Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 62

Гослен Шонійський спустився з трибуни, підійшов до Філіппа, надяг йому сталеві латні рукавиці й вручив золоті остроги; Рауль де Крепі натяг на нього кольчугу, а Бодуен Монський прочитав йому рицарські заповіді:

— Ти віритимеш у все, чого навчає церква, й дотримуватимешся її заповідей. Ти захищатимеш її. Перейматимешся співчуттям до всіх слабких і будеш їхнім оборонцем. Любитимеш країну, де народився. Не відступатимеш перед ворогом. Вестимеш нещадну й непримиренну війну з єретиками. Виконуватимеш свої рицарські обов’язки. Ніколи не обманюватимеш і дотримуватимеш свого слова. Будеш щедрим і даватимеш усім милостиню. Скрізь і завжди захищатимеш правду й добро від несправедливості й зла.

На шию Філіппові наділи ремінець із батьковим щитом. А тоді Філіпп укляк навколішки. Бодуен Монський помазав йому чоло єлеєм і вручив меча, промовивши:

— В ім’я Бога, святого Михаїла й святого Георгія я посвячую тебе в рицарі. Будь витязем!

Новопосвячений рицар, вельми розхвильований, підвівся й пішов уклонитися матері. Анна нахилилася й наділа йому яскраво-червоний шолом.

Привели улюбленого Філіппового коня. Хлопець ураз скочив у сідло, не скориставшись стременами, чим викликав бурхливі оплески, потім схопив ясенового списа із сталевим вістрям і помчав чвалом збивати опудало — рухливого манекена, що правив за мішень.

Хоч погода стояла погана, розваги тривали до вечора.

Незважаючи на хутряний одяг та гаряче вино, холод мало не став фатальним для королеви-матері: наступного дня після свята, влаштованого на честь її сина, вона злягла з великою гарячкою. Вона не одужала зовсім до самого Великодня й не змогла поїхати до Нормандії на свято з нагоди повернення Вільгельма. Король Філіпп дав згоду на те, щоб за відсутності його самого та матері Францію там представляв граф Валуа як вітчим короля.

При французькому дворі ще довго й заздрісно говорили про гостинність короля Вільгельма, про розкішно оздоблені шати його баронів, англосаксонську знать із довгим волоссям, золотий і срібний посуд, різьблені буйволячі роги, численні незнайомі страви, про музик та турніри, де змагались англійці й нормандці, про переосвячення монастирської церкви |Богоматері на церкву святого Петра, про щедроти й добрі діла, що їх герцог-король зливою вихлюпнув на свій народ. Філіпп, повернувшись із чергової поїздки до Фландрії, із заздрістю вислухав розповіді про все це.

Першого вересня помер граф Бодуен, переобтяжений літами й почестями. За два місяці до цього пішов у кращий світ і архієпископ та канцлер Реймський Жерве. Тепер Аннин син мусив правити країною сам.

У травні наступного року королева-мати поїхала до Англії, щоб узяти участь у коронуванні герцогині Нормандської. Худенька, у важкому вбранні, Матільда вся аж сяяла, коли в церкві Вестмінстерського монастиря архієпископ Йоркський Ельдред поклав їй на голову королівську корону. Вона була при надії й залишилася разом з Анною до пологів в Англії. Батько проголосив новонародженого сина, названого Генріхом, спадкоємцем усіх своїх англійських володінь, і це рішення схвалили й місцеві вельможі. Четвертий син переповнив Вільгельма радістю.

Повернувшись до Франції, Анна разом із сином Гуго та чоловіком Раулем проводила час у короля Філіппа спершу в Парижі, потім в Орлеані, Комп’єні та Суассоні.

Здавалося, Філіпп і Гуго пробачили матері її друге одруження, вони ввічливо поводилися з графом Валуа та його синами Готьє і Сімоном. Сімон мав великий авторитет в обох французьких принців, бо він супроводжував Вільгельма до Англії. Звісно, Сімон був усього лиш один із герцогових зброєносців і через свій юний вік тримався далеко від найзапекліших боїв. Проте на прохання Філіппа хлопець довгими вечорами розповідав про найважливіші моменти битви. Зручно повмощувавшись на м’яких подушках перед величезним каміном у просторій залі санліського замку, принци, графи, рицарі й зброєносці захоплено слухали розповідь юнака:

— Роллонів син Тюстен підніс угору нормандський прапор. Засурмили сурми, і грізні воїни пішли в наступ із криком: «Тhог аїе!» Наші лучники першими пустили стріли, які понесли смерть у лави супротивника, а він відповів таким густим градом каміння, що ми мусили відступити. Англійські сокири хоч і не надовго, але все ж улаштували справжню січу в наших рядах. Бретонці кинулися тікати, зчинилася товкотнеча, і в ній наших людей загинуло не менше, ніж від англійських стріл. Раптом у цій метушні пролунав чийсь крик: «Герцог загинув!.. Герцог загинув!» І тоді почалася безладна втеча. Але тут над натовпом здійнялася закривавлена постать рицаря, який розмахував мечем, намагаючись затримати втікачів. Він зірвав із себе шолом і вигукнув: «Погляньте на мене, я живий і з Божою допомогою переможу! Що за дурість штовхнула вас на втечу? Ви — зграя боягузів! Ви дозволили відкинути й убивати себе тим, кого самі можете перерізати, мов худобу! Ви втікаєте від перемоги й вічної слави і рветесь до поразки та страшної ганьби. Якщо ви втікатимете й далі, то ніхто з вас не уникне смерті!» Побачивши свого герцога живим і почувши його гнівні слова, нормандці сповнилися хоробрості й кинулись до бою з таким завзяттям, що невдовзі англійці вкрили землю, пошматовані нормандською зброєю. Найзапекліше бився сам Завойовник, який махав важким мечем, наче ціпом. Довкола нього лежали гори трупів. Ніхто з тих, хто на нього нападав, не вцілів. Герцог мав у бою лише одного рівного собі воїна, який завжди був поряд із ним у найзапекліших сутичках: це той, кого ми між собою називали Рицарем у масці або Рицарем із блискучим обличчям. Вони вдвох перерубали більше ворожого війська, ніж це могла б зробити ціла сотня хоробрих вояків! Не раз ми думали, що наш командир загинув. Троє коней упало, порубані під ним. З дивовижною спритністю як на свій високий зріст і огрядність він щоразу встигав сплигнути на землю й помщався за свого бойового коня. Двічі він, щоб збити з пантелику ворога, наказував своєму війську вдати, ніби воно відступає, і обидва рази ця хитрість йому вдавалася: сотні англійців склали голови на полі бою. Запалені успіхом, нормандці вже не відчували ні болю, ні втоми й знову йшли в наступ з таким жахливим войовничим криком, що навіть найхоробріші воїни не могли слухати його, не здригаючись. Бойовий дух у них підтримував під час коротких перепочинків відважний бард Тайєфер. Сидячи на коні, він, байдужий як до ворожого, так і до свого каміння та стріл, читав бійцям епопею про Роланда та його богатирів:

Сімонову розповідь раз у раз уривали войовничі вигуки надмірно збуджених юнаків з оточення короля Філіппа: «Каміння!.. Святий Денисе!.. Тhог аїе!» Потім усі сміялися, попиваючи приправлене прянощами вино з ріжків, що їх підносили служники, не менш збуджені, ніж господарі.