Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 64

— Я не побачила серед ваших рицарів чоловіка, якого називають Рубцюватим. Невже його більше немає при вашому дворі? Що з ним?

Вільгельм кинув на неї гострий погляд.

— Чого вам від нього треба? — спитав він набагато брутальніше, ніж цього хотів.

Здивована таким різким тоном, Анна тільки відповіла:

— Побачити його.

Тепер уже герцог-король здивувався з цієї простої відповіді.

Вони довго мовчали. Вільгельм заговорив перший:

— Даруйте мені, люба, але мене дуже турбує доля Рубцюватого, тому я так вам і відповів.

— Що ви хочете сказати?

— Два роки тому він пішов на обітовану землю, і відтоді я не маю від нього жодної звістки. Я тільки дізнався від двох торговців, що він дійшов до місця, — вони його там бачили. Але більше нічого я про нього не чув…

Анна ще дужче зблідла.

— Бог дасть, він повернеться, — прошепотіла вона.

Вільгельм, замислившись, поглянув на королеву. Роки вкрили її руді коси сивиною, але у Вільгельмових очах Анна й далі лишалася гарною. Здавалося, час не позначився на ній. Материнство не зіпсувало її постаті мисливиці, обличчя зберегло молодечий вираз. Після другого свого повдовіння Анна не знала більше чоловіків, і в ній з’явилась якась незбагненна млявість. Чи догадувалась вона, хто цей Рицар у масці насправді? Пилип не пояснив йому, що його спонукало вирушити до Єрусалима, але Завойовник був певен, що він пішов туди через цю жінку. Чому вона так зблідла, чому її голос раптом сповнився тривоги?

— Я попросила у короля, свого сина, щоб він дозволив мені поїхати до мого краю…

— Ваше місце біля нього, а не там.

— Вільгельме, я тут більше не королева. Королева Берта ревниво ставиться до свого титулу, і моя присутність для неї нестерпна. Що ж до мого сина, то він мститься мені за моє одруження з Раулем де Крепі, захоплюючи його володіння. Я відчуваю, що жити мені вже не довго. Я весь час думаю про мого батька, Ярослава Мудрого, про матір, святу Індігерду, про братів…

— Усі вони повмирали, там уже ніхто на вас не чекає,— грубо сказав герцог.

— Я знаю, друже, але ці мої любі покійники кличуть мене до себе. Я щоночі бачу у снах ліси й ріки моєї країни, особливо великий Новгород. Я намагалася перебороти ці спогади, та марно. Я повинна повернутися додому.

— То ви задля цього бажаєте побачитись із Рубцюватим?

Анна знітилася.

— У Рубцюватого немає батьківщини, і мені здалося, що він міг би мене супроводити.

— Королево, чи можете ви присягти перед Богом, який дивиться на нас, що у вас немає інших причин?

Анна поглянула йому просто у вічі й, стомлено всміхнувшись, мовила:

— Ні…

Вони знову довго мовчали. Цього разу тишу порушила Анна.

— Друже Вільгельме, якщо і є інші причини, то це — моя таємниця. Одначе запам’ятайте: з цим чоловіком мене пов’язує щось таке, чого не може розірвати ніхто, навіть Бог.

— Ви ображаєте Бога! А коли те, що Рубцюватий побачить вас знову, прирече його на вічне прокляття?

— Якщо це той, за кого його приймає моє серце, то він не з таких, ще бояться пекла.

— Анно, ви з глузду з’їхали! Ви та жінка, яка колись зачарувала мене з першого погляду, — Мора!

— Я не з’їхала з глузду, і в усьому цьому немає ніяких чарів. Є тільки чоловік і жінка, яких Бог звів одного з одним, і тільки він знає навіщо. А що коли Бог замислив цю зустріч у глибині германських лісів з однією метою: щоб сьогодні ви мені допомогли?

— Щоб я вам допоміг?

— Так. Спершу розшукати цього чоловіка, а потім дозволити мені, якщо мій син король буде проти цього, повернутися вмирати на береги озера Ільмень.

— Не сподівайтесь нічого від мене! Гадаю, у вашого сина вистачить мудрості заборонити вам цю подорож. Ви були королевою Франції, ви — матір короля; ваше місце тут.

— Ні, любий Вільгельме. Нате ось, візьміть: як побачите Рицаря в масці, передайте йому це і скажіть, що я чекаю на нього.

— Я цього не зроблю!

— Ви зробите це з любові до мене.

