Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 44

— Майже заснув, але прокинувся, — відповів Едді. — Слухай…

— Здається, я скоро помру. — Роланд зиркнув на Едді. Із очей зник блиск, і вони стали двома глибокими криницями без дна. Зазирнувши в них, Едді здригнувся — більше від цього безживного погляду, ніж від Роландових слів. — Едді, а ти знаєш, що я сподіваюся знайти там, це закінчується шлях?

— Роланде…

— Тишу, — закінчив Роланд і сухо зітхнув, наче пісок пересипав. — Просто тишу. Цього вистачить. Це буде кінець… усьому цьому.

Стрілець притис кулаки до скронь, і Едді подумав: «Не так давно я бачив, як це робить інша людина. Але хто? І де?»

Сміх та й годі: ось уже без малого два місяці він не бачив нікого, крім Роланда й Сюзанни. Втім, здавалося, що ця людина справді була.

— Роланде, я тут трохи погрався на дозвіллі, — сказав Едді.

Роланд кивнув. Примарна усмішка торкнулася його вуст.

— Я знаю. Що ж це за річ? Ти вже готовий сказати?

— Мені здається, що це може бути частиною цього твого ка–тету.

Погляд Роланда знову став уважним. Він задумливо подивився на Едді, але нічого не сказав.

— Дивись. — Едді заходився розгортати свій пакунок.

«Нічого доброго з цього не вийде! — зненацька заверещав голос Генрі, та так гучно, що Едді ледь помітно здригнувся. — Це просто шматок порізаного дерева, і все! Він подивиться і засміє тебе! Ти пошиєшся в дурні! «О, яка ж краса! — скаже він. — Дівчисько вирізьбило це з дерева?»»

— Стули пельку, — пробурмотів Едді собі під носа.

Стрілець здивовано підвів брови.

— Це я не тобі.

Роланд кивнув, ні на крихту не здивувавшись.

— Брат часто тебе навідує, так, Едді?

Якийсь час Едді просто дивився на нього, забувши дістати свою роботу зі згортка. А потім усміхнувся. Усмішка вийшла не надто приємною.

— Не так часто, як раніше, Роланде. Подякуємо Господові за невеличкі милості.

— Так, — відгукнувся Роланд. — Надто багато голосів — це завеликий тягар для людської душі… Що у тебе там, Едді? Покажи, будь ласка.

Едді підняв угору шматок ясеневого дерева. З нього, наче наяда на носі судна чи руків'я меча, встромленого в камінь, виступав ключ, майже завершений. Едді не знав, наскільки добре вдалося відтворити обрис, побачений у вогні багаття (та й не вдасться йому це дізнатися ніколи, якщо тільки він не знайде для цього ключа замкову щілину). Але щось підказувало, що він упритул наблизився до мети. В одному Едді був упевнений на всі сто: так гарно він ще не різьбив ніколи. Поки що.

— О боги, Едді, це прекрасно! — вигукнув Роланд. Апатія зникла з його голосу, поступившись здивовано–шанобливому тону, якого Едді ніколи раніше не чув. — Ця річ вже готова? Не готова, правда ж?

— Ні… не зовсім готова… — Едді провів пальцем по третій заглибині, а потім по завитку на кінці останньої зазубрини. — Ще трохи треба пововтузитися з цією заглибинкою, та й карлючка на кінці поки що не така, як треба. Не знаю, звідки мені відомо, але це факт.

— Це твоя таємниця. — Роланд не запитував, він стверджував.

— Так. Якби ж то я тільки знав, для чого вона потрібна.

Роланд озирнувся. Там, куди помандрував його погляд, Едді

побачив Сюзанну. І йому стало трохи легше від того, що Роланд почув її першим.

— Хлопці, чого це ви не спите? Кісточки комусь перемиваєте? — Побачивши в руці у Едді дерев'яний ключ, вона кивнула. — А я все сушила собі голову, коли ж ти нарешті наважишся це показати. Гарна штука. Не знаю, для чого вона, але гарна.

— І ти й гадки не маєш, які двері він може відмикати? — спитав Роланд у Едді. — Це в твій кхеф не входило?

— Ні… але, гадаю, він може статися комусь в нагоді, хоч і не завершений. — Він простягнув ключ Роландові. — Я хочу, щоб він був у тебе.

Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб взяти ключ. Він уважно дивився на Едді.

— Чому?

— Тому що… ну… просто одна людина сказала мені, що так треба.

— Хто сказав?

«Той твій хлопчисько, — ні сіло ні впало подумав Едді. І щойно думка прозвучала в голові, він зрозумів, що це правда. — То був твій малий Джейк, хай йому грець». — Але вголос Едді не хотів цього казати. Взагалі не хотів, щоб прозвучало хлопчикове ім'я. Від цього Роландові знову могло зірвати дах.

