Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 36

Наступного дня, по обіді, він витягнув її за місто. Розповідав про роботу, згадував смішні випадки з минулого, сам і сміявся. Коло восьмої вона попросила відвезти її додому. На вихідних він запросив її до себе. Вона відмовилась, запропонувала просто десь посидіти. Він знову щось розповідав, намагався її розговорити. Вона неуважно відповідала, іноді не зовсім його розуміла, проте чемно слухала. Наступного тижня було багато роботи — він звільнявся десь по дев'ятій, набирав її, вона відповідала, що сьогодні не може, зустрічається з друзями, їде до подружки, чекає на знайомих. Домовились зустрітися в п'ятницю. Зустрілися. Він довго їй щось плів, плутано пояснював якісь прості, як йому здавалося, речі, пристрасно в чомусь запевняв, уперто щось повторював. Ну, добре, — погодилась вона, — пішли до тебе. Покажеш свої валізи.

Пити вона відмовилась, і що було в такому разі робити, він не знав. Вона запитала про роботу, він почав розповідати, але й сам зрозумів, наскільки печально все це звучить. Даремно я її сюди притягнув, думав, усе більше нервуючи, виглядаю тепер ідіотом. І поводжуся, як ідіот.

І вже гарячково думав, що б таке вигадати, що б запропонувати, аби вона погодилася звідси піти, куди її повести, чим заповнити час. Оля підійшла до полиці з книгами, дістала щось пригодницьке.

— У тебе є діти? — запитала.

— Діти? — здивувався він. — Ні, дітей немає.

— Чому? — поцікавилась вона.

— Не знаю, — розгубився Фіма. — Ніхто не хотів, я сам не подумав. Якось так. Ти про книги питаєш? — зрозумів він. — Це мої, дитячі. Давно хотів викинути, мама попросила залишити. Свого часу їх не так просто було дістати.

— Я знаю, — відповіла Оля, — наші старші читали ці книжки. Так має бути, правильно? Чоловіки з дитинства повинні звикати до поганої літератури, оскільки саме вона вчить їх бути справжніми чоловіками.

Узяла книгу, сіла з нею на підлогу. Він сів поруч. У дитинстві, сказала Оля, мене це хвилювало. Я думала: треба ж, вони всі читають ті самі книги. Мабуть, це не просто так, мабуть, я багато чого просто не можу зрозуміти, доки теж не прочитаю їх. Хоча, прочитавши, усе одно нічого не зрозуміла. Зате потім, спілкуючись із ними всіма, спостерігаючи за їхнім дорослішанням, маючи з ними справу, закохуючись у них, я завжди знаходила щось із цих книг — у розмовах, у поведінці, у дурницях, які вони робили. Не так багато речей нас об'єднує. Точно, погоджувався він, не так багато. Навіть книги, які ми читали, об'єднують не завжди. Ось у мене, почав розповідати він, ніколи не було друзів. Я товаришував із тими, з ким радили батьки. Коли ми з ними залишалися самі, нам не було про що говорити. Сиділи, розглядали рибок в акваріумі. І жодні книги нас не об'єднували. А ось у мене, підхопила вона й теж почала розповідати про рибок. І про інших тварин, яких вони знаходили на вулицях і тягли додому. І про батьків, що викидали на вулицю всіх цих псів, їжачків та очеретяних котів, доводячи дітей до сліз і зневіри. І про своїх старших, що першими йшли з дому й починали жити дорослим життям. І про те, як їй хотілося бути до них подібною, як її зачаровували ритми та механізми їхньої життєдіяльності, їхня незалежність, їхня самостійність. І про особисті проблеми подружок, і про чоловічі проблеми друзів, і про складну систему родинних стосунків, і про заплутані принципи любовних трикутників. Було вже десь по третій ночі, Фіма тримався як міг, але після того, як вона заговорила про трикутники, мовчки забрав у неї з рук книгу і так само мовчки почав стягувати з неї футболку. Вона здивувалась і спробувала підвестись, але він тримав її за руки й тягнув до себе. Ну, що ти? — попросила вона. — Не треба. Але його це лише підштовхнуло вперед. Головне — не зупинятись, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку. Вона ще спробувала щось заперечувати, м'яко його відштовхувала, але коли тканина тріснула під його рукою, не стрималась і засадила йому коліном просто між ніг. Фіма розпачливо скрикнув і завалився на підлогу. Вона відповзла назад, важко дихаючи й поправляючи свою хлопчачу зачіску. Поступово заспокоїлась. Він теж затих, лежав, не наважуючись підвестись.

