Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 42

«Так, мій сину. Сей перстень одержав мій батько, а твій дід, Юліян Цезаревич від свого полковника в молодім віку, будучи тогді його улюбленим ад’ютантом, а потім і мужом його одинокої дитини — доньки, а твоєї бабки. Держи його в чести і носи в чести, — додав поважно, майже строго. — Будь сильний і відпорний проти всяких спокушень, звідки б вони і не грозили тобі. Мій батько був таким до хвилі доки — доки не стягнули йому цю дорогоцінну пам’ятку з пальця» — тут він урвав і сів на крісло перед своїм бюрком, схиливши голову на груди, ніби застановлюючись на хвилину.

«Кажіть що про діда, батьку! Ми всі майже нічого про нього не знаємо. Не ховайте нічого, а мені би так мило було про нього, його особу, перебіг його служби і все його дотичне дізнатися, — просив, вп’яливши очі, з виразом щирого прохання, в батькове лице. — Я не хлопець вже, як самі сказалисте, а мужчина, як офіцер знаю я також, що значить офіцерська честь і що її треба більше зберігати, чим життя».

Коли батько заховувався все ще мовчаливо, Юліян додав: «Я скажу тепер, що я рад, що був і у війську. Воно причинилося до того, що не буду в своїх осудах одностороннім, якби се міг буть цивільним. Той апарат названий „військовість“, чи армія, про котре говорять зчаста-густа як про щось поверховне з погордою, він страшний своєю консеквенцією, повагою, строгістю, дісципліною і тактикою життя і смерти» — і тут він вмовк. «Я вам перебив, тату… простіть. Дід був військовим, а що я саме ношу ще на собі отеє-то… — при тім указав на уніформу на собі… — То мимоволі насунулись мені висказані думки на уста. Оповіжте мені дещо про мого діда, про котрого приходилось мені зачувати, що цікавить і подражнює мене. Сей гарний перстень з камнем барви крови буде в мене в помешканню і свого рода талісманом. Не так, тату?»

«Ні».

Батько, годинникар, підняв голову і заперечив: «Але пожди». Він піднявся з свого місця, витягнув з нижчої шуфляди того свого бюрка якийсь зшиток і сказав: «Отеє я від кількох років списував для тебе, а коли розпочалась в мене хороба, я приспішив і докінчив. Писав уривками. Багато, про що я писав, переживав я сам… дещо розказували гідні і правдосвідомі люди, дещо моя сестра і її муж і, як би воно не було сину, се все є правдою. Багато дечого, що видавалось мені в хлоп’ячих літах неймовірним, я пізніше зрозумів і уложив тобі так як слід розуміти. Прочитай і йди дальше, як ішли твій дід й батько. Читай хоть сьогодні, хоч завтра. Коли хочеш. Перстень і отся рукопись належуть до себе. За годину-дві прочитаєш. Я писав без огляду на яку-небудь „стилістику“, а писав просто, як знав і відчував я, годинникар».

Юліян, вчудований несподіваним батьковим ваявленням, переглянув рукопись. Батькове письмо було чітке, а зацікавлений до живого, він, не надумуючися довго, усів близько стола, присунув лампу, щоб бачив ліпше, і почав читати:

«Я лиш одну сцену маю в пам’яти, що врилася мені на ціле життя в душу, а то сцену з моєю бабунею… — так почав батько-годинникар свої записки… — що бачив її в діточім віку, бо мені тоді було не більш як десять-одинадцять років, кажу мою бабуню, бо своєї матері я цілком не знав. Моє уродження поплатила вона своїм молодим життям. Та моя бабуня, а твоя прабабуня, яку безперечно добре пам’ятаєш, бо хоронила тебе не один раз перед моєю строгістю, і котра вийшла в дуже молодім віку за старшого військового, а то за полковника, під котрим служив мій батько, заміж, привезла нас обох, т. є. мою одиноку, тоді 15-літню сестру (власне тету Зоню Рибко в горах) і мене на похорон нашого батька. Він лежав в мешканню одного високопоставленого, хоч тоді ще молодого урядника гірництва, поляка Альфонса Альбінського, при копальнях криці в горах на Б. у властителів братів фон Ґанинґаймів, про котрих господарку і життя ти дещо чував, а з часом, оскільки це нас українців може обходити, і більше зачуєш.

