Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 91

Окинувши побіжним поглядом віяло вулиць, Едді й там побачив стовпи з гучномовцями. Декілька лежало на землі, але здебільшого вони стояли вертикально і кожен був прикрашений гирляндою з людських трупів. Тож виявилося, що майдан, у який вливалася «П'ята авеню», і вулиці, що з нього виходили, охороняла невеличка армія мерців.

— Що ж це за люди? — знову спитав Едді.

Але це питання було радше риторичним, і Сюзанна не відповіла… а могла б. Вона й раніше мала видіння, в яких поставало минуле Роландового світу, але жодне з них не могло дорівнятися до цього за чіткістю і яскравістю. Все, що уява малювала їй раніше, як тоді, в Річковому Перехресті, нагадувало сон наяву, але тепер її свідомість наче осяяв якийсь спалах. Сюзанна наче побачила у вікні обличчя небезпечного маніяка, на мить вихоплене з темряви ударом блискавки.

Гучномовці… повішені… барабани. Зненацька вона збагнула, що всі ці явища пов'язані між собою. Це знання прийшло до неї так само несподівано, як і те, що важкі вози до Джимтауна через Річкове Перехрестя тягнули воли, а не мули чи коні.

— Не зважай, це сміття, — сказала вона, докладаючи великих зусиль, щоб голос не тремтів. — Нам же потрібен поїзд. Як гадаєш, куди тепер?

Едді підвів погляд у потемніле небо й легко знайшов шлях Променя за хмарами, що стрімко линули вдалину. Опустивши очі, він побачив, що вхід до вулиці, якою пролягав шлях, охороняла велика кам'яна черепаха. І чомусь не здивувався. Голова рептилії визирала з гранітного панциря, а глибоко посаджені очі, здавалося, зацікавлено їх розглядали. Едді кивнув у її бік і видушив із себе кволу посмішку.

— Бачиш здоровенну черепаху?

І собі зиркнувши в той бік, куди він показував, Сюзанна кивнула. Тож він повіз її через міський майдан на вулицю Черепахи. Від трупів, розвішаних на стовпах уздовж неї, чомусь сухо віяло запахом кориці, і від цього запаху в Едді стисся шлунок… не тому, що він був огидний, якраз навпаки — пахло досить приємно, солодким і спеціями. Приправою з таким запахом дитина залюбки посипле собі грінки під час сніданку.

На щастя, вулиця Черепахи виявилася широкою, а повішені здебільшого були висхлими муміями. Але Сюзанна побачила кілька відносно свіжих «прикрас», з почорнілими опухлими обличчями, по яких досі діловито повзали ґедзі, а в гнилих очницях роїлися хробаки.

А під кожним стовпом повиростали купки кісток.

— їх тут тисячі, як не більше, — сказав Едді. — Чоловіки, жінки, діти.

— Так. — Власний спокійний голос здався Сюзанні чужим і неприродним. — їм треба було якось вбити час, і вони скоротали його, вбиваючи одне одного.

— Де ж ці срані ельфи?! — спитав Едді й якось дивно гигикнув, наче схлипнув. Здавалося, він тільки тепер почав достоту розуміти, що насправді означали ці невинні слова — світ зрушив з місця. Скільки в них було невігластва і зла.

Які глибини невимовного жаху вони в собі чаїли.

«Гучномовці потрібні були під час війни, — подумала Сюзанна. — Так, авжеж. Бозна якої війни й коли вона була, але, мабуть, у ній усім перепало на горіхи. Правителі Лада виголошували через них свої промови, ховаючись від бомб у якомусь бункері, як той, куди сховалися Гітлер і верхівка його банди наприкінці Другої світової».

І вона наче почула виразний голос командувача, що гуркотів у цих динаміках, — почула так само чітко, як рипіння возів у Річковому Перехресті, як ляскання батога над спинами волів, що їх тягли.

Пункти розподілу продовольства А і Гсьогодні будуть зачинені. З відповідними картками звертайтеся до пунктів Б, В, Д і Е.

Дев'ятому, десятому й дванадцятому загонам міліції прибути в Сендсайд.

Повітряне бомбардування почнеться між восьмою й десятою годинами. Усім цивільним перебувати на цей час в укриттях. При собі мати протигази. Повторюю: при собі мати протигази.

Так, оголошення… і якісь новинні покручі — пропагандистська військова версія новин, яку Джордж Орвел назвав би подвійною мовою. А в перервах між новинами з фронтів і оголошеннями — урочиста військова музика й заклики вшанувати полеглих, відправивши чергові ешелони чоловіків і жінок у розпечену бійню.