— Ти як? — спитала вона хрипко.

— Нормально, — відповів Фіма, не підводячись.

— Вибач, не хотіла так сильно, — запевнила вона.

— Нічого, — відповів він, тримаючись за травмоване місце, — буває.

— Я піду? — запитала вона.

— Давай відвезу тебе, — запропонував Фіма.

— Дійду, — запевнила вона. — Ти точно в порядку?

Він бадьоро підняв руку, мовляв, усе нормально, буває гірше. Коли вона вже виходила, повернувся й запитав:

— Пам'ятаєш, ти писала мені про співи та астрономію?

— Про яку астрономію? — не зрозуміла Оля.

— Не знаю. Просто про астрономію. Про ром, про птахів.

— Що ти вигадуєш? — розсміялась вона. — Давай, одужуй. Завтра подзвоню.

Він чекав зранку, прокинувшись. Чекав, приїхавши в офіс. Не витримав, набрав її. Вона не відповіла. За півгодини набрав ще раз. Потім почав писати. Потім знову телефонував. Занервував, не витримав, вирішив з'їздити поговорити. Не наважився вийти, набрав Антона.

— Зараз вийду, — коротко відповів той.

Вийшов за п’ять хвилин, сів на переднє сидіння, дверцят не причиняв, дивився на піратський прапор, ніби остерігався, що звідти хтось вийде непоміченим.

— Коротше, її сьогодні не було, — заговорив Антон, навіть не дивлячись на нього. — Думаю, у неї з братом знову проблеми.

— Що за проблеми? — не зрозумів Фіма.

— Коротше, — сказав Антон, помовчавши. — Є в неї брат. Рідкісний мудак. Мами в них різні, вони брат і сестра за батьком. Жив десь на Півночі, повернувся років п'ять тому, коли її старі померли. Типу старший брат, рідна кров. Пресує її по-страшному. Йому наговорили про неї різного, він її тепер із дому не випускає. Вона вчора в тебе була?

— Ну, — не наважився заперечити Фіма.

— Ну, от він її, мабуть, і не пускає тепер нікуди.

— Вона ж не мала дитина, — здивувався Фіма.

— Ти б його бачив, — відповів на це Антон. — У нього на шкірі живого місця немає — все в рубцях. І волосся зовсім немає — ні на голові, ні на тілі.

— Ти спав з ним чи що? — роздратовано випалив Фіма.

— Я з нею спав, — пояснив Антон.

— Як це? — не зрозумів Фіма.

— Ну, ти що, не розумієш? — пояснив йому Антон. — Я з нею спав. Вона мені взагалі подобалась. Проститутка? Хуй з ним. У мене половина однокласниць проститутками стали. Причому інша половина їм заздрить. Я за нею вже в старших класах бігав. Я спортом займався, щоби вона звернула на мене увагу.

— Знаю, вона боксерів любить.

— Яких боксерів? — образився Антон. — Це брат її любить боксерів. Та ладно, що я тобі розповідаю. Одне слово, вона мені завжди подобалась. А коли в нас із нею все нарешті вийшло, повернувся її брат.

— І що?

— І що? І зламав мені носа. Дивись, — Антон повернувся в профіль. — У мене навіть перетинка ушкоджена.

