Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 4

Анна напружилася. Сліпий це відчув.

— Може, ти незадоволена своїм шлюбом? — спитав він, стишивши голос. — Накажи мені, і я зроблю все, щоб урятувати тебе від нього!

— Ні, ні, великий Вишато, я дуже щаслива…

— Що ж, — вигукнув воєвода, — забудьмо про війну і її жертви, випиймо за майбутню королеву Франції! Не затьмарюймо її останніх годин у нашому колі розповідями про бої… Особливо про ті, що закінчувалися поразками, — прошепотів він, обернувшись до новгородського князя.

— Воєвода Вишата має слушність, — промовив Володимир, піднісши свою чашу. — Випиймо за одруження й за славу нашої сестри!

Всі піднесли чаші й випили за щастя Анни, а вона свою тільки пригубила.

Тоді почався нескінченний бенкет, що його переривала то музика, то сцени з ручними ведмедями, то танці й боротьба, бенкет, на якому привезене з Візантії вино дедалі дужче п’янило гостей.

Стомившись, Анна вийшла із зали.

Розділ третій

ЗАЙЧИК

На фортечних стінах Новгорода стояла чудова ніч, повітря було ніжне й сповнене пахощами. Анна залюбки вдихала солодкуватий дух м’яти й намулу. Місяць осявав такі любі їй озера, болота, величну річку. Щоправда, її брати й сестри більше любили Київ Великий, який Ярослав забудовував на взірець Царгорода. Мандрівники твердили, нібито тринадцять бань і п’ять нефів собору святої Софії змагалися своєю гармонією з банями та нефами собору у візантійській столиці. Численні художники й скульптори прикрашали собор із місяця в місяць, поєднуючи найтрадиційніші релігійні сцени із сценами полювання, рибальства та ігор. Навіть Анна та її сестри позували грецькому митцеві, який почав викладати на соборних стінах широку фреску, що зображувала великого князя Київського та його родину.

Що ж до Києва, то Анна найдужче любила величезні ліси навколо нього, де було багато дичини. Анна нічого не боялася на полюванні. Безстрашна вершниця, вона як ніхто сміливо виганяла з лігвищ вовків, оленів чи вепрів. У Києві ще й тепер згадували, як вона зі списом у руках рішуче кинулася на зубра, що заблукав у лісі далеко від своєї рівнини, і спис зламався в шиї тварини. Оскаженівши від болю, зубр напав на коня, розпоров йому черево, а княжна відлетіла до дерева. З пораненою головою вона підвелася і, затисши в руці довгого ножа, стала перед тим страховиськом. Очі в Анни запливали кров’ю, і вона напевне наклала б життям, якби її не врятував відважний батьків дружинник. Вона й досі згадує, як той стрибнув дикому звірові на спину й, кілька разів ударивши ножем, перетяв йому горло. Ярослав засипав юного дружинника подарунками, а Анна згодилася, щоб він надалі супроводжував її на полюванні.

Вихована так само, як і п’ять її братів, граючись і навчаючись із ними, Анна вважала, що нічим не відрізняється від хлопців; тож дівчина тяжко переживала, коли мати Індігерда вирішила зачинити її в жіночих покоях, щоб дочка навчилася вишивати, прясти вовну й поводитися так, як це личить дівчині її стану. Отож, зачинена в товаристві своїх сестер, матері та численних служниць, вона слухала легенди, що їх довгими зимовими вечорами розповідали найстарші з них. Простору залу, яку опалювали два великі вогнища і якій надавали затишку м’які подушки, килими та хутра, наповнювали давні боги, богині й духи Русі. Спершу мова заходила про Перуна з його золотою маскою та срібними вусами; йому присягали руські князі та їхній почет. То був бог війни і грому, грізний бог, якому приносили в жертву людей. Слухаючи розповідь про його гнів, жінки й дівчата тремтіли. Привітнішим їм здавався Сварог — бог сонця й вогню, якого деякі оповідачки називали «небесним ходаком». Бог поезії, оракулів, худоби й золота Волос був то добрим, то суворим, коли вступав у союз із Перуном. Ласкавіша, хоч і не завжди прихильна до людей була богиня Мокош, покровителька домашньої роботи й прядіння. Заходила мова й про німф, улюблених створінь тих русичів, яких єпископам не вдалося остаточно навернути до своєї віри; німфи жили в лісах та озерах, а також у будинках, де залюбки жартували з їхніх господарів, ховаючи від них усілякі предмети або дозоляючи закоханим. У добре опаленій залі під невсипущим оком Індігерди не стихав веселий гомін і сміх. Анна сміялася разом із своїми сестрами, але з веретеном у руці дуже швидко починала дрімати й марила про полювання та п’янкі перегони. Іноді їй щастило зайти до батькових покоїв, переповнених витворами мистецтва та книжками. Він був запеклий читач і проводив час здебільшого у своїй бібліотеці серед перекладачів, поетів, істориків, переписувачів та мініатюристів. Ярослав любив казати:

— Книжки — мов річки, що зрошують землю, вони — джерела мудрості.