А потім війна закінчилася, й настало затишшя… тимчасове затишшя. Та одного дня гучномовці знову запрацювали. Чи давно це сталося? Сто років тому? Півстоліття? А хіба це має значення? Сюзанна думала, що ні. Важливо було тільки те, що коли динаміки знову ввімкнулися, то транслювали один–єдиний запис… запис барабанів. А нащадки колишніх мешканців міста вирішили, що це… що? Голос Черепахи? Воля Променя?

І тут Сюзанна згадала, що відповів її батько, тихий, але наскрізь цинічний чоловік, коли вона одного разу спитала, чи справді на небесах є Господь, який керує всім сущим. «І так, і ні, Одетто, — відповів батько. — Я вірю в Бога, але навряд чи Йому зараз є до нас діло. Гадаю, після того, як ми вбили Його єдиного сина, Він добре все обміркував і вирішив, що сини Адама й дочки Єва невиправні, з ними вже нічого не вдієш. І Він умив руки. Правильно зробив, до речі».

Чогось такого вона й чекала — їй вже було дванадцять років, і вона вже розуміла хід думок батька. У відповідь вона показала йому оголошення в розділі місцевої газети, відведеному християнським общинам. У ньому йшлося про те, що преподобний Мердок з методистської Церкви Милості Господньої найближчої неділі прочитає проповідь на тему «Щодня Господь говорить до кожного з нас», де цитуватиме Перше Послання Коринтянам. І тоді тато розреготався. Він сміявся, поки з очей йому не бризнули сльози. «Доню, кожен з нас чує, що хтось до нас говорить, — трохи заспокоївшись, сказав він. — Але ти точно можеш побитися об заклад на останній долар: кожному з нас — і цей преподобний Мердок не виняток — цей голос каже тільки те, шо йому вигідно. Так набагато зручніше жити, повір».

Судячи з усього, коли з гучномовців застукотіли барабани, мешканцям міста почувся заклик до ритуального вбивства. І щоразу, коли крізь сотні чи тисячі гучномовців лунали барабани (якщо Едді не помилявся, то був лише ритм ударних із пісні «ЗіЗі Топ», не більше), вони готували мотузки і вішали одну–дві жертви на найближчих стовпах.

«Скількох? — подумала вона, поки Едді віз її вулицею, а під пощербленими шинами коліс хрускотіло бите скло і шурхотіли купи паперового сміття. — Скількох вони вбили за всі ті роки, відколи в якогось електронного пристрою в підземеллях міста вперше сталася гикавка? Це все почалося тому, що вони розпізнали нетутешність цієї музики, яка опинилася тут випадково, прийшовши з іншого світу, так само, як ми, і літак, і деякі машини, що стоять на цих вулицях?»

Вона не знала відповіді. Знала лише: цинічна точка зору її батька на розмови Бога з синами Адама й дочками Єви невдовзі стане її власною. Ці люди шукали причини вбивати одне одного та й годі. А барабани виявилися ідеальною причиною.

Мимохіть їй згадався вулик, на який вони натрапили, — вулик неправильної форми з білими бджолами, які б неодмінно отруїлися власним медом, якби їм забракло клепки і вони його скуштували. На цьому березі Сенда теж стояв великий напівмертвий вулик з бджолами–мутантами, чиї жала, на їхній власний превеликий подив, не менш смертоносні, ніж мед білих бджіл.

Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті порветься?

І тут, наче оживши від її думок, гучномовці почали транслювати неперервний синкопований ритм барабанів. Від несподіванки Едді скрикнув. Сюзанна теж закричала й затулила вуха руками, встигнувши, проте, краєм вуха почути решту мелодії: доріжку чи доріжки, притлумлені десятки років тому, коли хтось (цілком може бути, що випадково) посунув регулятор балансу не в той бік, підсиливши барабани і відправивши у небуття гітари й вокал.

Едді повіз її вулицею Черепахи і Шляхом Променя, намагаючись роззиратися в усі боки водночас і не вдихати запаху гниття. «Дякую, Боже, за вітер», — подумав він.

Тепер він штовхав візок швидше, зазираючи в усі зарослі бур'яном шпарини між будинками, чи не з'явиться там, бува, витончений вигин монорейкової колії, пущеної високо над містом. Йому кортіло якомога швидше вибратися з цієї нескінченної алеї мерців. І ще раз вдихнувши на повні груди солодкавого коричного запаху, він збагнув, що так палко не жадав нічого в житті.