Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 101

Небом прокотився грім. Обоє здригнулися, а потім розсміялися разом.

— Та ну, — сказав Едді. — Це якесь божевілля. Зараз не час.

Сюзанна не заперечувала, але, перш ніж покласти руку йому

на плече, ще раз стиснула у тому самому місці. Опускаючи її в візок, Едді гостро відчув, що шкодує за незробленим. І той самий жаль він побачив у Сюзанниних очах, коли віз її безмежними обширами, встеленими кам'яними плитами, до прихистку під дахом.

Щойно вони сховалися від зливи, Едді зупинився, і вони озирнулися. Майдан Колиски, вулиця Черепахи і взагалі все місто швидко затулила пересувна завіса дощу. Але Едді анітрохи не шкодував про це. Лад не заслужив на місце у його уявному блокноті, куди записувалися всі цінні спогади.

— Дивись, — пробурмотіла Сюзанна, показуючи на найближчу ринву. На кінці в неї була луската голова великої рибини — схоже, близької родички тих драконів–горгулій, які прикрашали кути Колиски. З рота рибини сріблястим потоком текла вода.

— Це ж не просто собі короткий дощик, так? — здогадався Едді.

— Ні. Дощ ітиме, поки йому не набридне, а потім ще трохи йтиме, просто на зло. Може, тиждень, може, місяць. Хоча якщо Блейн вирішить, що йому не подобаються наші мармизи, і підсмажить нас, то нам буде все одно. Вистрели в повітря, котику, аби Роланд знав, що ми вже на місці. А тоді роздивимося, що тут є, а чого тут нема.

Едді спрямував дуло «рюгера» в сіре небо, натиснув на гачок і вистрілив. Саме цей постріл Роланд і чув з відстані милі чи навіть більше, наздоганяючи Джейка і Ґешера в напханому пастками лабіринті. Якусь мить Едді постояв на місці, намагаючись переконати себе, що все ще може обернутися добре, що його інтуїція помиляється, вперто наполягаючи на тому, що стрільця й Джейка вони з Сюзанною більше не побачать ніколи. А потім знову поставив пістолет на запобіжник, запхав назад за пояс штанів і повернувся до Сюзанни. Він покотив її візок уздовж проходу, обабіч якого стояли колони, у глиб будівлі. А вона тим часом відкрила барабан Роландового револьвера і перезарядила зброю.

Під дахом шурхіт дощу здавався тихим і примарним. Навіть різкий гуркіт грому звучав притлумлено. Колони, на яких трималася споруда, були щонайменше десять футів завтовшки, а їхні верхівки губилися в пітьмі. Едді чув, як у тій сутінковій темряві туркочуть голуби.

Із напівмороку випливла табличка, що погойдувалася на товстих хромованих ланцюгах:

— Тепер ми хоч знаємо, як звали той поїзд, що звалився в річку, — сказав Едді. — Патриція. Але їх неправильно пофарбували, кольори переплутали. Це дівчатка мають бути в рожевому, а хлопчики — в блакитному, і аж ніяк не навпаки.

— Може, вони обоє сині.

— Ні. Блейн рожевий.

— А звідки ти знаєш?

Едді розгублено подивився на неї.

— Не знаю, звідки… просто знаю.

Вони пішли за стрілкою, що вказувала в бік платформи Блейна, і опинилися у величезному вестибюлі. Едді не мав Сюзанниного дару у спалахах прозріння бачити минуле. Та все одно його уява сповнила тисячами пасажирів цей велетенський обшир із колонами. Він бачив, як вони поспішають, як клацають підборами об камінні плити підлоги, бурмочуть, обіймаються, зустрічаючись й прощаючись. А над їхніми головами линуть вказівки з гучномовця.

Патриція вирушає у Північно–Західні Барони…

Пасажире Кілінґтон, пасажире Кілінґтон, підійдіть до довідкового бюро на нижньому рівні.

До другої платформи прибуває Блейн. Висадка пасажирів почнеться за декілька хвилин…

. Тепер лише голуби були повноправними володарями вокзалу.

Едді здригнувся.

— Подивись на ці голови, — пробурмотіла Сюзанна. — Не знаю, як у тебе, а в мене мороз по шкірі. — Вона показувала кудись праворуч.

Високо під стелею зі стіни виступали вирізьблені з мармуру голови, багато голів. Вони строго дивилися на них згори — чоловіки з суворими лицями катів, які дістають насолоду від своєї роботи. Декілька голів відпали від стіни і, пролетівши сімдесят чи вісімдесят футів, лежали тепер кучугурами уламків граніту на підлозі. На тих, що залишилися, бігли павутинки дрібних тріщин і лежали бризки голубиного лайна.

