Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 20

— Графине, я так нетерпеливився, що не подумав про свій туалет. Тож прошу вибачити мені за цей мій поспіх.

— Щодо мене, — мовив король, — то я залюбки вибачаю вам, бо це обіцяє в майбутньому добрі взаємини між двома нашими дворами.

— Дякую вам, королю, — сказав Рауль де Крепі і якось безцеремонно вклонився.

Але Генріх удав, що цього не помітив. Навпаки, він узяв з рук Матільди новонародженого й простяг його графові.

— Візьміть, ось мій син.

Боуден і Адель теж потяглися до немовляти. Чи король не з'їхав з глузду, дозволивши такій людині, як граф Валуа, тримати на руках спадкоємця корони? Хіба ж не ходили чутки, що він не мав собі рівних, коли брався отруювати тих, хто йому заважав?

— Гарний хлопчина, викапана мама! Як його звати?

— Філіпп.

— Філіпп? Цього ім'я у нас іще не було. Але чом би й ні?.. Дай, Боже, тобі довге життя, Філіппе!

— Амінь! — озвалися всі хором.

Підійшла Олена, взяла дитину й зникла за завісою.

— Чи можу я привітати королеву, висловити їй свої побажання й запевнити її у своїй відданості?

— Пізніше, королева нездужає,— відповіла графиня.

— Сестро моя, королева мужня й міцна жінка, клятва у вірності такого чоловіка, як граф Валуа, буде для неї приємною. Ходімо, я сам проведу вас до її ліжка.

І король підняв важкі штори, що відокремлювали ліжко від решти кімнати.

Анна лежала на кількох подушках із заплющеними очима, дуже бліда, під очима видніли сині кола, коси розкуйовджені, з-під хутряного покривала визирали голі плечі.

Господи милосердний, навіть через кілька годин після пологів ця жінка така гарна! На її такій білій шкірі найменший доторк залишив би слід! Подумавши про це, Рауль де Крепі відчув, як його поймає хіть. Хай він попаде до пекла, але цією жінкою заволодіє неодмінно. Байдуже, скільки часу для цього буде потрібно, він зачекає, але він присягає перед святою матір’ю Божою, що Анна буде його! Господь зглянеться над ним: задля неї він ладен піти на вбивство і навіть на ще гірше…

Анна здригнулася. Раптом їй стало холодно; вона невиразно відчула небезпеку. Не розплющуючи очей, підтягла покривало до підборіддя.

— Олено! — прошепотіла вона.

Олена підійшла, прошепотіла до Анни кілька слів рідною мовою, погладила їй коси.

Граф Валуа віддав би одне зі своїх міст Перонн, аби тільки доторкнутися до цих палахких кіс. Він докладав чимало зусиль, щоб не відштовхнути цю опасисту жінку, яка ні на крок не відходила від своєї володарки й не спускала з нього очей, коли він приходив у двір провідати короля. Двічі граф намагався підкупити її, щоб вона залишила його віч-на-віч із королевою, і обидва рази вона, не приховуючи свого презирства до нього, відмовляла йому. Тільки ця жінка, думав він, та ще, може, граф і графиня Фландрійські здогадувались, який шалений потяг він відчував до королеви. Навіть Байстрюк, який відверто оголосив себе її вірним рицарем, нічого не помітив. Що ж до чоловіка, то досить підіслати йому одного-двох гарненьких, мов незаймані дівчата, слуг, і він ні про що не здогадається.

Молода породілля повільно підвела повіки.

У неї вп’ялися чиїсь вогненні, наче в хижого звіра, очі; що більше Анна намагалася уникнути їхнього погляду, то дужче відчувала, як вони притягують її до себе. І хоч скільки вона докладала зусиль, а проте не могла ні поворухнутись, ні заговорити. В її голові перемішались уривки думок: що вона робить у цьому полоні?.. Брати мої, прийдіть мені на допомогу… Батьку мій, не лишай мене з цим чоловіком саму… А що робить мій чоловік?.. А герцог Вільгельм, мій вірний рицар?.. Господи, забери від мене цього нелюда!.. Зайчику!.. Пилипе!..

— Пилипе!.. Філіппе!..

Розгублено закричавши, Анна випросталася й простягла вперед руки, мовби відштовхувала від себе кривдника.

— Ідіть звідси, королеві треба відпочити, вона вимагає сина!

