Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 12

— Дякую вам, містере Річардс, за ваші мудрі слова. — Тепер Томпсон говорив з неприхованою зневагою, і натовп, що був майже притих, ще дужче розходився. — Може, ви скажете нашим гостям у студії і телеглядачам, як довго ви думаєте протриматись?

— Я хочу сказати всім у студії і телеглядачам, що то була не моя дружина! Це дешева підробка...

Ґвалт у студії знову заглушив його слова. Увесь зал ревів од шаленої зненависті. Почекавши хвилину, доки лемент стих, Томпсон повторив своє запитання:

— Як довго ви думаєте протриматись, містере Річардс?

— Я сподіваюсь, що мене вистачить на всі тридцять днів,— холодно відказав Річардс. — Навряд чи у вас є люди, здатні впіймати мене.

Знову ревище. Здійняті кулаки. Хтось жбурнув помідором.

Боббі Томпсон обернувся до залу й прокричав:

— Із цими хвацькими словами містер Річардс залишає нашу сцену. Завтра опівдні починаються лови. Запам'ятайте його обличчя! Він може опинитися поруч з вами у пневмоавтобусі... в літаку... перед кінокамерою... на стадіоні. Сьогодні він у Гардінгу. А завтра?.. В Нью-Йорку? В Бойсе? В Альбукерку?

В Колумбусі? А може, зачаїться саме біля вашого дому? Чи повідомите ви про нього?

— Та-а-а-к!!! — ревонув зал в один голос.

Раптом Річардс показав їм рукою ялдака — одною, потім другою. Цього разу не було ніякої гри — глядачі справді посунули на сцену. Річардса миттю спровадили за ліву кулісу, перш ніж публіка встигла розірвати його на шматки перед камерою і позбавити Мережу можливості заробити грубі гроші на запланованих репортажах.

Кілліан стояв за лаштунками, мало не падаючи зо сміху.

— Чудова вистава, містере Річардс. Чудова! Господи, як жаль, що я не можу дати вам премії. А оті жести... — це було блискуче!

— Чого не зробиш, щоб потішити публіку,— сказав Річардс. На моніторах зникло зображення сцени — за мить мало початися рекламне оголошення про «Переслідування». — Давайте камеру, а тоді хоч у гузно самі себе трахніть.

— Це фізично неможливо,— відповів Кілліан, і далі посміхаючись. — А камера — ось вона. — І він узяв камеру в техніка, що стояв поруч. — Заряджена й готова до дії. А ось вам і касети. — Від подав Річардсові невеличку, на диво важку довгасту коробку, загорнену в промащену тканину.

Річардс опустив камеру в одну кишеню куртки, а касети — в другу.

— Добре. Де ліфт?

— Не поспішайте,— зупинив його Кілліан. — Ви маєте ще трохи часу... власне, дванадцять хвилин. Відлік дванадцяти годин, які даються вам як фора, офіційно починається о шостій тридцять.

У залі знову здійнялося ревище. Оглянувшись через плече, Річардс побачив на сцені Лафлінга. Бен співчував йому від щирого серця.

— Ви мені подобаєтесь, Річардсе, і я сподіваюсь, вам добре поведеться,— сказав Кілліан. — У вас є примітивний, але свій стиль, який аж за душу хапає. Я, бачте, колекціонер. Захоплююсь печерним мистецтвом та матеріальною культурою Стародавнього Єгипту. Ви стоїте ближче до печерного мистецтва, ніж до моїх єгипетських ваз, та це не суттєво. Мені дуже хочеться зберегти вас — для колекції, якщо дозволите, так само, як я зібрав колекцію азіатських печерних малюнків.

— Поспішіть скористатися з біострумів мого мозку, сучий ви сину. Вони у вас є записані.

— Я хотів би дати вам одну пораду,— провадив Кілліан, незважаючи на Річардсові слова. — Практично у вас немає ніяких шансів. Та й не тільки у вас, бо на переслідуваного полює вся країна, а ловці — люди надзвичайно треновані й озброєні складною технікою, про яку ви навіть уявлення не маєте. Але якщо ви не наробите шереху, то протримаєтесь довше. Налягайте на ноги, замість того, щоб хапатися за зброю, навіть якщо ви її роздобудете. І тримайтесь ближче до своїх людей,— він покивав пальцем, ніби підкреслюючи сказане,— а не до отих порядних обивателів із середнього класу, з якими ви щойно зустрілися. Вони вас ненавидять. Для них ви — уособлення всіх страхіть у наші похмурі, ненадійні часи. Те, що ви бачили в студії,— не тільки вистава, влаштована на наше замовлення. Вони справді ненавидять вас. Ви це відчули?