— Мабуть, то були судці Верховного суду абощо, — сказав Едді, розглядаючи всі ці міцно стиснені губи і потріскані порожні очі. На душі в нього було неспокійно. — Тільки судді можуть мати такий розумний і водночас стервозний вигляд. Повір мені, я на цьому собаку з'їв. У всіх цих мерзотників такі мармизи, що зразу ясно: ніхто з них не подасть одноногому крабові милицю.

— «Купа повалених бовванів, де сонце пече і мертві дерева не кидають тіні», — процитувала Сюзанна. І від цих слів Едді відчув, що на шкірі рук, грудей і ніг починають танцювати вальс сироти.

— Що це ти прочитала, Сьюз?

— Цей вірш написав один поет, який, мабуть, бачив Лад уві сні, — відповіла вона. — Ходімо, Едді. Забудь їх.

— Казати легко. — Але Едді все–таки покотив візок уперед.

Ось із темряви випливли величезні ґрати, схожі на замкову

браму… а за бар'єром вимальовувалися нечіткі обриси поїзда. Так вони вперше побачили Блейна Моно. Він справді був рожевий, як і пророкував Едді, того ніжного відтінку, який мали прожилки в мармурових колонах. Блейн наче ширяв у повітрі над широкою платформою. За формою схожий на гладеньку кулю обтічної форми, він, здавалося, був зроблений не з металу, а з живої плоті. Гармонію суцільної поверхні порушувало лише трикутне вікно з величезним «двірником». Едді знав, що з іншого боку носа монопоїзда неодмінно виявиться точнісінько таке саме трикутне вікно з іще одним двірником, тож анфас скидався на лице, зовсім як у Чарлі Чух–Чуха. А двірники виглядатимуть, як хитро примружені повіки.

Крізь відкритий проїзд на південно–східному боці Колиски лилося біле світло, осяваючи Блейна довгим нерівним трикутником. Корпус поїзда здавався Едді піднятою над морськими водами спиною якогось міфічного рожевого кита — вкрай непорушного і мовчазного.

— Ого! — Він знизив голос до шепоту. — Ми його знайшли.

— Так. Блейн Моно!

— Як ти гадаєш, він мертвий? На вигляд мертвий.

— Ні. Може, він спить, але аж ніяк не мертвий.

— Звідки ти знаєш?

— А звідки ти знав, що він рожевий? — Це було риторичне питання, тож Едді не відповів. Сюзанна поглянула на нього, обличчя в неї було напружене й дуже перелякане. — Він спить. І знаєш що? Я боюся його будити.

— Тоді давай дочекаємося наших.

Вона заперечно похитала головою.

— Гадаю, нам краще підготуватися до їхнього приходу. Бо мені чомусь здається, що вони дуже поспішатимуть. Підвези мене до тієї коробки, що висить на ґратах. Вона схожа на переговорний пристрій. Бачиш?

Едді повільно покотив візок туди, куди вона показала. Коробка переговорного пристрою була прикріплена до закритої хвіртки посеред бар'єра, що відділяв платформу від вестибюля Колиски. Ґрати бар'єра на вигляд були зроблені з іржостійкої сталі, а хвіртка — з кованого заліза. Внизу вони зникали у зміцнених сталлю отворах у підлозі. Едді побачив, що крізь ґрати вони не пролізуть. Відстань між сталевими кілками була не більше за чотири дюйми. Навіть Юк — і той заледве проліз би.

Під стелею шурхотіли, туркочучи, голуби. Ліве колесо Сюзанниного візка монотонно рипіло. «Півцарства за оливницю», — подумав Едді і зрозумів, що йому не просто страшно. Востаннє він відчував такий страх того дня, коли вони з Генрі стояли навпроти руїн Маєтку на Райнголд–стрит у Датч–Гіл. Тоді, у тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому, вони не наважилися увійти. Вони просто повернулися спинами до будинку з привидами і пішли геть. І він пригадав, що тоді поклявся сам собі більше ніколи, ніколи і ще раз ніколи не повертатися на те місце. Тієї обіцянки він дотримав, але тепер опинився перед іншим будинком з привидами, і головний привид був просто перед його очима — Блейн Моно, довгаста рожева куля з лобовим вікном, яке підглядає за ним, немов око небезпечного звіра, що вдає із себе сплячого.