Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 93

Стрілець видовжив лямки наплічника, дивуючись із хитромудрих застібок, які дозволяли це зробити, надів його на плечі й знову звівся на ноги. Юк уже був готовий мчати далі, але Роланд покликав його на ім'я, і шалапут озирнувся.

— До мене, Юк. — Роланд не знав, чи тварина зрозуміє і якщо так, то чи послухається команди, але краще й безпечніше, щоб він не відходив далеко. Там, де знайшлася одна пастка, неодмінно виявляться й інші. Наступного разу Юкові може не пощастити.

— Ейк! — дзявкнув Юк, не зрушуючи з місця. Гавкіт був наполегливий, але в очах пухнастика Роланд побачив, що той відчуває насправді. Ті очі потемніли від страху.

— Так, але це небезпечно, — сказав йому Роланд. — Ходи до мене.

За їхніми спинами, там, звідки вони прийшли, щось важке глухо гупнулося на землю. Швидше за все, це падіння спричинили нескінченні вібрації барабанного бою. І Роланд побачив, що зі смітника, як голови дивних довгошиїх тварин, подекуди витикаються стовпи з гучномовцями.

Юк підбіг до нього й, важко дихаючи, подивився йому у вічі.

— Не відходь від мене.

— Ейк! Ейк–Ейк!

— Так. Джейк. — Він знову припустив бігом, і Юк, як вірний пес, побіг поряд.

21

Едді відчував, що його, як сказав колись якийсь мудрець, переслідує дежа–вю: він знову мчав з візком, силкуючись випередити час. Замість узбережжя тепер була вулиця Черепахи, але загалом усе лишалося таким самим. Хоча ні, тепер була одна суттєва відмінність: тепер він шукав не самотні двері, а залізничну станцію (чи то пак колиску).

Волосся Сюзанни майоріло на вітрі, а сама вона сиділа рівно, тримаючи в правій руці Роландів револьвер, дулом угору, до захмареного стурбованого неба. Барабани оглушливо стукотіли, доводячи до нестями. Попереду лежав якийсь велетенський предмет, що за своєю формою нагадував тарілку. Напружена уява Едді, напевно, підігріта класичною архітектурою навколишніх будівель, миттю намалювала йому картину: Юпітер і Тор грають у фрізбі. Юпітер подає, а Тор стоїть і дивиться, як тарілка летить, прорізаючи хмари. Вечірка на Олімпі та й годі.

«Фрізбі для богів, — подумав він, маневруючи з Сюзанною між двома каркасами іржавих автомобілів, — гарно придумано».

Зблизька тарілка виявилася чимось на кшталт супутникової, тож Едді підняв візок на хідник, щоб об'їхати її. Коли він уже спускав коляску через бордюр — надто вже засмічений був тротуар, щоб по ньому можна було їхати, — барабанний дріб різко увірвався. Відлуння покотилося у тишу. Та тільки Едді зрозумів, що насправді це не тиша. Попереду, на перетині вулиці Черепахи і якоїсь іншої авеню, виднівся арковий прохід у мармурову будівлю. Вона вся заросла плющем і якоюсь іншою в'юнкою рослиною, що нагадувала кіпарисове листя. Її пагони хоч і були повзучими, проте мали гідний і навіть розкішний вигляд. А за рогом збуджено вирував людський натовп.

— Не зупиняйся! — уривчасто проговорила Сюзанна. — У нас нема часу…

Белькотіння люду прорізав пронизливий істеричний крик. Його супроводжували схвальні вигуки і навіть аплодисменти. Так плескали у долоні люди після вистави у казино в Атлантик–Сіті, де Едді якось побував. Крик переріс у тривалий агонізуючий хрип, що нагадував дзижчання цикади. Едді відчув, що волосся у нього на потилиці настовбурчується. Зиркнувши на трупи, що висіли на найближчому гучномовці, він зрозумів, що веселі ладські Юни проводять чергову привселюдну страту.

«Грандіозно, — подумав він. — Шкода тільки, що в них нема Тоні Орландо і Дона, вони б їм заграли «Постукай тричі», і, либонь, усі б померли щасливими».

Едді зацікавила кучугура каменів на розі, обплетена плющем. Зблизька відчувалося, що рослина має сильний трав'яний запах, від якого сльозилися очі, але все одно він подобався Едді більше, ніж солодкаво–коричний аромат засохлих небіжчиків. Там, де колись був ряд аркових проходів, тепер буяли зелені пагони лози. Дрібні завитки водоспадами стікали донизу. Зненацька крізь один із водоспадів вигулькнула якась фігура і подріботіла в їхній бік. Едді побачив, що це хлопчик, мале дитинча, яке не так давно виросло з пелюшок. Він був убраний дуже дивно—в костюм маленького лорда Фонтлероя, який доповнювала сорочка з мереживними манжетами і короткі оксамитові штанці. У волосся вплетені стрічки. Зненацька Едді відчув шалене бажання помахати руками понад головою й просюсюкати щось на кшталт «Лад — холосе місто».

