Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 25

— Моя старенька матуся казала: «Господь подбає». Ти мені зараз її нагадуєш.

— А хіба Він не дбає? — поважно спитав Роланд.

Якусь мить вона дивилася на нього в німому здивуванні, а потім задерла голову і розсміялася в небо.

— Ну, все залежить від того, як до цього ставитися. Я тобі так скажу, Роланде: якщо це і є Божа турбота, то я боюся навіть уявити, що буде, коли Він вирішить залишити нас без обіду.

— Та ходімте вже, — втрутився Едді. — Забираймося звідси. Мені тут не подобається. І це була чистісінька правда, але не вся. Ним оволоділо глибинне бажання рвонути вперед цим прихованим шляхом, цим невидимим шосе. Кожен крок наближав до поля троянд і Вежі, що височіла над ними. Едді збагнув (і сам із цього здивувався), що сповнений рішучості побачити Вежу… чи померти на шляху до неї.

«Вітаю, Роланде, — подумав він. — Тобі це вдалося. Тепер я один з адептів. Хто–небудь, скажіть «Алілуйя»».

— Але, перш ніж ми вирушимо, треба дещо зробити. — Роланд нахилився і розв'язав сиром'ятну мотузку довкола лівого стегна. Потім поволі почав розстібати кобуру.

— Що за дурня? — спитав Едді.

Знявши пояс, Роланд простягнув йому.

— Ти знаєш, навіщо я це роблю, — спокійно сказав він.

— А ну одягни назад! — Едді відчув, що всередині піднімається буревій суперечливих емоцій. Пальці, міцно стиснуті в кулаки, тремтіли. — Що це ти таке робиш?

— Мало–помалу божеволію. Поки ця рана в моїй душі не загоїться… якщо таке взагалі можливо… я не годен його носити. І ти це знаєш.

— Візьми, Едді, — тихо сказала Сюзанна.

— Якби вчора на тобі не було цієї херні, коли на мене напав той кажан, то нині я був би вже мертвий!

Замість відповіді стрілець і далі простягав свій останній револьвер Едді. Його постава промовляла, що він готовий цілий день так простояти, якщо буде треба.

— Гаразд! — викрикнув Едді. — Хай тобі грець, добре!

Він вихопив кобуру в Роланда і рвучко пов'язав її собі на поясі. Взагалі–то він мусив відчути полегшення. Хіба ж він не дивився на цей револьвер серед ночі, коли він лежав біля Роланда, і думав про те, що може статися, якщо у Роланда справді поїде дах? Хіба Сюзанна не думала про те саме? Але полегшення не прийшло. Був тільки страх, почуття провини і дивний болісний смуток, надто глибокий для сліз.

Без револьверів стрілець виглядав дуже дивно.

Якось неправильно виглядав.

— Все? Тепер, коли новоспечені учні мають зброю, а вчитель залишився без неї, можна вже йти? Якщо з кущів вистрибне якась велика тварюка, Роланде, ти завжди зможеш швиргонути в неї ножем.

— А, так, — пробурмотів він. — Мало не забув. — Видобувши з кошеля ніж, він простягнув його Едді руків'ям уперед.

— Та це просто дурість! — заволав Едді.

— Саме життя — це дурість.

— Ага, напиши це на листівці і надішли у «Друг читача», трясця його матері. — Едді застромив ножа за пояс штанів і виклично глянув на Роланда. — А тепер уже нарешті можемо йти?

— Є ще одне, — сказав Роланд.

— Боже милосердний!

Роландові вуста знову розтулилися в посмішці.

— Жартую, — сказав він.

В Едді відвисла щелепа. Сюзанна знову розсміялася, і веселі дзвіночки її сміху розігнали ранкову тишу.

31

Майже весь ранок вони долали смугу руйнування, яку влаштував собі для захисту велетенський ведмідь. Втім, іти шляхом Променя було трохи легше. А щойно бурелом і зарості підліску лишилися позаду, непроглядний ліс знову вступив у свої права, і тепер мандрівники могли рухатися швидше. Праворуч від них весело дзюркотів струмок, який витікав зі скелі на галявині. У нього впадали кілька менших потічків, і тепер плюскіт води став поважнішим. Тварин тут було більше: вони шурхотіли у лісі, поспішаючи у своїх справах. Двічі Роланд, Едді та Сюзанна бачили невеликі стада оленів. Один із них, самець із розложистими рогами на шляхетно посадженій голові, на вигляд важив фунтів триста, ба навіть більше. Коли вони знову почали сходження нагору, ручай звернув із їхнього шляху вбік. День уже хилився до вечора, аж раптом Едді щось помітив.

