Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 11

— Правда? — засумнівався я.

— Свята правда, — підтвердила Даша. — У неї теж, до речі, червона нічна сорочка. Вона прямо в ній і п'є свій чай. Із ромом, — додала. — Далі новий будинок. Його довго не могли заселити — дорого. Тому там якийсь час жили будівельники: ночували в спальниках, смажили м'ясо на вогні, знаходили щось смачне на складах. Як партизани, чесне слово. Там далі, якщо повернути, є кілька продуктових, вони завжди зачинені. Чим насправді торгують — не знає ніхто, але особисто я бачила кілька разів, як туди заходять молоді жінки й не виходять звідти вже ніколи. Вниз пішли приватні будинки з палісадниками, там майже ніхто не живе. Але ніхто й не помирає. Багато дерев. Зараз усе квітне. На горішніх поверхах уночі горить світло, на нижніх, як правило, якийсь бізнес — ксерокс, нотаріус, виготовлення пам'ятників. Далі заправка, майстерні, а там і ріка. А ось тут, прямо під нами, — подивилася вона вниз, — військкомат. Я знаю пару секретарок звідти — важка робота, скажу тобі, шкідлива. Ти служив?

— Ні, — відповів я знехотя.

— Ясно, — зрозуміла вона. — Ну, і нарешті — наш будинок. Значить, дивись, — вона перехилилась через огорожу, я ледве встиг її схопити за відліг халата, — на першому поверсі живуть вірмени, запах одеколону чуєш? Це від них. Їх там двоє, всім говорять, що брати. Я не вірю. Сусідні вікна, антена, бачиш? Анфіса, журналістка, веде погоду. Буде запрошувати в гості — не ходи. У неї там мама — відразу одружить. Хіба що хочеш більше знати про погоду. На другому поверсі стоїть порожня квартира. Чоловік-мисливець влаштував стрілянину. Вендета! — весело закричала Даша. — Я саме в'їжджала, коли він відстрілювався від міліції. Колишній військовий, артилерист. Останні роки ремонтував одяг. Але рушницю тримав зарядженою. Квартиру так ніхто й не купив. Там пахне смертю. А ось навпроти артилерійської квартири живе Гуталін — комуніст і гандон.

— Гандон? — перепитав я.

— Гандон, — підтвердила Даша. — Гнида рідкісна, постійно заливає сусідів. Думаю, він це спеціально робить. Ну, з нашим поверхом зрозуміло.

— Нічого не зрозуміло, — не погодився я. — Звідки в тебе дві квартири?

— Хоч це й не твоя справа, — відповіла Даша, — але я тобі розповім. Ту, у якій я живу, мені залишив колишній чоловік. А в цій жила його бабуся. Онука вона не любила, квартиру залишила мені.

— А де він, — запитав я з недовірою, — цей твій чоловік?

— По-моєму, в Еміратах, — відповіла Даша. — Або в Саудах. Коротше, вивів кудись активи. Тут для нього надто холодно.

— А бабуся?

— А бабуся померла. Вона й так довго трималася. Вона листоношею була. Працювала до останнього клієнта. Себто доки не звільнили. Да, а нагорі, — сказала вона пошепки, — чуєш, ходить, це Іван Іванович. Він продає завод. Років десять. Але без мази. Вань, — крикнула в небеса, — ей!

Згори визирнув чоловік. Ще до сорока, трохи захудий, з утомою в очах, із сигаретою в зубах, у темному костюмі, у несвіжій сорочці. Виглядав так, ніби щойно повернувся з поминок. Тепло кивнув Даші, уважно подивився на мене.

— Твій? — запитав.

— Мій, — підтвердила вона.

— Підріс.

— Хто? — не зрозуміла Даша.

— Ладно, — кивнув він рукою й пішов, причинивши за собою балконні двері.

— Якщо вночі голосно кричатимеш, — попередила Даша, — він усе почує. Коротше, — Даша загорнулася в халат, мов генерал розбитої армії в шинель, — насолоджуйся життям.

Але яке могло бути після цього життя? Яка могла бути насолода? Я втратив спокій. Невже нічого не буде? — думав я, стоячи коло вікна й спостерігаючи за сонцем, що підіймалося. Що вона собі вигадала? Простояв на балконі до обіду, провалявся в ліжку до вечора, вийшов її зустрічати. Напустив на обличчя рештки стриманості, ховаючи за окулярами розпач і лють, пройшовся вулицею — від військкомату до тубдиспансеру, від салону краси до будинку колишніх коханок. Туди, потім назад, потім ще раз, потім знову, і так до безкінечності. Вкотре повернувшись, завважив її в кінці вулиці. Ішла повільно, розглядаючи світла за жовтими вечірніми вікнами. Я небагатослівно рушив назустріч. Привітався, поцікавився справами, поділився враженнями, наплів про справи, про ділові зустрічі, мовляв, цілий день бігав (так-так, у капцях), зустрічався з партнерами (в окулярах, аякже), добре, що зустрілись, давай проведу, допоможу нести речі. З речей у неї був якийсь комерційний глянець, який вона мені, втім, не віддала.