— Ходімо! — прокричав хлопчик високим писклявим голосом. У його волоссі заплуталося кілька зелених листків, і він на ходу недбало скинув їх лівою рукою. — Там вішають Спанкера! Настала черга старого Спанкера вирушати у країну барабанів! Ходімо, бо пропустите забаву, най її боги поб'ють!

Сюзанну теж вразив зовнішній вигляд хлопчика, але щось у тому, як він наближався, насторожило її. Він якось дивно й незграбно прибирав зелені паростки, що заплуталися в його перев'язаному стрічками волоссі, робив це тільки однією рукою. Друга як була схована за спину, коли він вибіг їм назустріч із водоспаду зелені, так і залишалася там.

«Йому, мабуть, страшенно незручно, — подумала вона, і тут у голові наче запис ввімкнувся — вона почула голос Роланда, який на краю мосту сказав: Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця… Прокляття!»

Тож вона націлила дуло Роландового револьвера на дитину, яка вже зістрибнула з бордюра й мчала просто на них.

— Стояти! — закричала вона. — Стій на місці!

— Сьюз, що ти робиш?! — теж закричав Едді.

Проте Сюзанна пропустила його докір повз вуха. Насправді Сюзанни Дін уже там не було. Її місце у візку зайняла Детта Волкер, і її очі горіли вогнем підозри.

— Стій або я стріляю!

Мабуть, маленький лорд Фонтлерой був глухим, бо її попередження не справило на нього жодного враження.

— Швидше! — радісно заволав він. — Ви ж усе пропустите! Спанкер заре…

З–за спини повільно почала з'являтися права рука. І цієї миті Едді збагнув, що перед ними не дитина, а карлик, чиє дитинство вже було в далекому минулому. Обличчя, яке спершу здалося Едді по–дитячому світлим і радісним, насправді було гримасою холодної ненависті й люті. Щоки й лоб карлика були вкриті безбарвними плямами, з яких сочився гній. Те, що Роланд назвав лярвиними квіточками.

Сюзанна не дивилася на його обличчя. Вся її увага була прикута до правої руки карлика й тьмяно–зеленої кулі, затиснутої в ній. Цього було досить. Прогримів Роландів револьвер, і, стятий кулею, карлик перекинувся на спину. Коли він приземлився на хідник, з маленького кривого рота вирвався крик болю й ненависті. Граната вискочила з пальців і покотилася в ту арку, звідки він вигулькнув.

Детта зникла, розтанула, мов сон, і тепер Сюзанна, не тямлячись від подиву, страху і хвилювання, нестямно переводила погляд з дула револьвера, звідки ще курився димок, на крихітну фігурку, що, розкидавши руки, лежала на хіднику.

— О Господи! Я застрелила його! Едді, застрелила!

— Смерть… Сивим! — спробував агресивно викрикнути маленький лорд Фонтлерой, але замість слів з горла вирвалося криваве булькотіння і залило ті кілька білих клаптів на його чудернацькій сорочці, що досі були не забруднені кров'ю. І тут з арки пролунав притлумлений вибух. Його хвиля здійняла гущавину повзучої зелені, якою заросла арка, і підняла її високо вгору, наче корабельний прапор у сильний шторм. А слідом за нею назовні вирвалися хмари задушливого ядучого диму. Едді прикрив собою Сюзанну, і його спина, шия й маківка опинилися під градом гострих уламків бетону. На щастя, вони всі були маленькими. Ліворуч від нього щось огидно й волого заплямкотіло. Трохи розплющивши очі, Едді побачив, як непорушно застигає в баюрі голова маленького лорда Фонтлероя. Очі карлика досі були розплющені, рот викривлений в передсмертній гримасі.

Тепер до їхніх вух долинали інші голоси: хтось верещав, хтось горлав, і всі до одного були розлючені. Різким рухом Едді відкотив Сюзаннин візок убік — проїхавши трохи на одному колесі, він усе–таки не перекинувся — і пильно подивився в той бік, звідки вигулькнув карлик. До них наближався натовп обірванців — близько двадцяти чоловіків і жінок. Деякі з'являлися з–за рогу, інші ж, неначе злі духи, матеріалізовуючись із диму від карликової гранати, продиралися крізь килими зелені, що затуляли аркові проходи наріжної будівлі. Здебільшого їхні голови були прикриті синіми хустками, і всі тримали в руках зброю — якщо можна назвати зброєю жалюгідний набір іржавих мечів, тупих ножів і гострих уламків дрючків. У руках одного чоловіка Едді побачив кувалду. Той задерикувато розмахував нею в повітрі. «Це Юни, — подумав Едді. — Ми їм перебили весь кайф від повішення, і тепер вони злі, як собаки».