Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 99

Вони повернули праворуч, ліворуч, потім знову праворуч. Організм Джейка спробував компенсувати нестачу зору іншим способом — всі відчуття загострилися до краю, і тепер він слабо відчував, що довкола є ще й інші тунелі. Притлумлений гуркіт старовинної машинерії то гучнішав, то слабшав, коли кам'яний фундамент міста наступав на них звідусіль. Час від часу Джейк шкірою відчував протяги, іноді теплі, іноді холодні. Плюскіт кроків коротко відлунював у тунелях, звідки віяло смердючим повітрям, а в одному місці хлопчик ледь не вдарився об якийсь металевий предмет, що стирчав зі стелі переходу. Він вчасно відсахнувся од нього і намацав рукою щось подібне до величезного крана. Після того випадку він обачно виставляв уперед руки.

Ґешер спрямовував його ударами в плечі, як візник — вола, і вони просувалися швидко, але не бігом. Ґешер навіть замугикав, а потім низьким і навдивовижу мелодійним тенором заспівав.

Бим–бирим–тиць–тиць,

Як я хочу твоїх циць,

Знайду роботу, куплю перстень,

А тоді вхвачу тебе за цицьки,

Бим–бирим–тиць–тиць!

О бим–бирим,

Мені б тільки помацати,

Помацати твої тиць–тиць–тиць!

Ґешер проспівав ще п'ять чи шість подібних строф і замовк.

— Тепер ти щось заспівай, хлопчику мій.

— Я не знаю пісень, — видихнув Джейк, сподіваючись, що справляє враження захеканого. Він не знав, чи це йому допоможе, але в темряві цього підземелля не варто гребувати будь–якими засобами.

Але Ґешер сильно вгатив Джейка в спину ліктем, і той мало не полетів у воду, що мляво текла, доходячи до кісточок, дном тунеля, який вони саме проходили.

— Було б ліпше, якби ти щось знав, бо інакше я тобі видеру твого ніжного хребта. — Помовчавши, він додав: — Тут скрізь духи, хлопче. Вони живуть у тих довбаних машинах. Але співом їх можна відігнати… ти що, не знав? Зараз же співай!

Не бажаючи ще раз заробити в Ґешера лагідний поштовх, Джейк покопирсався у пам'яті й видобув звідти пісеньку, яку вивчив у літньому таборі, коли йому було сім чи вісім років. Він розтулив рота й заходився горлати її в темряву, дослухаючись, як луна відскакує од стін, перемішуючись із шепотом води, крапель зі стелі й гудінням стародавньої машинерії.

Моя дівчинка — краля,

вона з Нью–Йорка,

Я купую їй все, що їй треба для вроди,

У неї стегна Як два лінкори,

О Боже, ось на що я тринькаю долари.

Моя дівчинка — квітка, вона родом з Філлі,

Я купую їй все, що їй треба для вроди,

У неї очиці, Як дві гарні піци,

О Боже, ось на що…

Ґешер простягнув руки, взяв Джейка за вуха, мов глечик за ручки, і сильно смикнув, зупиняючи.

— Там попереду тебе дірка в землі, — сказав він. — Щоправда, з твоїм голосом, малий, світ би полегшено зітхнув, якби ти впав. Але Цок–Цоку це не сподобається, тож я тебе ще трохи побережу. — Ґешер відпустив Джейкові вуха (вони вже горіли вогнем) і вчепився руками за його сорочку ззаду. — А тепер нахиляйся вперед, поки не намацаєш драбину на тому боці. І не смій послизнутися, бо обох нас униз потягнеш!

Джейк обережно нахилився вперед, виставивши перед собою руки. Найбільше він боявся провалитися в яму, якої не бачив. Шукаючи драбину, він відчув на обличчі повів теплого повітря — чистого, майже пахучого, — і побачив унизу слабке рожеве світло. Його пальці намацали сталевий щабель і міцно вхопилися за нього. Рани від укусів на лівій руці знову розкрилися, і Джейк відчув, що долонею тече тепла кров.

— Є? — спитав Ґешер.

— Так.

