Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 22

«Ади, який розумний! — відказували знайомі й сміялися. — Розум лишив при машинах, а гроші, хоч привіз з собою, але до Срулевого Дудя носить. А Дудьо лиш облизується, коли його здалека бачить, дарма що Михайло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. „Отче наш“ не вміє вже говорити; та ще й других посилає… гай, гай… свята земля… ми колись раптом… з-під його ніг… виховзнеться. Та що чоловік без неї варта?»

«За тим щось є», — закинув Юліян.

«Було б, якби була більша просвіта».

«Так, просвіта й організація».

О. Захарій притакнув головою. «Але і боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить».

Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав; «Я маю гарних людей в своїй Покутівці, добрі й не без охоти до просвіти й організації, це й є мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоров’я дав… а то жию з дня на день… Роблю, що можу. Гадаю кільканадцять як виховаю таких, з яких вийдуть зразки культури… й я не жив дурно». Він замовк і відотхнув…

Юліян сперся ліктями на коліна, опустив голову в руки і задумався.

Він чув кілька разів в дворі й поза двором, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча, може, й оригіналом в своїм роді. Був без лакомства на матеріальні здобутки… викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити й шанувати один другого… держати кріпко з собою, любити землю й поборювати брехню, хоч би яку дрібненьку, що їм дуже подобалося й інше.

Так його стадо йшло, наче насліпо, в важних моментах до нього. Рівночасно, одначе, як хтось з поважніших громадян оповідав, не менше ревно обкрадали й обманювали в господарськім керунку… як де лише була нагода. Він відносився до того, коли його про се переконано, як діткнений болючо батько хибним поступованням деяких своїх менше вдалих дітей і без огляду на те старався однаково уморальнювати слабших характером, нарушених «чорними плямами» — як називав їх злі вчинки.

Їмость, що була іншого успособлення й поглядів від свого духовного, нарікала голосно й одверто перед своїми сільськими приятельками, ґаздинями та помічницями на невдяку тих або інших виховників, що не бояться Бога, свого доброго й чесного душпастиря — рівно Юди[52] — за плечима кривдити; а та жіноча її гвардія, вихована нею вже роками, що не менше була прив’язана до своєї духовної «мамки», як та до них, кидалася по селу, мов розлючені оси, й накликувала таку бучу на мужеську безсоромність за «чорні плями», що, по недовгім часі їх акції, з’являлися тайком у о. Захарія літні ґазди з самими виновниками, що, намовлені ними, признавалися до своїх зловчинків, умотивовуючи причини їх сповнення, або як се було неможливо — винагороджували свого душпастиря іншим способом заподіяну йому кривду й просили прощення, щоб лиш сором не розходився по селу й далі.

Так о. Захарій був поважний й цінний чоловік, був і проти нього, наче батько. Він не жалував, що доля так чудно закермувала й звела припадком його з отсею родиною.

О. Захарій на часок замовк, опершися о спинку фотелю, між тим, як Юліян, задуманий, крутив папіроси, укладаючи рівно у свою папіросницю на пізніше.

Здавалося, оба думали чи не про одно й те саме. О. Захарій неначе з журбою в душі, а Юліян поважно. «Отже, Ви… як згадували мені недавно, — перебив мовчанку душпастир, — не рішилися ще справді, до якого факультету вам забратися?»

«Ні, — відповів сей. — Родичі бажають, щоб я йшов на богослов’я, між тим, коли мене богослов’я не манить. Батько мотивує, що воно дає найскорше кусень хліба, мати хоче мене лиш душпастирем бачити, бо вся її родина походила з священицького стану».

«Ваш батько з якого роду?» — закинув о. Захарій питання.

«Мій дід був військовим. Помер капітаном».

«Ваш батько не є звичайний годинникар, як інші його товариші і професіоналісти?»

«Се так. Він потрохи дивак і свого роду філософ. Його симпатію й поважання не легко здобути».

«Чи був завсіди такий?»

«Відколи я його як таким знаю, був все такий».

«Отже, з військового стану…» — сказав о. Захарій, мов більше до себе.

