Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 32

і застиг, зачувши пронизливий крик Ґрети Шоу, що стояла на складаній драбині в глибині комори. Бляшанка томатної пасти випала їй з рук і покотилася по підлозі. Куховарка похитнулася і була б приєдналася до томатної пасти, якби Джейк не встиг вчасно підскочити до неї й підтримати.

— Боже праведний! — видихнула вона, хапаючись за серце. — Ох і налякав ти мене, Джонні!

— Вибачте, — пробурмотів Джейк. До каяття домішувалося гірке розчарування. За дверима була лише комора. А він же так вірив…

— А що це ти тут робиш? У тебе ж ниньки боулінг! Я думала, ти повернешся не раніше, ніж за годину! Я ще й попоїсти тобі не встигла зготувати, отож не сподівайся.

— Та нічого. Все одно я не голодний.

Він нахилився і підняв бляшанку, яку впустила місіс Шоу.

— А судячи з того, як ти сюди увірвався, ще й який голодний, — пробурчала вона.

— Мені здалося, що тут миша шарудить. Мабуть, це були ви.

— Та певно. — Вона спустилася з драбини й забрала у нього бляшанку. — Ти так виглядаєш, наче у тебе грип, Джонні. — Вона приклала йому до лоба долоню. — Температури наче нема, але це ще нічого не означає.

— Простая втомився, — відповів Джейк, а сам подумав: «Якби ж то». — Мені б чогось попити, і я трохи подивлюсь телевізор.

Місіс Шоу щось пробурмотіла.

— Маєш якісь оцінки? Показати не хочеш? Якщо хочеш, то давай швидко. Мені треба готувати вечерю.

— Сьогодні ні. — Він вийшов з комори, дістав з холодильника напій і пішов до вітальні. Там ввімкнув передачу про голлівудських зірок і втупився в картинку на екрані, а голоси в голові невтомно сперечалися, і нові спогади про запорошений новий світ невпинно вигулькували на поверхню.

7

Мати й батько не помітили нічого дивного у вигляді сина. Батько взагалі ніколи не повертався додому раніше, ніж о пів на десяту вечора. І Джейка це цілком влаштовувало. О десятій він пішов спати і лежав у темряві, дослухаючись до гомону міста за вікном: звуків гальм, клаксонів, сирен.

Ти помер.

Нічого подібного. Я тут, у своєму ліжку.

Та це нічого не означає. Ти помер, ти ж знаєш.

Найгірше було, що він знав і те, і те.

Я не знаю, котрий з вас, голосів, каже правду, але я так більше не можу. Тож негайно припиніть. Перестаньте сперечатися й дайте мені спокій. Чуєте. Коли ваша ласка.

Але вони не слухалися. Мабуть, це просто було їм не до снаги. А Джейкові раптом спало на думку, що він мусить підвестися з ліжка, і то негайно, та відчинити двері до ванної кімнати. Бо за ними — той, інший світ. Там буде придорожня станція і друга частина його «я», що скоцюрбилася зараз під старезною ковдрою на стайні й намагається заснути, неспроможна осягнути, що, в дідька, відбувається.

«Я йому розповім, — гарячково подумав Джейк. Він відкинув ковдру, зненацька усвідомивши, що двері біля книжкової шафи більше не ведуть до ванної — вони ведуть у світ, де смердить спекою, пурпуровою люттю й страхом у жмені землі, світ, який зараз накрила крилом темна ніч. — Я можу йому розповісти, але потреби не буде… бо я буду В НЬОМУ… Я БУДУ ним!»

Мало не сміючись від полегшення, Джейк перебіг через усю темну кімнату і розчахнув двері. І…

Нічого, тільки ванна. Його ванна кімната з портретом Марвіна Гая в рамці на стіні й смужками світла, що пробивалося крізь жалюзі й лежало на кахлях підлоги.

Джейк довго–предовго стояв на порозі, намагаючись проковтнути своє розчарування. Але воно не минало. І гіркота відчаю переповнювала його.

Безвихідь.

8

Три тижні, що минули відтоді, розтягайся злою усмішкою, стали брудним глухим закутнем у Джейковій пам'яті — кошмарною спустошеною землею, де не було миру, не було спочинку, не було бодай тимчасового порятунку від болю. Він спостерігав — так безпорадний в'язень дивиться на спустошення міста, яким колись правив, — а його розум вгинався під постійним тягарем примарних голосів і спогадів, що важчав з кожною хвилиною. Він сподівався, що спогади обірвуться, сягнувши пункту, коли чоловік на ймення Роланд дав йому впасти у прірву в горах, але цього не сталося. Натомість вони просто повернулися до початку циклу й почали грати знову, наче касета, що гратиме й гратиме доти, доки не порветься плівка чи хтось не вимкне програвач.