Повернувшись до замку в Крепі, Анна проводила довгі дні біля ліжка свого пасинка, тяжко пораненого Філіпповими воїнами. Сімон молив Пречисту діву Марію зберегти йому життя, щоб він міг виправити батькові помилки. Богоматір, зцілителька хворих, почула Сімона й зглянулася на його благання. Тоді Сімон виявив бажання покинути світське життя й постригтися в ченці. Зі згоди мачухи він перевіз батькове тіло з Мондідьє до церкви святого Арну в Крепі. Коли перезаховували останки, Сімон захотів знову побачити батькове обличчя, але час своє зробив.

— Невже це тіло Рауля, воїна, який так володів мистецтвом влаштовувати облоги?! Ось де закінчується слава сильних світу цього! — скрикнув Сімон.

Це тільки збільшило його бажання піти до монастиря.

Вексен він залишив французькому королеві.

Королева-мати зрештою вволила синову волю: спершу поселилася в Мелені, а потім у Санлісй, де знову стала провідувати бідарів та школи, що їх колись створила.

23 травня 1075 року вона супроводила Філіппа до Блуа, де підписала дарчу грамоту на користь монастиря Понлевуа.

Коли Анна повернулася з цієї подорожі, до неї звернувся з проханням прийняти його посланець від герцога Нормандського, який вручив їй листа від свого господаря та перстень. Побачивши персня, Анна скрикнула й знепритомніла. До неї кинулися придворні дами, але вона скоро прийшла до тями. Посланець, уклякши одним коліном на землю, стривожено дивився на королеву; герцог звелів бідоласі переказати йому після повернення кожне слово королеви й описати кожен її жест. Та чи не покарають його за те, що він несамохіть так приголомшив королеву?

Віднедавна в Анни почав слабнути зір, і вона не змогла прочитати Вільгельмового листа. Королева покликала Бланш де Шовіньї, єдину з придворних дам, що вміла читати, й попросила її пошепки прочитати листа. Решта жінок вийшли з кімнати. Бланш, затинаючись, почала читати.

— «Королево Анно, отримавши цього листа й персня, ви зрозумієте, ще мій васал і друг, Рицар у масці, повернувся додому. Побачивши вашого персня, він мало не впав мертвий. Те, чого не змогли зробити невірні, міг зробити ваш подарунок. З любові до вас і до мого друга я згоден бути вашим посередником у короля Філіппа. Я беруся за це з великою прикрістю, але страждання мого друга, його щира віра в Бога й бажання дотримати присяги, а також, звісно, ваше настійливе прохання так вплинули на мене, що сьогодні я згоден зробити те, в чому колись вам відмовив. Посланець, який приїхав до вас, має листа для вашого сина короля; там ідеться про те, що я не заперечуватиму проти передачі йому графом Сімоном де Крепі Вексена, але лише за умови, що він дозволить вам поїхати помолитися на могилі матері й що я надам у ваше розпорядження судно та рицарів, щоб ви здійснили цю благородну подорож. Судно те ви добре знаєте, бо я спорудив його завдяки вашій щедрості й щедрості моєї любої дружини; на ньому я, рішучий і гордий, вирушав завойовувати Англію. Одне слово, я маю на увазі «Мору». Ви, певна річ, здогадуєтеся, що ми, королева Матільда і я, довіряючи ваше дорогоцінне життя цьому любому нам судну, засвідчуємо вам свою любов. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія і святий архангел Михаїл будуть вашими проводирями в цій небезпечній подорожі. Я вже замовив молитви за її успішне звершення й за ваше найшвидше повернення до нас. Вільгельм, герцог Нормандський, король Англії».

Бланш де Шовіньї, прочитавши листа, стояла навколішки перед королевою і дивилася на неї сповненими сліз гарними очима.

— Ох, не покидайте нас, королево! Що буде з нами без вас?

— Твої сльози зворушують мене, дитино моя. Витри їх, сама ж бачиш, ще я щаслива.

— Візьміть мене з собою!

— Якщо король дозволить, я візьму тебе, моя голубко. Будеш моїми очима, бо невдовзі я вже нічого не бачитиму.

Філіпп, отримавши Вільгельмового листа, страшенно розгнівався й пригрозив розірвати недавно укладений мир. Дружина його, королева Берта, яка ніколи не любила свекрухи, зауважила йому, що нейтралітет нормандців щодо Вексена куди важливіший, ніж задумана подорож. Король досить легко згодився з нею, особливо коли довідався, що це нічого йому не коштуватиме: Анна володіла чималими багатствами, які їй подарував іще за життя Рауль де Крепі.