Батько з дочкою читали Святе письмо, твори церковних отців, а також хроніки та романи, перекладені з грецької та болгарської.

Її мати, сестри, навіть Олена глузували з потягу Анни до товариства освічених сивоголових мужів, якими оточив себе Ярослав, отих дідуганів, від яких, за словами Єлизавети, відгонило цапом і ладаном. Найсмердючіший був учений чернець Іларіон, але те, що він наближається, було чути, на щастя, здалеку.

На цю думку Анна приснула зо сміху. І справді, від Іларіона тхнуло, немов від цапа.

— Чого ти смієшся?

Дівчина стрепенулась.

— Це ти, Пилипе? Ти мене налякав!

— Даруй мені, але князеві гості дивуються, що тебе немає з ними, й побоюються, що ти занудьгувала через їхню розповідь про битви.

— Та що ти! Такі розповіді ніколи не викликають у мене нудьги.

— А я гадав, дівчата воліють слухати історії про кохання.

На щастя, надворі було темно й він не побачив, як Анна зашарілася. Вона невимушено відповіла:

— Можливо, але тільки не я. Це тебе дивує?

— Еге ж, — прошепотів він.

У темряві Анна не могла розгледіти обличчя юнака, але очі його блищали і, здавалося, шукали погляду її очей.

— Не дивись так на мене.

— Пробач. Уже скоро я взагалі більш не бачитиму тебе.

— Замовкни! Я наказую тобі мовчати.

— Наказуй скільки собі хочеш, я не слухатимусь тебе.

— Пилипе! Ти забув, з ким розмовляєш?

— Ні, Анно Ярославно, я не забув, що ти — дочка мого володаря й що ти збираєшся вийти заміж за іншого. Але з думок мені не сходить та прекрасна мить, коли я пригорнув тебе.

— Я була непритомна.

— Це правда, але коли ти розплющила очі, то подивилася на мене так пильно…

— Нічого дивного — ти ж бо врятував мене від рогів грізного зубра.

— … і прошепотіла: «Дякую»…

— Дрібниця, не варто про це говорити, — мовила Анна глузливим тоном, якого не вловив юний дружинник, поринувши в спогади.

— … А тоді спитала: «Як тебе звати?»

— Пилипе!

— Еге ж, ти вимовила моє ім’я так ніжно!.. Промов його ще раз.

— Пилипе…

Опустивши руки, розслабившись і трохи аж оціпенівши, Анна роздивлялася в темряві свого супутника на полюванні, наче бачила його вперше: трохи вищий за неї, білявий чуб, така сама борода, великі блакитні очі, міцний рівний ніс, дуже білі зуби, повні вуста, плечистий, мускулясті руки й ноги. Пилип справляв враження дуже спритного хлопця. Анна часто, сміючись, порівнювала його із зайчиком, хоч Пилипові це й не подобалося.

— Не думаю, що зайчик урятував би тебе від рогів зубра! — бубонів тоді він.

Його сердитий вигляд вельми розважив її, і Анна так і прозвала хлопця — Зайчиком. Перегодя юнак і сам уже сміявся з її жартів.

Чому така важка була рука, що її Анна простягла до нього? Коли її пальці торкнулись його щоки, Анні здалося, ніби вони в неї закам’яніли. Та помалу вони ожили й занурилися в таку шовковисту бороду, що Анна аж затремтіла. Ця борода була зовсім інша, ніж батькова, яка колола її тендітну долоню, коли Анна в дитинстві горнулася до батька. Пилип навіть дихати не наважувався, боячись, що Анна перестане його гладити.

Вони довго стояли мовчки, дедалі більше сповнюючись хвилювання. Від фортечних стін долинув сміх і повернув їх на грішну землю. Повіяв вітер. І раптом стало так холодно!