Антон зранку, очевидно, поголився. Але, мабуть, поспішав. Або просто звик робити це не надто уважно: на шиї були порізи, щелепою темніли волоски. Комір сорочки був несвіжий, кульчик у вусі потемнів від часу. Найбільше йому, мабуть, хотілося заховатись за барною стійкою й нікого до себе не підпускати. Почекає, — злісно подумав Фіма.

— У тебе є його номер? — запитав.

— Звідки?

— Знаєш, де він може бути?

— Ну де, — неохоче відповів Антон. — У себе, у гаражах. Тут, за рікою, — показав він униз, — є гаражі, знаєш?

— Ну.

— У нього там СТО. Побачиш прибитий до стіни собачий череп — це його місце. Тільки для чого це тобі?

Фіма не відповів. Антон почекав. Із бару хтось визирнув — наляканий погляд, нечесане волосся, темна шкіра. Антон зірвався, кивнув на прощання, зник за дверима. Фіма лишив машину, спустився вулицею, перейшов міст, минув заводську огорожу, вийшов на гаражі.

Глина, було багато глини, ніби тут щось мали випалювати на вогні. Ніби тут ніколи нічого не росло й ночами сюди приходили померлі, тамуючи голод сухим глиняним груддям. Чорні скати, вкопані вздовж дороги, безкінечна біла цегляна стіна, рясно списана біблійними цитатами — під ногами розсипалася глина, над головою палало сонце, у траві лежали газети й мертві коти, пахло пеклом і річковою водою. В’їзд було перекрито іржавим шлагбаумом, поруч стояла будка вахтера — тріснуте скло, календарики, листівки, перемотаний ізоляційною стрічкою шматок шланга, прочинені двері, чорна кров, що в'їлася в цементну долівку. Вахтера не було. Фіма покрутився, зазирнув досередини. Вахтер багато курив, ясна річ, погані сигарети, ясна річ, не виходячи на вулицю. Одяг його, мабуть, не відпирався від тютюну. Розбита дорога вела вперед, ліворуч і праворуч тяглися ряди білих цегляних гаражів. Фіма подумав і рушив ліворуч. Ішов уздовж металевих дверей, розглядав важкі навісні замки. Де-не-де під стіною лежав металобрухт, іноді вгорі пролітали наполохані птахи. Не було нікого видно, усюди стояла тиша, і робилося від цього моторошно. Фіма пройшов до кінця, вперся в цегляну огорожу, завернув праворуч, вийшов на наступний ряд, побачив бічну вуличку, завернув туди. Знову пройшов до кінця, знову завернув праворуч. Гаражі тяглись безкінечно й безнадійно. Де вони всі? — подумав він. — Має ж тут хтось бути. Зупинився, прислухався. Вигорілою травою перебігали ящірки, під шиферними дахами шурхотіли ластівки, вітер протяжно сурмив в отвори та порожнини металевих деталей, мовби сповіщаючи сонне місто про наближення невидимого ворога. Раптом далеко попереду майнув кольоровий спалах. Фіма рвонув на рух. Встиг помітити, як за ріг поквапливо завернув хтось у строкатій сорочці. Фіма пробіг до рогу, вивалився в сусідній ряд, знову встиг помітити спину незнайомця. Той швидко йшов уздовж гаражів в яскравій пляжній сорочці, сірих брюках і капцях на босу ногу. У руках тримав щось важке й металеве. Фіма було заспокоївся й думав швидко наздогнати незнайомця, проте чоловік несподівано пірнув у бічний прохід, тож Фіма знову панічно кинувся вперед. Добіг, теж повернув, помчав вузьким проходом, поміж високими стінами, давлячи начищеними черевиками биту цеглу й наступаючи на порожні пачки з-під цигарок та використані презервативи. Чоловік попереду все не ставав ближчим, якимось чином виходило йому весь час лишатися десь попереду, майоріти своєю сорочкою, збивати каміння під ногами. І хоч як Фіма прискорював ходу, дистанція між ними не зменшувалася. І тоді Фіма зважився.