— Лізь униз! Чого стоїш, бодай тебе боги прокляли! — Ґешер відпустив його сорочку, і Джейк яскраво уявив собі, як він відводить ногу назад, наміряючись поквапити його копняком. Джейк переступив через отвір у землі, де мерехтіло ледь помітне світло, і почав спускатися щаблями драбини, намагаючись якомога менше ворушити вкушеною рукою. Ця драбина була чиста: ані моху, ані мастила, ані іржі. Колодязь був дуже довгий. Спускаючись швидко, щоб Ґешер, який ішов слідом, не наступав на пальці, Джейк мимохіть пригадав фільм, який колись бачив по телевізору. Він називався «Подорож до центру землі».

Гуркіт машин дедалі гучнішав, а рожеве світіння ставало яскравішим. Звучання цих механізмів досі здавалося якимось дивним, наче щось у ньому було неправильне, але все одно на слух ці машини працювали краще, ніж ті, нагорі. А коли Джейк нарешті досяг дна, то побачив, що підлога тут суха. Ця шахта, обшита проклепаною сталлю, мала квадратну форму і була близько шести футів заввишки. Пряма, як струна, вона простягалася в обидва боки, наскільки сягав Джейків зір. Інтуїція підказала йому, що цей тунель (розташований на глибині щонайменше сімдесяти футів під Ладом) теж прямував шляхом Променя. А десь там, угорі — Джейк був упевнений, хоч і не міг сказати, звідки така певність, — просто над ним знаходився поїзд, який вони шукали.

Уздовж стін, під стелею шахти, йшли вузькі вентиляційні грати. Це звідти надходило чисте сухе повітря. Подекуди синьо–сірими бородами з них звисав мох, але здебільшого грати були чисті. Під кожними другими ґратами на стіні була виведена жовта стрілка з символом, який дещо скидався на маленьку літеру «t». Стрілка вказувала в той бік, куди прямували Джейк із Ґешером.

Джерелом рожевого світла були скляні трубки, що паралельними рядами бігли вздовж стелі шахти. Деякі з них — приблизно кожна третя — були темні, інші натужно блимали, але принаймні половина ламп іще світила. «Неонове освітлення, — зачудовано подумав Джейк. — Нічого собі».

Слідом за ним з драбини зістрибнув Ґешер. Побачивши Джейків здивований вираз, він посміхнувся.

— Гарно, га? Прохолодно влітку, тепло взимку, і стільки їдла, що п'ять сотень мужиків за п'ятсот років не зжеруть. А знаєш, малий, що в цьому всьому найкраще? Найкраще в усьому цьому блядському сховку?

Джейк похитав головою.

— Ті дебіли Юни навіть не знають, що це місце існує. Вони думають, що під землею чудовиська. І чудовиська ловлять тих Юнів, які підходять до каналізації ближче, ніж на двадцять футів!

Закинувши голову назад, він від душі розреготався. Але Джейк не засміявся у відповідь, хоча холодний голос його свідомості прозоро натякав на те, що з тактичних міркувань слід би було це зробити. Він не розсміявся, бо точно знав, що відчувають ті бідні Юни. В підземеллях міста справді водяться чудовиська. Тролі, привиди й орки. Адже його самого викрав такий орк, хіба ні?

Ґешер штовхнув його кудись ліворуч.

— Іди… ми майже на місці. Но, пішов!

Вони підтюпцем побігли далі, обганяючи відлуння своїх кроків. А за десять–п'ятнадцять хвилин Джейк побачив водонепроникний люк, до якого залишалося не більше двохсот ярдів. Коли відстань скоротилася, він угледів у ньому велике колесо обертового крана. На стіні праворуч висів переговорний пристрій.

— Все, я видихався, — прохрипів Ґешер, коли вони вже були біля дверей у кінці тунелю. — Для такого інваліда, як твій старий друзяка, це занадто! — Натиснувши кнопку переговорної коробки, він проревів: — Цок–Цок, я його привів, цілісінького і неушкодженого! Навіть косини з його голови не впало! Хіба я не казав, що впораюсь? Я ж казав: довірся Ґешеру, він не підведе! Відкривай, впускай нас!

Він відпустив кнопку і нетерпляче вирячився на двері. Кран не повертався. Натомість із гучномовця пролунав рівний монотонний голос: