Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 69

Елінор ледь не спитала, звідки у неї така упевненість, наперед здогадуючись, що думка, яку вона почула б, не спиралася б на неупереджене порівняння їхнього віку, характеру або почуттів. Але вона знала, як її мати, коли вона переймається чимсь особливим, завжди в уяві мчить далеко вперед, і тому обмежилася усмішкою.

— Вчора в дорозі він відкрив мені своє серце. Сталося це ненавмисно, випадково. Я, як ти легко повіриш, була здатна говорити тільки про мою дівчинку, і він не зумів приховати свого горя. Я помітила, що воно не поступається моєму власному, і він, можливо, подумав, що просто дружба в очах нинішнього світського товариства не допускає такого гарячого співчуття, а скоріше, мені здається, взагалі ні про що не подумав, а, піддавшись незборимому пориву, повідав мені про свою глибоку, ніжну, вірну прихильність до Маріанни. Він покохав її, моя Елінор, з тієї хвилини, коли вперше її побачив!

Але тут, як не забула завважити про себе Елінор, мова і визнання полковника Брендона вже змінилися плодами діяльної фантазії її матінки — фантазії, що малювала все у барвах, найбільше їй бажаних.

— Його почуття до неї, нескінченно вище за те, яке мав або розігрував Віллоубі, набагато палкіше, набагато щиріше і доросліше — а вже в цьому ми сумніватися не можемо! — не згасало, хоча він і бачив лиховісне захоплення Маріанни цим недостойним молодиком. І анінайменшого себелюбства! Він був ладен відмовитися від будь-якої надії, лише б бачити її щасливою — нехай із іншим! Який благородний дух! Яка прямота, яка щирість! Ось у ньому обманутися не можна!

— Репутація полковника Брендона як найчудовішої людини, — сказала Елінор, — є давно і твердо визнаною.

— Я знаю це, — відповіла її мати цілком серйозно. — А то після такого уроку я остереглася б заохочувати почуття і навіть навряд чи його схвалила. Але те, що він приїхав за мною, виявивши діяльну, дбайливу дружбу, вже є достатнім доказом, що він — найдостойніша людина.

— Проте, — заперечила Елінор, — його вдача не характеризується лише одним шляхетним вчинком, до якого, коли б співчуття було йому не важливим, його спонукала б лише любов до Маріанни. Адже місіс Дженнінгс і Мідлтони знають його давно і близько. Вони однаково люблять і поважають його. Навіть і я, хоча познайомилася з ним зовсім недавно, встигла добре його взнати і ціную його так високо, що, як і ви, визнаю право назвати його братом за найбільше благо, якщо тільки Маріанна повірить, що може бути з ним щаслива. Але яку відповідь ви йому дали? Дозволили сподіватися?

— Ах, дівчинко моя! Про яку надію могла я говорити з ним у ті хвилини або навіть думати про неї, коли Маріанна, можливо, помирала! Але він не просив у мене дозволу сподіватися моєї підтримки. Визнання його було спричинене бажанням мимохіть вилити душу другові в пошуках утіхи, а зовсім не проханням про материнську згоду. Проте якийсь час по тому я все-таки сказала — адже в перші хвилини я була у розпачі! — що, коли, як я сподіваюся, вона пересилить хворобу, для мене найбільшим щастям буде всіляко сприяти їхньому шлюбу. А після нашого приїзду сюди, після радості, що чекала нас тут, я, повторивши це йому ще раз і докладніше, запропонувала йому всю ту підтримку, яка в моїх силах. Час, і не надто довгий час, сказала я йому, все вирішить. Серце Маріанни не стане марно тужити за такою людиною, як Віллоубі, а буде завойоване його достоїнствами.

— Якщо судити з настрою полковника, ви, проте, не змогли розвіяти його сумніву!

— Так, не змогла! Він вважає, що почуття Маріанни дуже глибоке, і потрібен тривалий час, щоб серце її знову стало вільним. До того ж він дуже скромний і боїться повірити, що при такій різниці у віці і схильностях йому пощастить підкорити її навіть тоді. Але тут він помиляється. Він старший за неї якраз настільки, щоб характер його і етичні принципи встигли твердо скластися, а щодо схильностей, то я переконана, що вони є саме такими, які потрібні для щастя твоєї сестри. І його зовнішність, його манери теж говорять на його користь. Ні, моя упередженість до нього мене не засліплює: він, безперечно, не такий вродливий, як Віллоубі, та все ж у його вигляді є щось набагато більш приємніше. Адже, якщо пам’ятаєш, в очах Віллоубі завжди миготіло щось таке, що мені не подобалося!

