Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 30

Подолавши ще один підйом, вони побачили те, що називалося "Сосновою алеєю". Роботи тут припинили принаймні років зо два тому, подумав Річардс, та й не багато встигли зробити. Лабіринти напівзведених складів і майстерень, жалюгідних халуп та збірних будиночків із гофрованого заліза були захаращені обрізками труб, купами шлакобетону та дощок, і все це поросло кущами ялівцю та лавра, волосовидним просом та колючою ялиною, дикою смородиною, тереном, нечуйвітром. Ці нетрі тяглися милями. Довгасті ями під фундаменти зяяли, наче могили, викопані для римських богів. Подекуди видніли сталеві рами. З напівзведених бетонних стін стиочала арматура, що нагадувала незбагненні криптограми. Розрівняні бульдозерами прямокутники під автостоянки позаростали травою.

Над машиною безгучно пролетіла сова — вибралась на полювання.

— Допоможи мені... сісти за кермо,— сказав Парракіс.

— Ти не зможеш вести машину,— заперечив Річардс, сильним поштовхом відчиняючи дверцята.

— Це єдине, що я можу зробити,— мовив Елтон Парракіс із похмурою впертістю. — Я зіграю роль зайця... Кермуватиму, поки стане сили.

— Ні,— сказав Річардс.

— Облиш мене! — крикнув Парракіс, і його пухкеньке дитяче обличчя кумедно перекосилося. — Я помираю, краще дай мені спок-к-к... — На нього знову напав страхітливий безгучний кашель, і він вихаркнув згустки крові. В машині тхнуло, наче в різниці. — Допоможи,— прошепотів Парракіс. — Я сам не пересяду, надто гладкий. О Боже, та допоможи ж, прошу тебе!

Річардс взявся до діла. Він підпихав і тяг, і руки його ковзали й чвакали в Елтоновій крові. Сидіння перетворилося на справжню калюжу. А Елтон стікав і стікав кров'ю; хто б міг подумати, що її в людині так багато!

Врешті Річардс упхав Елтона за кермо, машина почала розвертатись і, хитаючись, підніматися на повітряній подушці. Блимнувши гальмовими ліхтариками й наткнувшись на кілька дерев, Елтон викермував на дорогу.

Річардс чекав гуркоту, аварії, але ні того, ні того не було. Нерівномірне чахкання повітряних циліндрів оддалялося, відбиваючи передсмертний ритм, який щоразу уривавсь на пошкодженому циліндрі — це означало, що через якусь годину й решта вийдуть з ладу. Нарешті шум поступово втих. Лише далеке гудіння літака порушувало тишу. Аж тепер Річардс згадав, що залишив свої маскувальні милиці на сидінні позад Елтона.

Високо в небі, байдужі до всього, пливли сузір'я.

За кожним віддихом з Річардсових вуст вихоплювалися клубочки пари — цієї ночі похолоднішало.

Він ізсунувся з дороги й покульгав у нетрі будівельних майданчиків.

На дні котлована, що мав стати підвалом, Річардс помітив купу ізоляційної тканини й побрався вниз, хапаючись руками за пруття арматури, що стирчало із стіни. Знайшовши якогось дрючка, він уперіщив ним по ізоляції, щоб вигнати пацюків. Винагородою була густа хмара пилу впереміж із волокнами тканини. Він чхнув і скрикнув від раптового болю в переламаному носі. Ніяких пацюків. Усі пацюки в місті. Річардс вибухнув різким сміхом, що скалками розлетівся на всю велику темну яму.

Річардс загорнувся в дрантя ізоляційної тканини й став схожий на ескімоське іглу — зате було тепло. Він прихилився спиною до стіни й поринув у напівдрімоту.

А коли прокинувся, пізній місяць підіймався холодною скибкою над східним крайнебом. І досі нікого не було. Сирен не чути. Тепер десь година третя.

Руку сіпало, але кровотеча припинилася сама собою; Річардс помітив це, коли, витягши руку з-під ізоляції, легенько зняв кілька ниток із струпа. Автоматна куля, мабуть, вирвала добрячий шмат м'яза над ліктем. Добре, що не розтрощила кістку. А от ступню сіпав невгаваючий глибокий біль. У цьому місці Річардс відчував дивну невагомість, ніби ступня була відірвана. Він подумав, що туди слід було б накласти шину.

А подумавши, знову задрімав.

Коли він прокинувся, в голові трохи проясніло. Місяць підбився вгору, але не було жодної ознаки світанку — ні справжньої, ні фальшивої. Він про щось забув...