Спогади про більш–менш реальне життя, коли Джейк був хлопчиком з Нью–Йорка, ставали дедалі невиразнішими, а внутрішня розколина — глибшою. Він пригадував, що ходив до школи, на вихідних відвідував кінотеатри, а в неділю тамтого тижня (чи позатамтого?) вибрався з батьками на пізній сніданок. Але все це уявлялося таким далеким і невиразним, що він почувався, наче людина, яка перехворіла на малярію, а тепер намагається згадати найглибшу і найтемнішу стадію цієї хвороби: люди стали тінями, голоси наче відлунювали й накладалися один на одний, і навіть така проста дія, як з'їсти сендвіч чи дістати кока–колу з автомата в спортзалі, тепер вимагала чималих зусиль. Крізь ці дні Джейк продирався під акомпанемент фуги крикливих голосів і подвоєних спогадів. Його одержимість дверима (всіма дверима без винятку) посилилася, і сподівання, що рано чи пізно за якимись із них знайдеться світ стрільця, ніколи не полишало хлопчика. Але нічого дивного — для нього лишилася тільки одна надія: на двері.

Але віднині гра скінчена. Тепер у нього не залишилося жодного шансу виграти. Жоднісінького. Він капітулював. Став прогульником. Похнюпивши носа, Джейк сліпо йшов вулицями на схід, не маючи уявлення, куди йде чи що робитиме, коли добудеться до місця призначення.

9

Трохи так поблукавши, хлопчик почав виходити зі стану заціпеніння й тепер звертав увагу на те, що було довкола. Зараз він стояв на розі Лексингтон–авеню і П'ятдесят четвертої вулиці. Силкувався пригадати, як сюди потрапив, і не міг. Аж раптом він зрозумів, що цей ранок напрочуд погожий. Дев'ятого травня, коли почалося його божевілля, була гарна погода, але нині вона видалася в десять разів краща. Мабуть, то був один із днів, коли весна озирається і бачить коло себе парубка–літо, міцного, вродливого, із зухвалою посмішкою на засмаглому обличчі. Яскраві промені сонця вигравали на скляних стінах будівель у центрі міста. Тінь кожного перехожого була чорною і чіткою. Небо над головою, тут і там поцятковане пухкими хмаринками, було чисте й бездоганно синє.

Далі по вулиці довкола будівельного майданчика була споруджена дощана стіна. Біля неї стояли двоє успішних ділків у дорогих костюмах гарного крою. Вони сміялися й щось передавали один одному. Джейку стало цікаво, тож він підійшов ближче. І побачив, що бізнесмени грають у «хрестики–нулики»: накреслили на стіні поле дорогою ручкою «Марк Крос» й ставлять нею хрестики й нулики. «Оце так прикол», — подумав Джейк. Поки він підходив, один з них поставив у верхньому правому кутку нулик і провів навскісну лінію через усе поле.

— Знов продув! — сказав його товариш, котрий виглядав на керівника високого рангу, адвоката чи успішного біржового маклера, а тоді взяв ручку «Марк Крос» і накреслив іще одне поле.

Зиркнувши праворуч, перший бізнесмен — переможець — побачив Джейка і всміхнувся йому.

— Скажи, гарний нині день, малий?

— Авжеж, — відповів Джейк, радіючи, що не кривить душею.

— У школі не сидиться, га?

Тепер уже Джейк розсміявся. Школа Пайпера, де замість перекусону був Обід і де замість проситися покакати тобі доводилося питати дозволу «вийти на хвильку», раптом здалася йому дуже далекою і геть не важливою.

— Ну ясний перець.

— Зіграти хочеш? Біллі ще з п'ятого класу не може мене подужати в цій грі.

— Облиш малого, — сказав другий бізнесмен, простягаючи йому ручку «Марк Крос». — Цього разу я тобі покажу, де раки зимують. — Він підморгнув Джейкові, і Джейк підморгнув у відповідь, сам із себе дивуючись. А тоді пішов собі далі, залишивши чоловіків грати в їхню гру. Відчуття, що от–от станеться щось дивовижне… а можливо, це «щось» уже почало відбуватися… дедалі дужчало, і здавалося, що ноги вже майже не торкаються хідника.