Підіймаючись сходами, мовчала, була задумлива й неуважна, одного разу навіть спробувала припалити від фільтра. Я подумав, що це добрий знак. Вона готова, подумав, вона все зрозуміла, усе побачила й на все згодна. Ще помітив, наскільки інакше вона виглядає в профіль, стає схожою на лисицю, у її погляді з'являється щось недовірливе, як дивно, подумав я, коли дивишся їй в очі, цього всього немає. Так, ніби вона приховує своє справжнє обличчя, видаючи себе за когось іншого. Це все губи, вони в неї мають дивний малюнок, але щоби це зрозуміти, потрібно дивитися на неї збоку. Так іноді буває, подумав я, так навіть краще.

Але на порозі, щойно я спробував перепинити її, заступити шлях, торкнутися, десь у кишенях її робочого костюма загарчав телефон, і вона впевнено відсторонила мене, відіпхнула вбік коротким залізним рухом, як і належиться справжньому адвокату, а діставши мобло, враз напружилася, скинула дзвінок і зникла за дверима, навіть не побажавши мені солодких снів.

Але мені вони все одно снились.

Принцесо, співав я наступного ранку, прокинувшись у пом'ятих джинсах і несвіжій футболці й печально розглядаючи стелю, навіщо розбиваєш мені серце? Навіщо віддаєш його голубам на площі? Вони бавляться ним, сидячи на антенах, і я плачу, принцесо, доки ти малюєш яскравими фарбами своє обличчя. Навіщо ти тримаєш мене в цих срібних ланцюгах, навіщо чіпляєш мені чорний нашийник, який душить мене, не даючи сказати всього того, що я думаю про любов і жорстокість? Де ти зникаєш щоранку, принцесо, у яких норах ховаєшся від мене, ніби лисиця? Чому не прийдеш і не відпустиш мене, чому тримаєш мене на ланцюгу, чому ніколи не називаєш мене на ім'я?

Я співав собі, доки за вікном прокидалася вулиця, співав, доки оживав будинок, співав, навіть не намагаючись підвестись. Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати, думав, хто міг передбачити. Втім, сонця ставало все більше, голоси лунали дедалі нахабніше, будинок наповнювався ними, на страждання зовсім не лишалося часу. Мені подобався цей будинок. Він був схожий на електроорган. Я слухав зранку, як робітники брали кабель, тягнули його вологим холодним асфальтом і під'єднували до синіх потоків електричного струму. Двері під'їзду були відчинені, і протяги стояли в них, як водорості, легко здіймаючись, щойно хтось вбігав із вулиці. Ще поночі, доки всі спали, прислухавшись, можна було піймати скрапування води на кухнях, тарганяче шарудіння механічних будильників, сонне перешіптування голубів на даху, тихе жіноче зітхання уві сні, мовби хтось лише налаштовував дроти й антени, готуючись до святкового концерту. Ближче до ранку починався рух, з'являлися перші звуки — вітер протягувався підвіконнями й кімнатами, наче духовими інструментами, скрипіли долівки, озивалися радіоголоси, починали звучати ножі й пательні, бритви й фени, можна було розрізнити праски й тостери, дзвінко сигналили ринґтони, солодко передавались останні новини, чутно було посуд, чутно було воду, поцілунки й перешіптування, наспівування маршів і наговорювання молитов, веселе збігання сходами, що остаточно будило коридори й балкони, які звучали тепер, ніби зрушене з місця піаніно, і ти знаходився в ньому всередині, десь посеред найбільш глибоких звуків, поміж найбільш тривожних нот, знаходився, слухаючи, як починають звучати дерево й жерсть, метал і цемент, скло й шкіра, якими кріпилися поверхи та перекриття. І коли під обід до під'їзду забігали діти, від їхніх високих голосів починали фонити невидимі мікрофони, і будинок голосно вистрілював лунами та рикошетами, і музика ця тривала, не замовкаючи — меланхолійно по обіді, запекло під вечірню пору, нестримно опівночі, але все не стихаючи, не обриваючись, лунаючи далі.