Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 16

Істота перетворила барак на бійню. Зрештою в рахунку м’ясника стало вісімнадцять пунктів: шістнадцять погоничів, кухар, котрий помер біля плити з роздертим і поплямованим кров’ю фартухом, накинутим на обличчя, немов саван, і сам Джеферсон, якому повідривали кінцівки. Його відірвана голова нерухомо дивилася вгору, на бантини, зі страшнуватою посмішкою, в якій видно було тільки горішні зуби. Шкуряк відірвав хазяїну ранчо нижню щелепу. Келлін Фрай знайшов її під ліжком. Один з чоловіків намагався захищатися сідлом, затулятися ним, як щитом, але йому це не допомогло — потвора пазурами роздерла сідло навпіл. Нещасний ковбой досі тримався однією рукою за луку. Обличчя в нього не було — потвора обгризла йому череп.

— Роланде, — промовив Джеймі здушеним голосом, неначе його горло звузилося й стало завтовшки із соломинку. — Ми мусимо знайти цього виродка. Мусимо.

— Ходімо почитаємо сліди надворі, поки їх не стер вітер, — сказав я.

Ми залишили Піві та решту біля барака й обійшли садибу довкола, щоб потрапити туди, де лежали накриті тіла двох дівчат. Сліди за ними почали вже втрачати різкість по краях і довкола цяток від пазурів, але їх важко було не помітити навіть людині, яка не мала щастя бути учнем Корта з Ґілеаду. Істота, що їх залишила, мусила важити більше восьмисот фунтів[3].

— Глянь сюди, — Джеймі став на коліна біля одного сліду. — Бачиш, який він глибокий спереду? Воно бігло.

— На задніх ногах, — докинув я. — Мов людина.

Сліди вели повз будиночок з помпою, що лежав у руїнах, ніби потвора, пробігаючи повз нього, просто зі злості змела його одним ударом. Вони вивели нас на стежку, яка йшла під гору, на північ, до довгої нефарбованої споруди — чи то сараю, чи то кузні. А далі, на двадцять коліс на північ, під соляними пагорбами, простиралися кам’янисті безплідні землі. Нам видно було отвори, що вели до закритих спустошених шахт — вони порожніми очницями витріщалися у простір.

— Далі можемо не йти, — сказав я. — Ми знаємо, куди ведуть ці сліди. Нагору, туди, де живуть сільчаники.

— Рано, — заперечив Джеймі. — Роланде, поглянь-но сюди. Ти ще такого не бачив.

Сліди стали змінюватися. Пазуристі лапи перетворювалися на вигнуті обриси великих непідкутих копит.

— Воно втратило ведмежу подобу, — сказав я. — І чим стало? Биком?

— Думаю, так, — відповів Джеймі. — Ходімо трохи далі. У мене є ідея.

У міру нашого наближення до видовженої споруди відбитки копит стали слідами лап. Бик перекинувся на якогось страшелезного кота. Спочатку сліди були великі, потім стали маліти, неначе істота на бігу зменшувалася у розмірах від лева до пуми. Коли вони звернули зі стежки на ґрунтову доріжку, що вела до сараю, ми знайшли великий клапоть затоптаних бур’янів. Поламані стебла були забарвлені кров’ю.

— Воно впало, — відзначив Джеймі. — Я думаю, воно впало… а потім сказилося і давай ногами траву топтати. — Він підвів погляд від пом’ятої трави. Обличчя в нього було задумливе. — Я думаю, йому було боляче.

— Добре, — сказав я. — А тепер дивися сюди. — Я показав на стежку зі слідами копит багатьох коней. Інші відбитки на ній теж були.

Босі ноги, що йшли до дверей будівлі, розсунутих на іржавих металевих напрямних.

Джеймі обернувся і подивився на мене широко розплющеними очима. Я приклав палець до губ і витяг револьвер. Джеймі вчинив так само, і ми рушили до сараю. Я жестом показав йому, що йдемо в обхід на той бік. Він кивнув і повернув ліворуч.

Я став збоку біля відчинених дверей з револьвером напоготові й чекав, коли Джеймі зайде за споруду. Нічого не було чути. Коли я вирішив, що напарник уже на місці, то нахилився, вільною рукою підняв чималий камінь і кинув його в сарай. Камінь глухо стукнув і покотився по дерев’яній підлозі. Інших звуків усе ще не було. Я прослизнув усередину і присів навпочіпки, тримаючи револьвер напоготові.