— Так,— відповів Річардс,— відчув. Я їх теж ненавиджу.

Кілліан усміхнувся.

— Ось тому вони й готові знищити вас. — Він узяв Річардса під руку; потиск його пальців був на диво міцний. — Сюди.

Позаду було чути, як Боббі Томпсон дрочить Лафліна на втіху публіці.

У білому коридорі глухо відлунювали їхні кроки — Роджерс і Кілліан були самі. Зовсім самі. А в кінці коридора виднів один-єдиний ліфт.

— Тут наші стежки розходяться,— промовив Кілліан. — Це — ліфт-експрес. Дев'ять секунд — і ви на вулиці.

Він учетверте подав Річардсові руку, але той знову не потис її. Одначе на хвилину затримався.

— А що, якби я забрався нагору? — спитав він, кивнувши головою на стелю і всі десятки поверхів, що здіймалися над нею. -— Є там кого вбивати? Є кого вбити на тому останньому поверсі?

Кілліан тихенько засміявся й натис кнопку поруч з ліфтом. Двері розчахнулися.

— Оце мені у вас подобається, Річардсе. Ви мислите масштабно.

Річардс ступив у ліфт. Половинки дверей зімкнулися.

— Не робіть шереху,— встиг повторити Кілліан.

Ліфт шугнув униз, і всередині в Річардса наче щось обірвалося.

Вихід із ліфта був просто на вулицю. Напроти, біля Меморіального парку Ніксона, стояв полісмен, але він навіть не глянув у бік Річардса, задумливо постукуючи пальцями по кийку і дивлячись перед себе крізь дрібну мжичку, що висіла в повітрі.

Через ту мжичку у місті рано посутеніло. Вуличні ліхтарі таємничо світили в сутіні, а люди, що снували вздовж Ремпарт-стріт попід Будинком розважальних телепрограм, теж видавалися безтілесними тінями, так само, як і Річардс, і він був свідомий цього. Він глибоко вдихнув вологого, з присмаком сірки, повітря. Воно було приємне, незважаючи на той присмак. Річардсові здавалося, ніби його щойно випустили з в'язниці, а не просто перевели в сусідню камеру. Повітря було приємне. Повітря було чудове.

«Тримайтеся ближче до своїх людей»,— сказав Кілліан. Звичайно, він мав рацію. Річардс знав про це й без Кілліана. Як і про те, що завтра пополудні, коли на нього розпочнеться полювання, Південний район стане найнебезпечнішим для нього місцем. Але на той час він уже буде далеко.

Пройшовши три квартали, Річардс зупинив таксі. Він сподівався побачити розбитий екран БТБ — таке часто траплялося,— але в цій машині телевізор працював і саме горлав заключні похвали «Переслідуваному». Лайно собаче.

— Куди їдемо, друже?

— На Робард-стріт. — Це було за п'ять кварталів од того місця, куди він зібрався. Вийде з таксі, а тоді глухими провулками на батьківських добереться до Молі.

Водій збільшив швидкість, і старенький бензиновий двигун на всі лади заторохтів зношеними поршнями та клапанами. Річардс притулився спиною до вінілової подушки, зсунувшись туди, де, як він сподівався, була глибша тінь.

— Слухай, я ж тебе щойно бачив по БТБ! — вигукнув водій. — Це ж ти Прічард!

— Прічард, атож,— покірливо мовив Річардс. Височенний Будинок розважальних телепрограм, що залишився позаду, все меншав і меншав, і здавалося, що його похмура тінь уже не так гнітить душу, незважаючи на невдачу з таксистом.

— Господи, ну й урвиголова з тебе. Що правда, то правда. Та вони ж тебе вб'ють. Ти хоч знаєш про це? Уб'ють к лихій годині. Ні, ти таки урвиголова.

— А ти помацай себе за голову — може, й твою вже урвав?

— Мою! — повторив таксист, що аж не тямився від щастя. — Ото язикатий. Ото сказонув! Ти не проти, якщо я скажу жінці, що підвозив тебе? Вона вмирає за цими телевізійними розвагами. Я мав би донести на тебе, але однаково своєї сотні не одержу. Таксистам треба хоча б одного свідка мати. А тебе, як на те, ніхто не бачив, коли ти в машину сідав.