Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 2

Він є новаторським за жанром, навдивовижу сильним в ідейно-проблемному відношенні. Як пише сучасна дослідниця Олеся Химин, «Україна, державність, нація — ось ті головні поняття, навколо яких концентрується основна увага авторки „Апостола черні“»[8]. О. Кобилянською обраний цілковито новий ракурс: показ долі України (її минулого, сучасного, майбутнього) крізь призму життєвого чину окремих, передових представників українства.

Написаний у 20-ті pp. XX ст., тоді ж обнародуваний у празькому журналі «Нова Україна» (1926—1928), але й після того протягом тривалого часу (кінець 1920 — перша половина 1930-х pp.) ретельно редагований, цей твір був надовго вилучений з літературного процесу й читацького користування. Від окремого двотомного видання в бібліотеці львівського часопису «Діло» (1936) до нових зустрічей із читачами материкової України (в Канаді твір з’явився в 1984 р.) минуло більш як півстоліття.

Ясно, що й сама символічно-біблійна назва роману — «Апостол черні» (в чорновому варіанті — «Юліян Цезаревич»), а найголовніше, — його проблематика, тема апостольського служіння рідному народові, українська національна ідея, — все це відлякувало укладачів радянських видань творів письменниці.

Невідповідність головної ідеї роману засадам соцреалістичної літератури тоталітарного суспільства спричинила, з одного боку, те, що його просто замовчували (це, зокрема, зробив Олег Бабишкін у першому томі «Історії української літератури» 1954 p.), а з другого — відмовляли в ідейно-художній вартості. «Роздуми над шляхами виховання національної інтелігенції лягли в основу роману „Апостол черні“ (1926). Але, обминувши питання повалення соціального гніту, Кобилянська зазнала творчої невдачі, написала ідейно й художньо неповноцінний твір»[9], — читаємо в УРЕ.

Так само негативно оцінювали роман О. Бабишкін у нарисі «Ольга Кобилянська» (1963) та Мирослава Лещенко — в однойменному літературному портреті (1973).

На тлі тотального несприйняття твору в радянські часи приємним винятком стала розлога стаття Ничипора Томашука «Роман О. Кобилянської „Апостол черні“» (1969), сама поява якої за тодішніх умов сприймається як факт дивовижний. Змушений робити деякі реверанси в бік панівної тоді ідеології, Н. Томашук залишився вірним істині в головному — у відстоюванні ідейно-художньої вартості написаного О. Кобилянською. «Це серйозний художній твір, познайомившись з яким, читач знайде для себе багато корисного і в розумінні шляхів творчості письменниці, і в розумінні шляхів української інтелігенції в минулому»[10].

Сама авторка висловлювалася про «Апостола черні» як про твір «з текстом на будуче, де не лише сам націоналізм гратиме роль в житті і культурному розвитку України, але де народ повинен іти дальше, здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі,   т в о р и т и   с в о ю   в л а с н у   к у л ь т у р у». І далі підкреслила (у листі до Степана Смаль-Стоцького): «Нам треба характерів, робітників завзятих, що беруться і за найдрібнішу цеглу, не погорджуючи нею для збудовання своєї держави»[11].

Саме в цьому державотворчому закликові О. Кобилянська дуже близька до поетів Празької школи, суголосна із Олегом Ольжичем, який у поезії «Незнаному воякові» стверджував:

У творчості поетів-пражан Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Олени Теліги апологетизувався образ мужчини-воїна, борця за вільну українську державу, такого, як витворений талантом О. Кобилянської Юліян Цезаревич. У вірші О. Теліги «Сучасникам» читаємо:

Ідеалом виступає людина «меча», надзвичайно актуальний у першій половині XX століття, в час бездержавності, образ: «Та тільки меч — блискучий і дзвінкий — Відчує знову ваш рішучий дотик […][14]» (З вірша О. Теліги «Відповідь»).

Не випадковим був і відчутний вплив на письменницю-буковинку людей «чину», а особливо критика Миколи Євшана (Федюшки), Дмитра Донцова, Юрія Липи.

Прикметно, що сучасники Ольги Кобилянської після появи окремого видання «Апостола черні» (Львів, 1936) відгукнулися в періодиці Галичини й Буковини. Найоперативніше зреагував додаток до коломийського двотижневика «Жіноча доля» — «Світ молоді», — матеріалом «Нова повість Ольги Кобилянської» (1936, № 10). Підпис під публікацією відсутній, але одне з наступних чисел додатку не залишає сумніву, що авторкою її була Ірина Вільде. Вітаючи від імені української молоді «нашу дорогу письменницю з її новим твором», вона підкреслила, що О. Кобилянська «…вміє силою свого інтелекту, силою своєї віри в ідеї, що їм служить, перетворювати й нахиляти свого читача поклонятись тій, що й вона, вірі. Велике, божественне це завдання письменника…». Наголошено також, що «провідна ідея книжки — вже не жіночі права, а Україна»[15]. Повернувшись через деякий час до «Апостола черні», Ірина Вільде у статті «Ева, Дора й тета Оля» докладно зупинилась на жіночих типах твору і зробила висновок: «В цілому повість дуже цікава й дуже цінна своїми мистецькими й моральними вальорами» (якостями — Я. М.)[16].

У 1937 р. чернівецька газета «Час» відгукнулася двома рецензіями на роман «Апостол черні» О. Кобилянської — за підписами «Читач» і «Один з багатьох». У них підкреслено актуальність і читабельність твору, висловлено суть роману, яка полягає в українській державницькій ідеї, в послідовно проведеній настанові на виховання одержимих цією ідеєю молодих «апостолів черні» та «апостолів меча» — «для визволення і величі батьківщини»[17].

Центральним образом роману (а за жанровою дефініцією це не повість чи оповідання, а саме велика епічна форма) є постать Юліяна Цезаревича (і тут доречно згадати, як афористично висловився Микита Шаповал (Сріблянський), адресуючи письменниці слова: «Цілую руку, що написала „Царівну“ і пише… царевича»[18]). Тут вдало обіграно назви ранньої повісті «Царівна» й останнього роману.

Юліян — син годинникаря Максима Цезаревича — показаний в розвитку. Перші сцени — він малий, шестилітній, грається в майстерні батька, потім — п’ятнадцятирічний учень гімназії, що рятує родину о. Захарія у неприємній пригоді із розтривоженими кіньми, далі — семінарист, закоханий у доньку панотця Еву, зрештою — зрілий, духовно сформований дорослий чоловік, який обирає для себе шлях вояка. Юліян виявив себе істинним патріотом, взірцевим українським діячем, висококультурним інтелігентом, чиє кредо — діяння, чин. Прототипами цього образу, очевидно, були брати письменниці: класичний філолог Юліан, військовий Степан, юрист Олександр Кобилянські.