Сарай здавався порожнім, але в ньому було стільки тінистих закапелків, що спочатку важко було щось роздивитися. Було вже тепло, а до полудня приміщення мало перетворитися на пічку. З обох боків я побачив порожні стійла, маленьке ковадло біля ящиків, повних іржавих підків і не менш іржавих шевських гвіздків, вкриті пилюкою глечики з маззю і стінкумом, знаряддя для таврування у жерстяному рукаві і велику купу старих збруї, яку треба було чи то направити, чи то викинути. Над парою лавок на гачках висіло чимало інструментів. Здебільшого вони були такі самі іржаві, як і підкови та гвіздки. Також там висіло декілька дерев’яних гаків, а над бетонним коритом для пиття стояла грибоподібна помпа. Воду в кориті не міняли вже давно. Коли очі призвичаїлися до півтемряви, я побачив, що на поверхні плавають соломинки. Я зрозумів, що колись це був не просто сарай. Сюди приводили робочу худобу з ранчо, щоб підкувати чи затаврувати. А ще, найпевніше, тут її й лікували, як могли. Коней, мабуть, заводили з одного боку, підковували й виводили з іншого. Але нині сарай справляв враження занедбаного і покинутого.

Сліди істоти, яка вже на ту мить була в людській подобі, вели центральним проходом до інших дверей, також відчинених, на дальньому кінці. Я пішов за ними.

— Джеймі! Це я. Не стріляй, заради твого батька.

Я вийшов надвір. Джеймі вже сховав револьвер у кобуру і тепер показував на велику купу кінських кізяків.

— Роланде, він знає, хто він такий.

— Такий висновок ти зробив з купи кінського лайна?

— Виходить, що так.

Пояснювати він не став, але за кілька секунд я і сам збагнув. Сараєм-кузнею ніхто не користувався (напевно, тому, що ближче до будинку був ще один). Але кінські кізяки були свіжі.

— Якщо він приїхав верхи, то приїхав як людина.

— Еге ж. І поїхав теж людиною.

Я присів навпочіпки й замислився над цим. Джеймі тим часом скрутив цигарку і передав мені. Я подивився на нього й побачив, що він злегка всміхається.

— Роланде, ти розумієш, що це означає?

— Двісті сільчаників, може, трохи більше чи менше. — Я завжди був тугодумом, але зрештою до всього доходив своїм розумом.

— Еге ж.

— І зауваж — сільчаників, а не підпасків чи погоничів. Копачів, а не вершників. Загалом вони верхи не їздять.

— Твоя правда.

— У скількох із них там, нагорі, є коні, як думаєш? Скільки їх уміють триматися в сідлі?

Його усмішка поширшала.

— Двадцятеро-тридцятеро, як я собі думаю.

— Це вже краще, ніж дві сотні. Набагато краще. Поїдемо до них нагору якнай…

Договорити я не встиг, бо саме тієї миті почувся стогін. І долинав він з сараю, де, як я вирішив, нікого не було. Як же я зрадів, що з нами не було Корта! Він би зацідив мені кулаком у вухо і кинув на землю. Принаймні коли ще був у силі.

Ми з Джеймі вражено перезирнулися й побігли всередину. Стогони не припинялися, проте сарай видавався порожнім так само, як і раніше. А тоді великий курган старої збруї (негодящих хомутів, вуздечок, підпруг і віжок) раптом заворушився, став здійматися вгору і вниз, неначе дихав. Плутані жмути шкіри падали на обидва боки, і з-під них народився хлопчик. Біляве волосся стирчало в різні боки. Були на ньому джинси й стара сорочка, що звисала, розстебнута. Не схоже було на те, що він поранений, та в сутінках сараю сказати щось напевно було важко.

— Воно пішло? — дрижачим голосом запитав хлопчик. — Будь ласка, сеї, скажіть, що його вже нема.

— Нема, — підтвердив я.

Хлопчик почав видряпуватися з кучугури, але зачепився ногою за шкіряну смужку і впав лицем уперед. Та я встиг його підхопити і побачив двійко очей, яскраво-блаватних і неймовірно переляканих, що вдивлялися мені в обличчя.

А потім хлопчик зомлів.

Я відніс його до корита з помпою. Джеймі стягнув з себе нашийну хустку, змочив її у воді й узявся витирати замурзане хлопчикове личко. Йому могло бути одинадцять (або й на рік-два менше). Він був такий худющий, що годі було визначити його вік. Невдовзі повіки затріпотіли, й він розплющив очі. Перевів погляд з мене на Джеймі й назад на мене.