«Мій дід вчасне й несподіваною смертю помер. Моя прабабуня по смерти моєї бабуні, а її доньки… й свого зятя, себто мого діда, жила в убожестві, щоб виховувати внуків. Енергічна й мудра, як оповідав батько, все-таки посилала дітей до школи. Мій батько, хоч і як вчився добре, не міг скінчити середньої школи. Дійшовши до 7-ї кляси гімназії, взявся до професії, в котрій йому щастилося; оженився вчасно, став, яким є. Похмурим, строгим, але з традиціями, виявленими гордою прабабунею, й невмолимими засадами. Сестра його, моя одинока тітка, вийшла заміж за старшого й чесного чоловіка, живе глибоко в горах, і лиш рідко коли, а то раз в рік, в день його уродин, обзивається до нього або відвідує його. Як сам сказав, душа мого батька без тепла й чувства повна погорди. Особливо до слабосилля й прощання людських хиб, до всього, що м’яке, наколи б деякі моменти в його життю, що зроджували в нього глибоке чувство…»

«Чудно, — відповів о. Захарій. — Коли ми дитиною терпимо, не маємо доволі вигріваючого сонця, любови, її радощів — я не говорю тут про надмірний процент сього природного багатства — то любови батька і матері, а лише нормально ми затягаємо і сірість і в пізніший вік свого єства. Ви казали, що ваша прабабуня була горда і енергічна, була невмолима… хто знає, який вплив ішов від тої жінки на розвій його дитинної душі. Хто знає!»

Юліян підсунув брови вгору й дивився через хвилю, мов в зачудованню на душпастиря. Через його розум переволіклося щось, мов спомин з якоїсь сірої давнини, в яку була й прабабуня вмішана й котрий то потонув в забуття і осталося йому в пам’яти — що буцімто хтось загнав собі «кулю в лоб».

Так коли про те дещо чув з уст батька, в кімнаті батька, де бавився дитиною на землі й розпитував пізніше молодим хлопцем в своєї матері, вона вмісто відповіді погладила його по лиці пестливо й запевняла, що йому, мабуть, щось подібного снилося. А прабабуня не була вовчицею, лиш добра й спокійна й тулила його не раз до грудей… і благословляла пошепки, коли батько був надто строгий проти нього. Та про те він не згадував о. Захарію.

«Цезаревич», — вимовив нараз о. Захарій ім’я молодого чоловіка, наче пригадуючи собі щось.

«Цезаревич, — а відтак, стрінувшись з поглядом молодого чоловіка, додав: — Я чув се ім’я колись в життю, але при якій нагоді; де й з чиїх уст, не знаю. Отже, з роду, мій пане Цезаревичу, ви з військового?»

«Так, отче».

«Постать ваша, вигляд військовий, лиш кров мішана з попівською, — о. Захарій при тім усміхнувся, а потім додав: — Не диво, що вас не тягне до попівського стану. Дарма. Але найважніша причина якась, так сказати б, мусить бути».

Юліян здвигнув плечима. «Я думаю про філологію, думаю про техніку, про такий фах, щоби мене не в’язав до одного місця — але богослов’я мене оставляє цілком байдужним… В життю священика є багато сплячого, самітнього і багато середньовіковости».

О. Захарій підняв руку: «Апостольського» хотіли ви сказати…

«Нехай би б так».

«Але проте ви б все-таки не були б від того, аби не стати розсадником моральности між своїм народом».

Юліян усміхнувся своїм гарним усміхом, наче говорив до дитини: «Щодо того, то не відмовляюся. Вона має дещо за собою. Так, приміром, я люблю природу. Ставши духовником, мав би нагоду жити, жити посеред неї, бо на селі, може б, і не був так скований й зобов’язаний всяким державним й приватним „великим сього мира“ (крім „консисторії“) в деяких питаннях, особливо, де розходилося би в інтересах народу. Я б не жив безчинно. Та — чи справді нарід такий, яким він тепер… з котрого-то можна золото викувати —  г л и б и н о ю?  Я боюсь, що — ні, отче».