Отеє повторяю.

Ми прибули на похорон нашого батька,  щ о   в і д і б р а в   с о б і   ж и т т я   в л а с н о ю   р у к о ю   внаслідок нещасливої гри в карти, в палаті вищеназваних братів фон Ґанинґаймів.

Бабуню покликали телеграфічно, а вона, забезпечившися більшою сумою грошей, забрала нас обох і ми поїхали.

Як, що? спитаєш, мій сину?

Тут було писання перерване, неначеб годинникар поглянув розпаленим грізним оком на читача.

Як знаєш, бранка відбувається щороку.

Щороку їздила комісія асентирункова в свій час на означені місця. Складалася вона, як відомо, з небагатьох військових осіб, а головно з штабового лікаря, кількох вищої й нижчої ранги військових добродіїв, а між ними в той час був не хто інший, як мій батько Юліян Цезаревич. Давними часами — про теперішнє не кажу — брали деякі лікарі, де давалося, при бранці потайки хабарі. Кажуть, часами менш докладно — се тяжко означити, хто їх там знав і міг контролювати? Комісія приїжджала й від’їжджала в призначені на той час місцевости, аж не прибула так само одного разу й до містини М. в гори, де на дві години віддалення від неї жили властителі копалень криці фон Ґанинґайми.

Та невелика місцевість її переживання на ім’я І., так само в горах, була повна гаміру робітництва, шуму гірської ріки, понад котрою стояла побудована гамарня з колосальною гутою, з котрої гнали день і ніч снопами іскри вгору в супроводі голосних покликів і порозумівань гірничого робітництва, що все враз становило неабиякий рух і об’яву життя.

Мій батько знайомий з І., бо не першина йому була навідуватися у вельможів Ґанинґаймів, котрі любили й шанували його ради його симпатичного товариства й лицарського офіцерського поведення, був рад з цього приїзду, де почував себе все гарно, а наша гарна й горда бабуня, яко вдовиця по полковнику, тішилася настільки ласкою в панів-добродіїв, що мала привілей перебувати літом з нами, дітьми, за їх розпорядженням, в них. Се я лиш так мимоходом згадую, щоб ти докладніше зрозумів те все, що буду тобі дальше картинами вказувати.

По приїзді на поклик завідателя Альбінського, по котрім безпосередньо мала бабуня з учителем Рибкою в чотирі очі розмову, вступили ми у велику кімнату, де лежав мій батько між великими цвітами і видавався мені, мов сплячий.

В кімнаті тій знаходився господар хати, його жінка, асентирункова комісія з майором і штабовим лікарем на чолі, гірничий гурт урядників, проча інтелігенція і деяке робітництво.

Я поглянув збоку на бабуню, що провадила нас обох за руки. Сину, я постарівся, але ніколи не бачив більше маєстату в постати, більшої закаменілости й рішучости в обличчю жінки, як у тої моєї, сегодня для мене чимось неначе чужої, бабуні.

Сама вона, здається, не бачила нікого. Бліда, як смерть, ішла звільна, рівно, з очима, спущеними додолу, в чорнім убранні, що спадало тяжкими фальдами на землю, заслонюючи й кінчики її обуві. З голови спливала з капелюха аж по сукню густа, чорна крепа. Так опинилася вона з нами коло катафалку з батьком.

В кімнаті, чорно оббитій, панувала тишина, неначе наш вступ здержав у всіх віддих. Всі очі звернулися на нас. Першу підсунула бабуня мою сестру до батька: „Попрощайся з ним“, — сказала півголосом, мов із завмерлих уст, а сама ждала. Сестра, як і вона, в жалібнім строю, що не йшла, а воліклася, підійшла до катафалку й кинулася на вмерлого: „Чому ви нас покинули, таточку? — захлипала. — Чим ми провинилися, чим, таточку, чим?..“ Що в її голосі було, чи в словах її, я не пам’ятаю, бо всі присутні навкруги, особливо жінки, вибухнули плачем, котрий розносився якийсь час по кімнаті. Та що з тим плачем враз неначе вступило життя в бабуню. Лагідним, але рішучим, рухом відтягнула вона плачучу від мертвого, що обняла його судорожно почерез груди, притискала в посліднє своє лице тут же та цілувала раз по раз його, на грудях зложені, руки.