Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 40

— Пані, я справді дуже вдячна вам за вашу доброту, але ви марно переймаєтесь. Маріанна, гадаю, сьогодні більше не схоче виходити з кімнати. Я спробую умовити її лягти раненько. Їй треба відпочити.

— Мабуть, це буде їй найкорисніше. Хай тільки скаже, що подати їй на вечерю, та й лягає! Господи, не дивно, що вона останні тижнів зо два була така бліда і сумна! Мабуть, весь цей час здогадувалася, до чого йдеться. А сьогоднішній лист поклав усьому край! Бідолашна! Коли б я знала, то нізащо не стала б жартувати з нею про нього! Тільки звідки мені було знати? Я ж гадала — це просто любовна записочка, а ви ж знаєте, як молодь любить, коли над нею кепкують з таких приводів. Господи! Як же співчуватимуть їй сер Джон і леді Мідлтон, коли дізнаються! Коли б я так не розгубилася, то заїхала б на Кондуїт-стріт дорогою додому, щоб попередити їх. Ну, я до них завтра поїду.

— Гадаю, вам зайве попереджати місіс Палмер і сера Джона, щоб вони ніколи більше не згадували про містера Віллоубі в присутності моєї сестри і навіть мимохідь не натякали про минуле. Їхнє добре серце підкаже їм, як жорстоко було б виказати їй, що вони все знають. І що менше вони говоритимуть про це зі мною, то мені буде легше — це ви, пані, з вашою добротою, зможете легко зрозуміти.

— Господи! Як же не зрозуміти! Вам, напевне, нічого й чути про це не хочеться. А вже при вашій сестричці я й поготів — жодного необережного слівця не скажу. Як ось сьогодні за обідом, ви ж самі бачили. І сер Джон теж, і мої дочки — вони ж усі дуже ввічливі і делікатні, тим більше коли я їм натякну, а це я не забуду зробити. Що менше в таких випадках говорять, то швидше все минає і забувається. А яка користь від розмов?

— Тут вони можуть лише зашкодити, і навіть більш, ніж звичайно в подібних випадках, оскільки є обставини, які заради всіх, кого вони стосуються, не слід робити предметом пліток. В одному я, проте, повинна виправдати містера Віллоубі: заручений з моєю сестрою він усе-таки не був.

— Та годі, серденько, не захищайте його! Не був заручений! І це після того, як водив її в Алленхемі по всьому будинку і навіть показував, які кімнати вони облаштують для себе?!

Заради сестри Елінор відхилилася від подальших пояснень, в душі сподіваючись, що заради містера Віллоубі продовжувати їх вона не зобов’язана, бо встановлення істини завдало б Маріанні великої шкоди, а йому принесло б дуже мало користі. Обидві вони помовчали, але потім місіс Дженнінгс з неподоланною своєю бадьорістю вибухнула новою промовою.

— Що ж, серденько, недарма кажуть, що лиха без добра не буває: полковник Брендон зате у виграші. Тепер-то він її здобуде. Це вже точно. Згадайте моє слово, до Іванового дня вони обов’язково одружаться. Господи! Як він буде втішений, коли дізнається! От би йому прийти сьогодні увечері! І для вашої сестрички він — партія набагато краща. Дві тисячі на рік, і ні боргів, ні зобов’язань… окрім, звичайно, позашлюбної дочки… зовсім про неї я забула. Але її можна віддати в навчання, це недорого стане. Ось так. Делафорд — прекрасний маєток, повірте мені. Саме те, що називають чудовим старовинним будинком — затишний і з усіма вигодами. По боках загороджений довгими стінами, а вздовж них — найкращі в країні фруктові дерева. А в кутку така шовковиця, мушу вам сказати! Господи, та ми з Шарлоттою просто об’їлися нею того єдиного разу, коли там побували! І голубник, і прекрасні ставки, і чудовий канал — коротше кажучи, все, чого душа забажає. А головне — до церкви дуже близько і всього лише чверть милі від поштового тракту, значить, завжди знайдеться розвага від нудьги — варто тільки посидіти в старій тисовій альтанці за будинком, звідки видно всі карети, що проїздять повз маєток. Незрівнянне місце. М’ясник у селі зовсім поряд, і до будинку священика недалеко. Як на мене, то це в тисячу разів краще за Бартон-парк: там же м’ясо купувати доводиться за три милі, а ближче за вашу матінку сусідів немає. Ну, я, щойно випаде нагода, підбадьорю полковника. Як кажуть, де втратиш, там і знайдеш. Ось тільки б нам зробити так, щоб вона викинула Віллоубі з голови!

