Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 39

Сім років тому я змінив станцію. Для мене це був серйозний крок, я довго зважувався. Нове радіо цілком могло закритися вже за кілька місяців після відкриття. Проте це була справжня серйозна робота. Потрібно було вирішувати. Пару років тому я б навіть не став про це думати. А тут раптом запитав сам себе: скільки можна сидіти й робити те, що тобі не подобається, скільки можна гнути на когось спину, залежати від когось, під когось підлаштовуватись? Давай, говорив я собі, зважуйся, тобі не двадцять років. Вік Христа, час робити дива й підіймати з могил прокажених.

Я наткнувся на неї випадково травневого ранку в центрі. Вона сиділа на сходах, під відділенням банку, ще зачиненим такої ранньої пори. Виглядала загубленою. Проте не плакала. Сиділа, підперши голову кулаком, дивилася в нікуди. На зап'ястку в неї бовтався невеличкий годинник, хоча запитай її, котра година, впевнений, вона б не відповіла. Просто не зрозуміла б запитання. Побачила мене, змучено кивнула. Щось примусило мене зупинитися. Мабуть, те, що вона кивнула першою. Я не чекав. Сів поруч із нею. Почав питати про справи, про навчання, про спільних знайомих. Вона кивала у відповідь, щось говорила, проте не надто охоче. Зрештою замовкла.

— Щось сталося? — запитав я.

— Та ні, — відповідала вона. — Просто мене цілу ніч трахали.

— Цілу ніч? — не повірив я.

— Цілу ніч, — підтвердила вона.

Я не знав, що їй сказати. Почекав. Але вона теж мовчала. Поліз до торби, дістав тетрапакет із молоком. Простягнув їй. Вона зубами розірвала папір, пила довго й жадібно. Виснажливе це, мабуть, заняття, — подумав я, — цілу ніч трахатись. Помітив, як тремтять її пальці, ніби після активного заняття в спортивному залі. Помітив, як напружуються жилки на її шиї, коли вона закидає голову, п'ючи з пакета. Помітив темні кола під її очима, такі бувають лише в жінок, що народжують або просто недосипають, так чи інакше — такі глибокі прозорі кола бувають лише в жінок, які переймаються тим, що роблять, які бояться зробити щось не так. З утомленого й відстороненого виразу її обличчя можна було зрозуміти, як добре й важко їй сьогодні велося, як вона переживає через те, що сталося, як анітрохи не шкодує за тим, що відбулося. Від неї пахло теплою водою душової кабіни, чужим милом, ранковими сигаретами. Кров, здавалося, залишила її пальці, витікши з них на безпечну відстань. Натомість губи її — покусані й припухлі — темно горіли під ранковим сонцем, вона їх і далі постійно прикушувала, мовби згадуючи весь час, що з нею було цієї ночі, мовби ця ніч для неї все не закінчувалася. Мені навіть здалося, що вона найбільше й хотіла, аби ця ніч не закінчувалася, здалося, що разом із темрявою від неї відступило щось дуже важливе, щось, за чим вона негайно почала шкодувати — сиділа тут невідомо скільки, незрозуміло для чого й шкодувала за втраченим, сумувала з приводу щойно набутого. Я, мабуть, надто відверто розглядав її губи, аж вона захлинулася молоком, воно потекло їй підборіддям, вона швидко витерлась і далі прикривала губи долонею, говорила ніби не до мене, приглушено й рвано, торкалася рукою ран на тонкій вразливій шкірі, спиняла кров, що проступала після кожного необережного вигуку чи запитання, нервувала, розуміла, що я бачу, як вона нервує. Спробувала заговорити про щось інше, я відразу ж підтримав розмову, намагався не дивитись на неї, намагався демонструвати легкість та безтурботність, а сам лише й думав: «Її трахали цілу ніч! Цілу ніч! Цілу ніч вона була готова кохати й розуміти, цілу ніч вона не спала й мучилась, цілу ніч вона говорила якісь слова, вислуховувала чиїсь освідчення, запам'ятовувала обіцянки, не стримувалась і викрикувала слова радості. Цілу ніч їй було добре, цілу ніч їй не давали спати, цілу ніч її позбавляли спокою. Вона впадала в сон і вихоплювалася звідти назад — у чорне повітря, вона ловила чиєсь дихання, відчувала чиїсь дотики, намагалась підлаштуватись під чиїсь рухи, дослуховувалась до чужого серцебиття, звикала до чужого запаху, до чужого голосу, до чужої любові!»

Я забрав у неї молоко, приклався до пакета.

— У тебе немає якої-небудь роботи? — раптом запитала вона.

— Запитаю в начальства, — пообіцяв я їй.

Простягнув їй пакет. Вона заперечливо хитнула головою, мовляв, досить із мене на сьогодні. Я підвівся, попрощався, пішов додому. Молоко дорогою викинув.

