Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 11

— Я повернулася, щоб тікати… воно мене схопило… далі не пам’ятаю.

— Зате я пам’ятаю, — похмуро втрутилася Еверлін. — Я почула крики й вибігла надвір з рушницею. Вона чудесна, довга, з дзвіночком на кінці ствола. Заряджали її вже бозна-коли, але ніхто з нас ще ніколи з неї не стріляв. Вона цілком могла вибухнути у мене в руках. Але я побачила, як та тварюка роздирає бідній Форті обличчя, і все інше теж. Я вистрілила, не думаючи, що ризикую. Я навіть не думала, що можу вбити не лише тварюку, а й бідолашну Фортуну, якщо рушниця вистрелить.

— Якби ж ви мене вбили, — сказала Фортуна. — Ох, якби ж то. — Вона сіла на один зі стільців, які винесли до столу, затулила обличчя долонями і гірко заплакала. Принаймні одним видющим оком.

— Ніколи так не кажи. — Еверлін погладила її волосся з того боку голови, де її не вкривала пов’язка. — Це блюзнірство.

— Ви влучили? — спитав я.

— Трохи. Наша стара рушниця стріляє шротом, і одна кулька… а може, й не одна… зірвала потворі трохи луски з голови. Я бачила, як з рани вдарила вгору фонтаном чорна рідина, схожа на дьоготь. Потім ми бачили її на бруківці й засипали піском, не торкаючись, бо боялися, що вона отруйна й проникне навіть крізь шкіру. Клята почвара кинула Фортуну, і мені здалося, що вона вже надумала кинутися на мене. Тому я націлила на неї рушницю, хоча з такої зброї можна стріляти лише раз, а потім її треба перезаряджати через дуло порохом і шротом. Але я сказала істоті, щоб підходила. Сказала, що чекатиму, поки вона добряче наблизиться, щоб шріт не розлетівся в усі боки. — Вона відхаркнула і сплюнула на землю. — Та, певно, в цієї гидоти лишаються рештки розуму, навіть коли вона перекидається з людини на тварину, бо вона мене почула і втекла. Та перед тим, як щезнути з виду за рогом стіни, створіння обернулося і подивилося на мене. Немов позначило на майбутнє. То й нехай. Шроту для рушниці в мене більше нема й не буде, хіба що сюди забреде якийсь крамар, у якого він виявиться. Зате в мене є оце.

Еверлін підняла спідниці до коліна, і ми побачили, що на нозі в неї висів у сирівцевих піхвах різницький ніж.

— Тож нехай приходить по Еверлін, дочку Розанни.

— Ви сказали, що бачили ще щось, — нагадав я.

Вона задумливо подивилася на мене своїми блискучими чорними очима і розвернулася до жінок.

— Клеммі, Бріанно, подавайте на стіл. Фортуно, ти прокажи молитву, і неодмінно попроси в Господа прощення за своє блюзнірство, і подякуй Йому за те, що твоє серце досі б’ється.

Еверлін узяла мене за руку вище ліктя, міцно стисла, провела через ворота і підвела до криниці, де напали на безталанну Фортуну. Там ми опинилися наодинці.

— Я бачила його член, — тихо промовила вона. — Довгий і вигнутий, мов ятаган. Він смикався і був повен тієї чорної рідини, яка править тому виродку за кров… править за кров у такій його формі. Він хотів її вбити, як перед тим убив Долорес, еге ж, точно кажу. Але ще хотів трахнути. Він збирався її трахнути вже мертву.

Ми з Джеймі розділили з ними трапезу (навіть Фортуна трохи поїла), потім сіли на коней, щоб їхати в місто. Але перед тим, як ми вирушили, Еверлін підійшла до мого коня й знову до мене заговорила.

— Коли зробите свою справу, заїдьте до мене дорогою назад. У мене для тебе дещо є.

— Що саме, сей?

Вона похитала головою.

— Зараз не час. Та коли бридка тварюка буде мертва, приїжджай. — Вона взяла мою руку, піднесла до губ і поцілувала. — Я знаю, хто ти, бо чи ж мати твоя не живе в твоєму лиці? Приїзди до мене, Роланде, сину Ґабріели. Не забудь.

Не встиг я й слова мовити у відповідь, як вона відступила і прослизнула у ворота.

Головна вулиця Дебарії була широка і брукована, хоча бруківка в багатьох місцях розсипалася і з-під неї проглядав шар ґрунту. Мине не так багато років, і її не стане взагалі. Торгівля тут ще велася жваво, і судячи зі звуків, що долинали з салунів, у продавців алкоголю справи теж ішли нівроку. Та біля конов’язей ми побачили всього декілька коней і мулів. У цих краях худоба була для торгівлі та їжі, а не для того, щоб на ній їздили.