— Якби ми це змогли зробити, пані, — сказала Елінор, — то чудово обійшлися б і без полковника Брендона!

З цими словами вона підвелася і вирушила на пошуки Маріанни, котра, як вона і чекала, усамітнилася у своїй кімнаті і, коли вона ввійшла, в невимовній тузі сиділа, схилившись над згасаючим вогнем, навіть не засвітивши свічки.

— Залиш мене одну, — тільки й сказала вона.

— Залишу, — відповіла Елінор. — Якщо ти ляжеш.

Але Маріанна в нервовому роздратуванні спочатку навідріз відмовилася, але потім усе-таки поступилася ласкавим наполяганням сестри, і Елінор пішла, тільки коли побачила, що вона поклала змучену голову на подушку і була готова, як їй здалося, поринути в сон.

У вітальню, куди вона потім спустилася, незабаром увійшла місіс Дженнінгс, тримаючи в руках по вінця налитий келих.

— Серденько, — сказала вона ще з порога, — я тільки зараз пригадала, що в мене зберігається трохи пречудового старого константійського вина, краще за яке ніхто не пробував, і я налила чарочку для вашої сестрички. Мій бідний чоловік! Як він його любив! Свою жовчну подагру тільки ним і лікував і все казав, що допомагає воно краще за все зілля на світі. Нумо, віднесіть його вашій сестричці!

— Пані, — відповіла Елінор, посміхнувшись різниці недуг, які цей засіб виліковував, — ви дуже, дуже ласкаві! Але коли я пішла від Маріанни, вона вже засинала, як мені здалося. Гадаю, сон для неї зараз — найкращий цілющий засіб, а тому, з вашого дозволу, я вип’ю це вино сама.

Місіс Дженнінгс, як вона не жалкувала, що спізнилася на п’ять хвилин, задовольнилася таким перебігом подій, а Елінор, випивши півкелиха, подумала, що не їй судити, чи корисне це вино при жовчній подагрі, але випробувати, наскільки воно цілюще для розбитого серця, можна і на ній не згірш, аніж на її сестрі.

Коли подали чай, приїхав полковник Брендон, і по тому, як він оглянув кімнату, Елінор негайно збагнула, що він і чекав і не хотів побачити Маріанну, що, коротше кажучи, він уже знає, чим пояснюється її відсутність. Місіс Дженнінгс цього не втямила, і, попрямувавши до чайного столика, за яким головувала Елінор, прошепотіла:

— Полковник усе такий же похмурий. Він іще нічого не знає. Так ви скажіть йому, серденько.

Незабаром полковник підсунув свій стілець ближче до неї і, кинувши на неї погляд, який сказав їй, що він знає все, спитав, як почувається її сестра.

— Маріанна занедужала, — відповіла Елінор. — Їй нездужалося увесь день, і ми умовили її лягти.

— Так, значить, — вимовив він нерішуче, — те, що мені довелося почути вранці, можливо, близьке… можливо, ближче до істини, ніж спочатку я міг у це повірити.

— А що ви чули?

— Що джентльмен, якого я мав підстави вважати… вірніше, що чоловік, який, наскільки я знав, був зв’язаний словом… Але навіщо мені це казати? Якщо вам уже все відомо, а це, звичайно, так, то я буду позбавлений…

— Ви говорите, — відповіла Елінор з силуваним спокоєм, — про одруження містера Віллоубі на міс Грей? Так, ми все знаємо. Як видно, нині про це вже всі знають, і нас про це оповістили ще вранці. Містер Віллоубі незбагненний. А де почули про це ви?

— У книжковій лавці на Пелл-Мелл, куди я зайшов у справі. Дві пані чекали свою карету, і одна розказувала другій про якесь весілля голосом таким гучним, що я мимохіть усе чув. Мою увагу привернуло ім’я, що часто повторювалося, — Віллоубі — Джон Віллоубі, а потім було беззастережне твердження, що весілля його з міс Грей — справа вирішена, і це можна більше не тримати в секреті; відбудеться воно через декілька тижнів. А потім була докладна розповідь про приготування до нього та про інше. Одна обставина особливо відбилася у мене в пам’яті, оскільки вона остаточно підтвердила, про кого йшлося: зразу ж після вінчання молодята вирушать до Комбе-Магни, сомерсетширського маєтку нареченого. Уявіть мій подив! Але марно описувати, що я відчув. Поцікавившись у прикажчика, коли вони поїхали, я дізнався, що балакуча пані була якась місіс Еллісон, а це, як я з’ясував пізніше, прізвище опікуна міс Грей.