Ця думка штовхнула його назад до дійсності.

До полудня йому треба відіслати дві касети, якщо хоче, щоб вони опинились у Будинку розважальних телепрограм до початку передачі о шостій тридцять. Треба діяти, інакше пропали гроші.

Але ж Бредлі десь переховується, а може, його вже й піймали.

А Елтон Парракіс так і не назвав йому того хлопця, що в Клівленді.

Ще й кісточка перебита.

Нараз Річардс аж підскочив: щось велике продиралося крізь хащі праворуч. Олень? Хіба вони ще є тут, на Сході? Тканина спала з нього, та Річардс, відчувши себе нещасним, одразу знову загорнувся в неї, шморгаючи перебитим носом.

Він, городянин, сидить отут, у цьому покинутому будівельниками, занедбаному, Богом забутому котловані. Ніч раптом ніби ожила, стала зловорожою, страхітливою, виповнилась стукотом та рипінням, від якого можна було збожеволіти.

Дихаючи ротом, Річардс подумки перебирав усі варіанти та можливі наслідки.

1. Не робити нічого. Просто сидіти, поки все якось утихне. Але — наслідок: гроші, що йдуть на його рахунок, по сотні доларів за годину, конфіскують сьогодні ж о шостій вечора. Він тікатиме далі, але вже задарма, і ловів не припинять, навіть якби йому пощастило протриматись усі тридцять днів. Лови триватимуть, аж поки його понесуть уперед ногами.

2. Надіслати касети до Бостона. Ні Бредлі, ні його рідним це вже не зашкодить, бо їх викрито. Наслідки: 1) ловці, які переглядають пошту Бредлі, напевне перешлють плівки до Гардінга, проте—2) вони однаково матимуть змогу стежити за ним безпосередньо, хоч би звідки він надсилав свої касети.

3. Надіслати плівки безпосередньо до Гардінга, до Будинку розважальних телепрограм. Наслідки: переслідування триватиме, але його, мабуть, упізнають у першому-ліпшому місті, де є поштова скринька.

Усі варіанти нікчемні.

Дякую, місіс Парракіс. Дякую.

Він устав, скинув із себе ізоляційне шмаття й жбурнув на нього вже не потрібну головну пов'язку. Тоді, подумавши, заховав її під ізоляцію.

Згодом почав шукати чогось, що могло б правити за милицю. Це ж просто ідіотизм — залишити справжні милиці в машині, знову подумалось йому. Він знайшов дошку, яка сягала йому майже під пахву, перекинув її через край ями й почав важко вибиратися нагору, чіпляючись за арматуру.

А коли виліз, спітнілий і тремтячий, виявилося, що він уже бачить свої руки. Крізь темряву пробивався сірий світанок. Річардс обвів тоскним поглядом безживний недобудований масив і подумав: "Тут можна було б так добре заховатися..."

Та нічого з того не вийде. Він не має права ховатися; він мусить утікати. Хіба не це робить програму цікавою?

Густий туман, чіпляючись за землю та безлисті чагарі, клуб'ям насувався на нього, наче катаракта на очі. Річардс постояв, намагаючись зорієнтуватися, потім покульгав на північ, до лісу, що бовванів за "Сосновою алеєю".

Лише раз він зупинився, щоб підкласти куртку на торець дошки, яка правила йому за милицю.

Уже дві години тривав ясний день, і Річардс був майже певен, що рухається по великому колу, як раптом крізь густі зарості ожини й низьких чагарів почулося завивання машин на повітряній подушці.

Він сторожко пройшов ще трохи й незабаром побачив вимощену щебенем дворядну дорогу. Машини шугали туди й сюди через досить рівні проміжки часу. Десь за півмилі попереду виднілося кілька будинків — мабуть, станція для заправки машин на повітряній подушці або старомодний універсам, а біля нього — дві помпи.

Вряди-годи падаючи, він кульгав далі, рівнобіжно з дорогою. Обличчя й руки були поколоті до крові, а на одежу начіплялися руді реп'яхи. Він уже й не намагався їх оббирати. На плечах зібравсь пух молочаю, ніби Річардс бився з кимось подушками. Він був мокрий з голови до ніг: через два струмки перебрів благополучно, а на третьому його "милиця" ковзнула й він сторчголов полетів у воду. Камера, звичайно, лишилась неушкоджена. Вона була водонепроникна й протиударна. Ще б пак...