Елінор цього не пам’ятала, але місіс Дешвуд вела далі, не чекаючи відповіді:

— А його манери, тобто манери полковника, не тільки подобаються мені незрівнянно більше, ніж будь-коли подобалися манери Віллоубі, але я чудово знаю, що і для Маріанни вони є набагато привабливішими. Ця м’якість, ця щира увага до інших, ця мужня, природна простота куди ближче її справжнім схильностям, ніж жвавість Віллоубі, часто така штучна, така недоречна. Я переконана, що, навіть коли б Віллоубі був тим, за кого він себе видавав, Маріанна все одно ніколи не знайшла б із ним того щастя, яке знайде з полковником Брендоном.

Місіс Дешвуд замовкла. Її дочка не зовсім з нею погодилася, але заперечення її залишилися невисловленими і тому не торкнулися материнської чутливості.

— У Делафорді вона житиме неподалік від мене, — додала місіс Дешвуд, — навіть якщо я залишусь у Бартоні. Але напевно — бо це ж велике село! — там, звичайно, знайдеться невеликий будинок або котедж, у якому ми влаштуємося не менш зручно, ніж у Бартоні.

Бідолашна Елінор! Ще один план оселити її в Делафорді. Але вона зберегла всю свою твердість.

— А його статок!.. Адже у мої роки всі про це думають… І я, хоч не знаю і не почуваю бажання знати, яким він є насправді, проте не сумніваюся, що він неодмінно є чималеньким!

Тут до кімнати хтось зайшов, і Елінор пішла до себе, щоб на дозвіллі обміркувати почуте, побажати успіху своєму другові і при цьому побажанні відчути приплив жалощів до Віллоубі.

РОЗДІЛ 46

Хвороба Маріанни, хоч і викликала занепад сил, проте тривала не так довго, щоб уповільнити її одужання, а юність і міцна від природи конституція, яким до того ж допомагала присутність її матері, так добре зробили свою справу, що вже на четвертий день після приїзду останньої вона змогла спуститися у вітальню місіс Палмер, куди за її наполяганням запросили полковника Брендона: їй не терпілося подякувати йому за те, що він привіз місіс Дешвуд до Клівленда.

Почуття його, коли він увійшов до кімнати і побачив, як змінилася Маріанна, і узяв її бліду руку, яку вона негайно йому простягнула, були породжені, вирішила Елінор, не тільки його любов’ю до її сестри чи усвідомленням, що любов ця відома іншим. Меланхолійний погляд, який він спрямував на хвору, міняючись в обличчі, вселив їй думку, що схожість між Маріанною і Елізою, про яку він згадував, викликала в його пам’яті безліч сумних сцен, тим більше що тепер вона посилювалася блідістю щік, темними колами під очима, позою, повною слабкості, і словами теплої вдячності за неоціненну послугу.

Місіс Дешвуд, яка стежила за тим, що відбувається, не менш уважно, ніж Елінор, але зовсім з іншими думками і очікуваннями, не помітила в поведінці полковника нічого, що не можна було б пояснити цілком природними в таку хвилину почуттями, а у вчинках і словах Маріанни поквапилася угледіти перші ознаки чогось більшого, ніж проста подяка.

Ще через два дні, спостерігаючи, як сили Маріанни міцніють з кожним часом, місіс Дешвуд, однаково спонукувана власними бажаннями і бажаннями дочок, заговорила про від’їзд до Бартона. Від її планів залежали плани двох їхніх друзів: місіс Дженнінгс не могла покинути Клівленд, поки вони залишалися там, а полковник Брендон після їхніх дружніх наполягань також вважав, що і він не повинен виїжджати раніше, хоча, зрозуміло, його перебування в Клівленді і не було таким обов’язковим. У свою чергу, місіс Дешвуд поступилася наполяганням полковника і місіс Дженнінгс вирушити назад у його кареті, більш зручній для хворої, а полковник у відповідь на спільне запрошення місіс Дешвуд і місіс Дженнінгс, чия діяльна привітність спонукала її дружньо пропонувати не тільки свою, але й чужу гостинність, із задоволенням обіцяв через два-три тижні приїхати погостювати в котеджі, щоб самому потім забрати звідти свій екіпаж.