Жінка, що саме виходила з крамниці з кошиком на зігнутій руці, зупинилася і втупилася в нас. Потім розвернулась і побігла назад у крамницю, а вже звідти за нею вийшло ще кілька людей. На той час, коли ми доїхали до контори Верховного шерифа — маленької дерев’яної споруди, що тулилася збоку до значно більшої кам’яної в’язниці, — обабіч вулиці вишикувалося повно роззяв.

— Ви приїхали вбити шкуряка? — гукнула жінка з кошиком.

— Та ці двоє з виду такі молокососи, що й пляшчини віскі не прикінчать! — гукнув у відповідь чоловік, що стояв перед закладом «Салун & Кафе “Веселі хлоп’ята”». На його слова юрба відповіла всезагальним реготом і схвальним бурмотінням.

— Схоже, в місті повно людей, — відзначив Джеймі, злазячи з коня й озираючись на сорок чи п’ятдесят чоловіків та жінок, які покинули свої заклади (чи розваги), щоб тільки повитріщатися на нас.

— Коли сяде сонце, картина зміниться, — запевнив його я. — Такі істоти, як шкуряк, орудують у сутінках. Принаймні так сказав Ванней.

Ми пішли в контору. Г’ю Піві виявився череванем з довгим сивим волоссям і відвислими вусами. Його обличчя було всуціль пооране глибокими зморшками від віку й змучене від турбот. Побачивши наші револьвери, він полегшено зітхнув. Та потім помітив наші безбороді обличчя й полегшення трохи пригасло. Витер кінчик ручки, якою писав, підвівся і простягнув руку. Очевидячки, прикладати кулак до лоба цей чоловік не любив.

Після того як ми обмінялися рукостисканнями й відрекомендувалися, він сказав:

— Не подумайте, що я хочу вас принизити, молоді люди, але я очікував побачити самого Стівена Дескейна. І, може, Пітера Макрайса.

— Макрайс помер три роки тому, — сказав я.

Піві шоковано глянув на нас.

— Та що ви кажете? Він був надійним стрільцем. Дуже надійним.

— Помер від лихоманки. — Найімовірніше, спричиненої отрутою, але про це Верховному шерифу Дебарії Г’ю Піві знати було не обов’язково. — Що ж до Стівена, він дуже зайнятий, тому відрядив мене. Я його син.

— Атож, атож, я чув ваше ім’я і трохи про ваші подвиги в Меджисі, бо до нас сюди теж доходять новини. Тут є дротовий діт-да і навіть джин-джен. — Він показав на штуковину, що висіла на стіні. На цеглині під нею був напис «БЕЗ ДОЗВАЛУ НЕ ЧІПАТИ». — Колись можна було зв’язатися з самим Ґілеадом, але нині лише з Саллівудом на півдні, Джеферсоном на півночі й селом біля підніжжя гір — Мала Дебарія, так воно називається. У нас навіть кілька вуличних ліхтарів досі світить, не газових і не гасових, а справжніх. Городяни думають, це допоможе відлякувати звіра. — Він зітхнув. — Але я в цьому не впевнений. Погані справи, хлопчики. У мене таке враження, що світ зірвався з ланцюга.

— Так і є, — сказав я. — Але все, що відв’язується, можна знову прив’язати, шерифе.

— Ну, якщо ви так кажете. — Він прокашлявся. — Не сприйміть це як знак неповаги, я знаю, що ви той, за кого себе видаєте, але мені обіцяли сіґул. Якщо він у вас із собою, я б хотів його отримати, бо він багато для мене важить.

Я відкрив свою дорожню сумку і витяг те, що мені дали: маленьку дерев’яну скриньку зі знаком мого батька — буквою D, всередині якої було S, — вибитим на кришці, яка відкривалася на петлях. У кутиках губ Піві, коли він брав скриньку, під вусами заграла ледь помітна усмішка. Мені здалося, що він щось пригадав, і той усміх одразу зробив його молодшим на багато років.

— Знаєте, що всередині?

— Ні. — Заглядати туди мене не просили.

Піві відкрив скриньку, подивився всередину і перевів погляд на нас із Джеймі.

— Колись давно… я тоді ще був помічником шерифа… Стівен Дескейн повів нас із тодішнім Верховним шерифом та загоном з сімох чоловіків проти банди Ворон. Ваш батько розповідав про них?

Я тільки головою похитав.

— То, звісно, були не шкуряки, та все ’дно робота була гидка і було її багато. Вони грабували все, що можна було пограбувати, не лише в Дебарії, але й на прилеглих фермерських угіддях. Поїзди теж, якщо до них доходили чутки, що там є чим поживитися. Та головним їхнім промислом було викрадення людей — з метою вимагати викуп. Безперечно, то злочин, гідний боягузів, і у Фарсона він один з улюблених, не сумніваюся, проте за нього добре платять.