— Може, станемо тут? Трохи відпочинемо.

— Що таке? — спитала Сюзанна.

— Так, — озвався Роланд. — Давайте зупинимося.

Раптом Едді знову відчув присутність Генрі: наче важкий тягар ліг йому на плечі. «Ой, гляньте, дівчисько! Дівчисько щось там побачило у дереві? Дівчисько хоче щось вирізьбити? Еге ж? О–хо–хо… ну хіба не краса?»

— Нам не конче зупинятися. Тобто нічого такого. Просто я…

— …дещо побачив, — закінчив за нього Роланд. — Хай що воно таке, припини патякати і візьми це.

— Та нічого такого. — Едді відчув, що шаріється. Тепла кров підступила до обличчя. Він намагався не дивитися на ясень, що привернув його увагу.

— Неправда. Це те, що тобі потрібно, і, далебі, не можна казати, що це «нічого такого». Якщо тобі це потрібно, Едді, то нам також. От хто нам точно не потрібен, то це хлопець, який не може позбутися мотлоху своїх спогадів.

Тепла кров стала гарячою. Едді ще трохи постояв, втупившись поглядом у свої мокасини, розпашілі щоки палали, а сам він відчував, ніби Роланд своїми світлими очима снайпера зазирнув просто йому в душу, де коїлося щось незрозуміле.

— Едді? — зачудовано покликала Сюзанна. — Що таке, котику?

Її голос додав йому хоробрості. На ходу виймаючи Роландового ножа з–за пояса, Едді підійшов до стрункого ясеня.

— Може, й нічого, — пробурмотів він, а потім змусив себе додати: — А може, багацько. Якщо я все не зіпсую, то може вийти щось дуже навіть непогане.

— Ясень — шляхетне дерево, в ньому міститься велика сила, — зауважив Роланд десь у нього за спиною, та Едді не дослухався. Глузливий голос Генрі замовк, а разом з ним випарувався і сором. Він думав лише про ту гілку, яка полонила його увагу. Біля стовбура вона була товща і трохи випиналася. Саме ця товщина дивної форми й потрібна була Едді.

Йому здалося, що в товщі ховаються обриси ключа — того ключа, який він на мить побачив у полум'ї перед тим, як охоплені вогнем залишки щелепи знову змінили форму і з них постала троянда. Три перевернуті літери V, середня V глибша й ширша за інші дві. І маленька карлючка з краю. У ній — весь секрет.

Подих сну знову торкнувся його пам'яті: «Дед–е–чам, дад–е–чі, не хвилюйся, у тебе ключ».

«Можливо, — подумав Едді. — Але цього разу я матиму все. Не вдовольнюся більшою частиною».

Дуже обережно він відтяв гілку од дерева й обрізав вузький кінець так, щоб залишився товстий шмат ясеня завдовжки близько дев'яти дюймів. Він важко лежав на долоні, сповнений соків життя і готовий поділитися своїми таємницями, оголити приховані обриси… перед чоловіком, що виявиться досить вправним, аби виманити їх звідти.

Чи був він тим чоловіком? Та й чи мало це значення?

Едді Дін подумав, що на обидва питання може відповісти ствердно.

Неушкодженою лівою рукою стрілець накрив праву долоню Едді.

— Здається, тобі відома якась таємниця.

— Можливо.

— Розповіси?

Він тільки головою похитав.

— Гадаю, ліпше не розповідати. Ще не час.

Трохи поміркувавши, Роланд кивнув.

— Добре. Тільки одне питання, і ми облишимо цю тему. Може, тобі відкрилися якісь знання щодо моєї… моєї проблеми?

«І це все, на що він спроможний… це весь показ відчаю, який їсть його живцем», — подумав Едді.

— Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я сподіваюся, приятелю. Я щиро на це сподіваюся.

Роланд кивнув і відпустив руку Едді.

— Дякую тобі. До темряви ще дві години. Чом би ними не скористатися?

— Я тільки за.

І вони пішли далі. Роланд віз Сюзанну, а Едді крокував попереду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всередині. Він наче випромінював своє власне тепло, потаємне і потужне.

32

Того вечора, після їжі, Едді дістав з–за пояса стрільців ніж і почав різьбити. Ніж був навдивовижу гострий і наче ніколи не затуплявся. Едді повільно і обережно працював у світлі багаття: крутив деревинку в руках, спостерігав, як з–під довгих упевнених рухів ножа виходять завитки тирси гладенького дерева.