Начальство чомусь відразу погодилось її взяти. Тепер ми працювали разом. Вона сиділа в сусідній кімнаті й викачувала з мережі новини. Легко з усіма перезнайомилась, швидко обжилася, завела собі подружок. Мала добрий характер і погану пам'ять. Майже ніколи не злилась, майже ніколи не скаржилась. Не певен, що робота їй подобалась. Не певен, що вона взагалі вважала це роботою — безкінечне сидіння в мережі, постійні перекури й телефонні розмови, яскраве сонце за розчиненими настіж вікнами, голоси на сходах, автомобільна сигналізація, що раптово заводилась у свіжому ранковому повітрі. До мене вона ставилась із вдячністю, що мене неабияк дратувало, оскільки позбавляло наші стосунки будь-якої перспективи. Ми віталися зранку, пили палений коньяк під час чиїхось днів народження, потім вона десь зникала, а я робив вигляд, що так і має бути. Спробував було її кудись запросити, запропонував кудись разом піти, поговорити про щось, крім роботи, проте вона погоджувалась настільки неуважно й знуджено, що бажання йти зникало саме собою. Ладно, — думав я, — що за інтим у творчому колективі? Хай працює. Ти ж, — говорив я собі, — розмовляючи про неї з начальством, насправді не думав, що теж будеш трахати її цілими ночами? Чи думав? — допитувався я в себе. Давай, зізнавайся. Ну, думав, думав, — визнавав я зрештою, — ясна річ, що думав. Побачивши її тоді, виснажену й безкровну, про що іще можна було думати? І роки три тому обов'язково б довів почате до кінця, поза всяким сумнівом підловив би її на робочому місці й запустив би свої холодні долоні їй під помаранчеву футболку, натикаючись пальцями на тверді камінці її родимок. Хай би опиралась, хай би скаржилась начальству, хай би написала заяву про звільнення. Що мені з цього? Дивно, — погоджувався я із собою, — саме так би все й було. Навіть не знаю, що мене стримує тепер.

Але щось і справді стримувало. Настільки, що одного разу, уже поночі, покидаючи студію й проходячи повз її робоче місце, я з подивом виявив, що вона залишила відкритою свою пошту. Спробував переконати себе не читати побачене, просто розвернутися й піти. Не переконав. Сів за її місце. Спробував переконати себе ще раз. Що з тобою? — звернувся сам до себе. — Ти ж не будеш із нею потім вітатись. Врешті підвівся, вимкнув її комп'ютер, зачинив за собою двері.

А потім, під кінець літа, сталася така історія. Була це якась вечірня виробнича нарада, що непомітно переросла в пиятику. А я вже від самого ранку був у доброму настрої і тепер з оптимізмом дивився за вікна, де в сутінках, мов радіатори, охолоджувались важкі дерева, виснажені за день білим серпневим сонцем. Щось у мене ще зранку сталося радісного — зустріч із давніми друзями десь посеред вулиці, несподіване зависання в розпал робочого дня, п'яні обійми й солодкі спогади про всіх, кого давно не бачили, хто безнадійно зник у невідомому напрямку, обіцянки більше не губитися й підтримувати зв'язки, присягання й напучування, сльози й стриманий чоловічий спів. Одне слово, на нараду я прийшов, даючи всім неабияку фору. А вже під час неофіційної частини, у дружній невимушеній обстановці, мене годі було від чогось застерегти й бодай до чогось закликати. Так сталося, що вона, ясна річ, весь час сиділа поруч, просто біля мене, на чиємусь робочому столі, заваленому звітами й газетними вирізками, і я цілий вечір відчував, ясна річ, її тепло й м'якість, і в мені, ясна річ, зривало останні запобіжники, бо коли ж іще, думав я, як не тепер, ніколи більше, погоджувався я, лише сьогодні. Я говорив лише з нею й слухав лише її, лише їй розповідав героїчні історії й лише її думкою з приводу почутого цікавився. Якоїсь миті все це, ясна річ, стало виглядати аж надто відверто, і вона, як особа, що дбає про свою репутацію, але й, ясна річ, не хоче образити доброго приятеля, виявила ініціативу й запропонувала йти. Сказала, що ми можемо сидіти тут хоч до ранку, слухаючи важке дихання дерев за вікном, ніхто, ясна річ, не буде нас за це засуджувати, а проте вже пізня година, і якщо їй особисто все одно, бо живе вона тут поруч і від громадського транспорту не залежить, то ось моєю долею відверто переймається. Оскільки ще зовсім трішки — і метрополітен зачинить свої світлі брами для громадян пасажирів, і як я буду вирішувати проблему транспортування, вона навіть не знає, ясна річ, якщо я просто не додумаюсь викликати таксі. Але ж я не додумаюсь, правда ж? — запитала вона мене довірливо. Не додумаюсь? — перепитав я сам себе. Не додумаюсь, — відповів я чітко — їй і собі. Тож вона схопила мене за руку й потягла редакційними коридорами, вивела старими комунальними сходами, пройшла зі мною занедбаним темним подвір'ям, під низькими, як зимові хмари, деревами, під несподіваним нічним дощем. Перебігла зі мною вулицю, опинилася зі мною в парку. І саме там я спробував її зупинити й сказати все, що потрібно було в цій ситуації сказати. Ну й зробити все, що треба було зробити. І саме тоді з-за дерев вийшли дві печальні патрульно-постові тіні.