Олена, на обличчі в якої проступив глибокий смуток, знову вклала в ліжко королеву, витерла їй піт із чола, а тоді, вже не звертаючи уваги на поважних осіб довкола, прихилила голову улюблениці до своїх грудей і тихенько заспівала колискову, що проганяє погані сновидіння. Помалу Анна перестала тремтіти і з усмішкою на вустах заснула.

Рауль побачив і як заснула королева, і цю її усмішку. Дикі ревнощі кліщами стисли йому серце. Ніхто не повинен бачити цю усмішку, тільки він має право викликати її… або зробити так, щоб вона згасла!

Граф укляк одним коліном на підлогу і, не перестаючи поїдати очима Анну, пробурмотів глухим голосом:

— Королево, прийміть мої найщиріші вітання з приводу народження вашого гарненького сина. Ви зробили велику честь королю й короні Франції. Хай Бог віддячить вам за це славою!

— Графе, прошу вас, королева заснула, вона вас не чує. Король і я перекажемо їй ваші теплі слова. Вона буде вельми зворушена, — прошепотіла Адель Фландрійська, смикаючи його за рукав.

Але він і далі не зрушав з місця. Олена інстинктивно притисла до себе свою улюблену «дочку». Анна застогнала. Запала глибока тиша, всі довкола ніяково дивилися на цю сцену. Із заціпеніння їх вивів плач немовляти.

— Ну, графе, можна подумати, що вас тут хтось зачарував. Ви закам’яніли, мов дружина Лота, що стала соляним стовпом.

Рауль важко підвівся.

— Даруйте мені, Генріху, але на моєму стані не позначилися ніякі чари. Я цілий день їхав верхи і трохи стомився.

— Мені це подобається. Якусь мить я гадав, що ви викрадете королеву з-перед нашого носа!

— Егей, ваша величносте, не одному чоловікові хотілося б викрасти таку вродливу жінку, як королева!

— Графе Валуа, ви забули, з ким розмовляєте!

— Ні, Генріху, це був лише комплімент, манера висловлюватись — і тільки.

— Мені не подобаються ваші манери, графе. Віднині вам слід буде їх змінити, коли приходитимете до мене.

Нічого не відповівши, граф так низько вклонився королю, що тому довелося роздратованим жестом давати знак підвестися. Бодуен і Адель теж у відповідь графові стримано вклонилися; тільки Матільда люб'язно йому всміхнулася.

— Бачу бодай одне привітне обличчя! Хай Господь вас береже, люба герцогине, і дасть вам і герцогові Вільгельму шляхетних нащадків…

— Що це за рицар накликає на мене Господнє благословення? Хай Всевишній зробить те саме й для нього. А, це ви, графе Валуа? — промовив, входячи, герцог Нормандський.

— Невже вам неприємні мої побажання?

— Я не люблю вас, графе, і ви це знаєте. Але в такий радісний день я хочу забути про наші сварки. Генріху, щойно почувши цю щасливу звістку, я вирішив сам прийти вас привітати. Я наказав відправити службу Божу в усій Нормандії.

— Дякую вам, брате. Принесіть мого сина! Повитуха показала герцогові заснуле немовля.

Вільгельм мовчки, зворушено роздивлявся його.

— Гарна дитина, — озвалася Матільда, підійшовши до чоловіка. — Правда ж?

Вільгельм, здавалося, й далі про щось марив; він дивився на дружину й не бачив її.

— Правда ж? — повторила вона.

— Так… звісно… Як ся має королева?

— Дуже добре, вона відпочиває.

— Чи можу я її побачити?

Цей його благальний тон був неприємний для Матільди, і вона насилу примусила себе відповісти байдужим голосом:

— Гадаю, король дозволить.

Вільгельм розсунув завіси й укляк одним коліном на підлогу перед молодою жінкою, що спала на грудях у годувальниці. Як і граф, герцог відчув, що перед цією вродою й невимушеністю його поймає шалена хіть, і він аж зблід. Йому здалося, ніби він такий знесилений, що вже й не підведеться, коли королева розплющила очі й жалібно прошепотіла:

— Вільгельме, я рада вас бачити.

— Моро!

Король, що стояв неподалік від герцога, спитав у сестри:

— Чому він називає її Морою? Я вже чув, як він так називав її…

— Матільда сказала мені, що на Русі цим ім'ям називають якусь чаклунку.

— Чаклунку?! А хіба в тій далекій країні теж є чаклунки?

— Дядьку, — озвалася Матільда, всміхаючись, — чаклунки є в усьому світі.