— Не знаю. Але думаю, що за спробу в лоб не дадуть.

Роланд повільно потягнувся до ключа. Щойно його пальці

торкнулися дерева, ключем наче пробіг спалах яскравого світла, але зник так швидко, що Едді не встиг зрозуміти, чи було це насправді. Можливо, просто відблиск зоряного сяйва.

Роландова рука зімкнулася на ключі, що стримів зі шматка дерева. Якусь мить його обличчя залишалося непроникним. А потім стрілець насупився і підняв голову, наче дослухаючись до чогось.

— Що таке? — спитала Сюзанна. — Ти чуєш…

— Цить! — Ошелешений вираз обличчя Роланда повільно перетворювався на зачудований. Він перевів погляд з Едді на Сюзанну і повернувся до Едді. В очах мало–помалу піднімалося на поверхню якесь безмежне почуття — так глечик, занурений у джерело, наповнюється водою.

— Роланде? — стривожено спитав Едді. — З тобою все гаразд?

Роланд щось прошепотів, але Едді не розчув, що саме.

Сюзанна вочевидь перелякалася. Вона глипнула на Едді, наче питаючи: «Що ти з ним зробив?»

Але Едді тільки взяв її долоню в свої.

— Нічого, все добре.

Роланд так сильно стискав шматок дерева, що Едді на мить злякався: а раптом ключ переломиться навпіл? Але дерево було міцне, та й Едді різьбив на славу. Стрілець наче силкувався щось сказати: його кадик ходив угору–вниз. І зненацька чистим сильним голосом Роланд прокричав у нічне небо:

— ВОНИ МОВЧАТЬ! ГОЛОСИ МОВЧАТЬ!

Він знову подивився на своїх супутників, і Едді побачив щось таке, чого не сподівався побачити ніколи в житті, навіть якби життя затягнулося на тисячу років.

Роланд із Ґілеаду плакав.

2

Тієї ночі, вперше за багато місяців, стрілець спав здоровим сном. Йому нічого не снилося. Він спав, не випускаючи з руки ключ, так і не доведений до ладу.

3

В іншому світі, під тінню крила того самого ка–тету, Джейк Чемберз спав і бачив найяскравіше сновидіння в своєму житті.

Він продирався крізь хащі стародавнього лісу, точніше, те, що від нього залишилося, — мертву зону з повалених дерев і неохайних чіпких кущів, котрі так і силкувалися вжалити його за ноги й стягнути кросівки. Дорогою йому трапилася негуста діброва з молодших дерев (він не знав, що то за дерева — вільхи чи, може, буки… Джейк був міським хлопчиком і про дерева знав тільки те, що в деяких є листя, а в деяких — голки). Крізь той гайок пролягала стежка, і Джейк її знайшов. Тепер він просувався трохи швидше. Попереду виднілася якась галявина.

Коли до галявини ще лишалося трохи пройти, хлопчик зупинився, бо побачив праворуч якийсь кам'яний стовп. Наче дороговказ. І Джейк зійшов із стежки, аби прочитати, що там написано. Вирізьблені літери вже майже стерлися від негоди, і він, скільки не намагався, так і не зміг розібрати напис. Врешті–решт Джейк заплющив очі (ще ніколи він не робив цього уві сні) і провів пальцями по заглибинках, наче сліпий, що читає за абеткою Брайля. І в пітьмі за його повіками почали проступати літери, складаючись у речення, що запалахкотіло синім світлом:

ПОДОРОЖНІЙ, ДАЛІ — СЕРЕДИННИЙ СВІТ.

У своєму ліжку Джейк підтягнув ноги ближче до грудей. Рука з ключем лежала під подушкою, і пальці стислися ще міцніше.

«Серединний світ, — подумав він, — ну звісно. Сент–Луїс, і Топіка, й Оз, і Всесвітній Ярмарок, і Чарлі Чух–Чух».

Він розплющив очі вві сні й почухрав далі. Галявина за дібровою була заасфальтована, старий асфальт подекуди розтріскався. Посередині було намальоване коло. Жовта фарба давно вицвіла. Джейк одразу зрозумів, що це баскетбольний майданчик, — ще навіть до того, як побачив на дальньому його кінці, біля штрафної лінії, хлопчика, який закидав у кошик старий запилюжений м'яч. Кошик без сітки приймав його кидок за кидком, і щоразу м'яч потрапляв у нього дуже точно, охайно. Сам кошик стирчав із якоїсь штуковини, що скидалася на кіоск у підземці, зачинений на ніч. Двері перетинали діагональні смуги жовтої й чорної фарби, що змінювали одна одну. З–за дверей (чи, може, з–під них) до Джейкових вух долинало постійне бурмотіння потужної машинерії. Цей звук чомусь непокоїв. Відлякував.