Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 21

Старі квартали виходили просто на ріку, на пологий берег, зарослий очеретом, у якому ховалися рибалки, виловлюючи коштовну рибу, що необачно заривалася в прибережний мул і світилася звідти, мов крадений срібний посуд. Довкола мостів селилися переважно жебраки, займаючи приміщення колишніх типографій та фармацевтичних складів, проститутки, що винаймали дешеві кімнати в гуртожитках інституту залізничників, ювеліри та переписувачі тори, котрі остерігалися жити в приватному секторі, тому поселялись великими родинами в сталінських будинках уздовж проспекту. З берега на місто щоранку видивлялися хворі й бездітні жінки, чоловіки без місця проживання та безробітні підлітки. Діти кидали у воду знайдених на вулиці мертвих птахів, і ті спливали течією, вселяючи своєю появою жах у мешканців дачних кооперативів, що тяглися вздовж лівого берега, відразу за промзоною та цвинтарями для військовополонених.

Уздовж правого берега стояли фортечні мури — важкі й неприступні для ворогів, вони підпирали собою горби, стримуючи міську забудову. За мостом відразу ж стояла митниця, міська варта в золотих обладунках і даішники зі смугастими жезлами зупиняли фури й легковики, що намагалися проникнути крізь браму, переривали крам, ретельно оглядали багажники й валізи подорожніх у пошуках контрабанди та забороненої літератури. Самих подорожніх перевіряли на предмет чуми та сифілісу, особливо підозрілих відразу завертали й спрямовували до карантину, у сірі бараки червоного хреста, побудовані коло автовокзалу. Зранку охорона мала особливо багато роботи — виловлювала торговців, що пробували проникнути до старого міста підземними ходами та вагонами метрополітену, завертала з причалів цілі ватаги і матросів, що, не заплативши мита й не задекларувавши холодну зброю, вибиралися нагору таємними стежками крізь сади й пустирі за політехнічним. Торгівельний люд і подорожні, які законно сплачували податки й потрапляли-таки за браму, піднімалися ламаною бруківкою чи прокладеним новою владою асфальтовим покриттям до горішніх кварталів. Тут було більше сонця, проте менше зелені. На тісних вуличках, наповнених рекламою та автівками, розташовані були банки й крамниці, цілодобові кіоски з тютюном і цілодобові аптеки з мікстурами. У вітринах зеленими та рожевими кольорами горіли сукні й прикраси, з магазинів служки виносили важкі пляшки з питною водою, поспішаючи принести їх на кухні, де кухарі саме розпалювали вогонь, готуючи для господарів вишукані італійські та арабські страви. У ресторанах і кав'ярнях з'являлися перші відвідувачі — ті, що прибули з інших міст чи не мали можливості після нічних пригод забігти додому на перекуску, або ті, що тижнями жили в готелях та нічних клубах і хотіли просто побути поміж людей, ідучи на ранковий запах коньяку. У дешевих їдальнях збиралися студенти, заливали пивом конспекти, діставали з-за пазух мисливські ножі й погрожували випустити тельбухи викладачам і деканам, розповідали один одному останні новини та читали вголос неблагонадійні вірші. У дорогих рестораціях сиділи бізнесмени й укладали угоди, пускаючи собі лезами для гоління кров і ставлячи нею підписи. Жінки на вулицях пахли сном і любов'ю, діти, біжучи до школи, повторювали ті дивовижні історії, що наснилися їм цієї ночі. Крики їхні здіймалися в небо й тривожили повітряні потоки, що сколихувалися, завмирали й міняли напрямок свого руху.

А вже там, куди підіймалося ранкове свіже повітря, у сонячному вогні й тополиних хмарах, стояли церкви, мечеті й синагоги, що здатні були в разі небезпеки вмістити всіх мешканців міста, стояли пам'ятники поетам і засновникам університету, лежали парки, якими гуляли привезені з Азії та Південної Америки птахи й тварини, громадились театри, палаци, ратуша, міськрада й центральний універмаг. Зранку двірники мили сходи, що вели до пам'ятників і концертних залів, регулювальники відчайдушно завертали велосипедистів, що вилітали на площу й розганяли зграї голубів та червоних крикливих папуг, професори й радники добиралися до робочих місць, аби дбати про це місто, аби захистити його від фінансових ризиків і цивілізаційних небезпек. Батьки міста виходили на вежі, оглядали згори наповнені сонячним пилом квартали, ловили ледь відчутний запах ріки, що прилітав із півдня, дивились, як крилом літака зблискує річкова поверхня на півночі, слухали птахів, що кружляли над ними, здіймали погляди догори й просили святих про милість і заступництво. Святі стояли в синьому невидимому просторі, за потоками вітру й повітряними ямами, годували з рук птаство, прислухалися до голосів знизу, відповідали батькам міста десь так:

— Ми робимо все, що від нас залежить. А що залежить від нас далеко не все, то й покладатись потрібно не лише на нас. Більшість життєвих негараздів та душевних сумнівів походять від нашого небажання щоденно поділяти наші вчинки на добрі й погані. Ми маємо нашу любов, проте не завжди нею користаємось. Ми маємо страх і покладаємось на нього більше, аніж потрібно. Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший — до пекла. Щоправда, у багатьох місцях вони перетинаються.

Маріо

Майстерню облаштували в підвалі ЖЕКу. Жодної вивіски, але кому потрібно, той знав: звертаєш від метро, знаходиш потрібний будинок, пірнаєш у цегляну браму й бачиш у стіні чорні залізні двері. Далі або стукаєш, або телефонуєш. До майстерні занесли продавлену канапу, на якій спали робітники, коли не траплялося замовлень. Посеред кімнати темніли верстати, уздовж стін тулилися столи, захаращені банками, щітками, сухими ганчірками, пензлями й олівцями, а ще витертим наждаком і тупими складаними ножами з надламаними лезами. Під стелею розгойдувалася потужна лампа, на стінах висіли вижовклі заводські плакати й кілька почесних грамот, отриманих за успіхи в греко-римській боротьбі. У майстерні пахло фарбою, лаком і старим деревом, а ще чужими помешканнями, з яких притягувалися сюди для ремонту й реставрації крісла, стільці, шафи та книжкові полиці.

Зранку в майстерні відчинялися вікна, що виходили на подвір'я, заросле травою та диким часником. Приміщення наповнювалося повітрям і глухими звуками вулиці. На подвір'ї росли також покручені яблуні, під ними робітники спорудили дві лавки, на яких теж можна було спати. Ще далі, за деревами, стояли покинуті прибудови, втім, продертися туди за плющем і травою було не так просто. А вже за ними громадилась цегляна стіна, частина давніших будівель, свого часу зруйнованих і забутих. Стіна обривалася на широку вулицю, що тяглася вгору, повз політехнічний, у бік центру. Улітку квартал зовсім порожнів, і подвір'я стояли тихі, як церкви в понеділок. Роботи ставало менше, працівники слухали радіо на мобільних телефонах.

Маріо працював тут від зими. У березні приміщення було вогке, сніг лежав під вікнами до середини квітня, і вони з напарником закушували ним — темним і твердим — вино з паперових пакетів. Напарник, Яша, працював у майстерні від самого початку, шефа пам'ятав із вісімдесятих — разом працювали на велосипедному, разом пішли у вільне плавання, потім шеф сів, Яша його вірно чекав, як морячка на пірсі, років десять тому, на початку двотисячних, шеф відбив підвал і влаштував у ньому реставраційну майстерню. Сам знаходив замовників, сам щось перекуповував, завозив уночі виловлені речі, приходив зранку з підозрілими клієнтами, легковажно піднімав ціну на старі комоди, з кимось зідзвонювався, когось уникав, мало з ким товаришував, мало кому подобався, мало цим усім переймався. Усю роботу робив Яша, який мав золоті руки й залізну печінку. Роки, втім, не робили його молодшим, і Яша замовив собі помічника. Шеф чужих не брав, хоча й своїм не довіряв. І тоді його близький приятель, Коля, порадив їм свого племінника, Маріо. Сказав, що на роботу краще брати знайомих: вони принаймні не вступатимуть до профспілок. Шеф погодився, часто говорив потім, що зробив добре діло, але говорив так, ніби шкодував за вдіяним. «Марік, — звертався він до нового підмайстра, — потрібно завжди шанувати батьків. Навіть якщо їх у тебе немає». Маріо справді ріс без тата, котрий свого часу виїхав із заготівельною бригадою на Північ і не повернувся, тож виховувала його мама, як уміла і могла, себто ніяк. У найбільш відповідальні моменти допомагав дядя Коля: він відмазав племінника від війська, він допоміг йому влаштуватися на заочне відділення, він час від часу підкидав роботу. Але ставився до малого з підозрою, тримаючи на відстані. Маріо це розумів, тож у свої тридцять довіряв лише провидінню. Хоча довіри воно відверто не заслуговувало.