Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 37

Під час сніданку вона нічого не їла і навіть не намагалася їсти, проте Елінор не тільки не умовляла її, не висловлювала їй співчуття і навіть не дивилася на неї, але докладала всіх зусиль для того, щоб чимось зайняти місіс Дженнінгс і зосередити її увагу на одній собі.

Місіс Дженнінгс віддавала перевагу сніданку всім іншим трапезам, а тому тривав він досить довго, і тільки по його закінченні вони хотіли сісти за спільний робочий столик, як Маріанні подали листа. Враз збліднувши, вона швидко вихопила його у слуги і вибігла з кімнати. Елінор, навіть не побачивши адреси, зрозуміла, що він від Віллоубі, і серце її стиснулося від болю. Вона насилу змусила себе сидіти прямо, не в змозі стримати тремтіння, котре, як вона підозрювала, місіс Дженнінгс неминуче повинна була помітити. Проте ласкава пані побачила лише, що Маріанна отримала лист від Віллоубі, визнала це вельми кумедним і зі сміхом побажала їй усіляких від нього радощів.

Не помітила вона і тремтіння Елінор, бо саме відмотувала шерсть для килимка і у своїй зосередженості на всі боки не дивилася. Ледве за Маріанною зачинилися двері, як місіс Дженнінгс весело продовжила:

— Їй-богу, в житті не бачила такої закоханої дівчини! Куди там до неї моїм дочкам, хоч і вони свого часу були закохані. Але міс Маріанну просто як підмінили. Щиро сподіваюся, що він її довго не мучитиме, адже серце надривається, на неї дивлячись, — така вона бліда і нещасна. Коли ж вони думають одружитися?

Елінор, яка в цю хвилину була зовсім несхильна розмовляти, не могла не відповісти на подібний наскок і, силкуючись посміхнутися, сказала:

— Невже, добродійко, ви, врешті-решт, і справді переконали себе, ніби моя сестра заручена з містером Віллоубі? Я завжди вважала, що ви лише жартуєте, але таке запитання надто серйозне, а тому прошу вас довше не вдаватися до таких ілюзій. Запевняю вас, я була б надзвичайно здивована, почувши, що вони мають намір одружитися.

— Та годі вам, міс Дешвуд! Як ви можете таке говорити! Хіба ми всі не бачили, що справа йде до весілля! Що вони по вуха закохалися одне в одного з першого погляду? Хіба я не бачила їх в Девонширі щодня разом — з ранку до ночі? І хіба я не здогадувалась, що ваша сестричка поїхала зі мною до Лондона, щоб замовити вінчальне плаття? І не намагайтеся мене одурити! Ви самі є великою хитрухою, от вам і здається, ніби ніхто навколо ні про що не здогадується. От і ні! Вже повірте мені, все місто про це знає. Я про це розказую всім, і Шарлотта теж.

— Справді, люба пані, — з великою твердістю сказала Елінор, — ви помиляєтеся. І чините дуже погано, підтримуючи такі чутки, і невдовзі самі в цьому переконаєтеся, хоча зараз мені не вірите.

Місіс Дженнінгс тільки знову розсміялася, але Елінор було несила продовжувати розмову, і до того ж, бажаючи скоріше довідатися, що написав Віллоубі, вона поквапилася до їхньої кімнати. Відчинивши двері, вона побачила, що Маріанна лежить, розпростершись, на ліжку, задихаючись від ридань і стискаючи в руці лист, а поряд розкидані ще два-три. Елінор мовчки підійшла, сіла на край ліжка, взяла руку сестри, кілька разів ласкаво її поцілувала і вибухнула сльозами, спочатку майже такими ж бурхливими, як сльози Маріанни. Та, хоч і не могла вимовити ані слова, мабуть, була вдячна їй за співчуття і після того, як вони якийсь час поплакали разом, вклала всі листи в руку Елінор, а сама затулила обличчя хусткою, ледь не волаючи від муки. Елінор, розуміючи, що її горе, хоч як тяжко на це дивитися, повинно вилитися само, не зводила очей із сестри, поки її несамовите страждання не вщухло, і тоді, квапливо розгорнувши лист Віллоубі, прочитала таке:

Легко собі уявити, з яким обуренням прочитала міс Дешвуд це послання. Підтвердження зрадливості Віллоубі, підтвердження, що вони розлучилися назавжди, — цього вона чекала, ще не взявши лист до рук, але вона й уявити не могла, що в подібному випадку можна вдатися до таких фраз, як і не могла вона уявити, що Віллоубі настільки позбавлений шляхетності і делікатності почуттів і навіть звичайної порядності джентльмена, щоб надіслати листа такого безсоромно жорстокого, листа, у якому бажання отримати свободу не тільки не супроводжувалося належним співчуттям, але й заперечувалося будь-яке порушення обіцянки, яке б то не було почуття, листа, у якому кожен рядок був образою і доводив, що писав його запеклий негідник.

Упродовж кількох хвилин Елінор намагалася оговтатися від гнівного здивування, потім перечитала лист знову і знову. Але з кожним разом її відраза до цієї людини тільки зростала, і вона відчула до нього такий гнів, що не наважувалася навіть заговорити, боячись поранити Маріанну ще болючіше, побачивши в цьому розриві не втрату для неї, а навпаки, позбавлення від набагато гіршого зла: від уз, що навіки з’єднали б її з аморальною людиною, справжній порятунок, милість провидіння.

Роздумуючи над змістом листа, над ницістю серця, здатного продиктувати його, і, мабуть, над зовсім іншим серцем зовсім іншого чоловіка, якого вона згадала в цю хвилину тільки тому, що він завжди жив у її думках, Елінор забула про сльози сестри, забула про три ще непрочитані листи в себе на колінах і сиділа мовчки, не помічаючи плину часу. Підійшовши потім до вікна — бо зачула стукіт коліс внизу, — щоб подивитися, хто приїхав так непристойно рано, вона із здивуванням упізнала екіпаж місіс Дженнінгс, котрий, як вона знала, веліли подати на першу годину. Не бажаючи залишати Маріанну одну, хоча і не сподіваючись поки що хоч якось її утішити, вона поспішила до місіс Дженнінгс вибачитися, що не поїде з нею, бо її сестра нездужає. Місіс Дженнінгс прийняла її вибачення без жодного нарікання і лише щиросердо засмутилася через їх причину. Провівши її, Елінор повернулася до Маріанни, яка спробувала підвестися з ліжка, і сестра ледь встигла підхопити її, коли та трохи не впала на підлогу, зовсім знесилівши після багатьох днів, проведених без необхідного відпочинку і підкріплення сил.

Вона давно вже втратила будь-який апетит і майже не стуляла очей ночами, і ось тепер, коли лихоманка очікування вже не підтримувала її, тривалий піст і безсоння обернулися мігренню, шлунковими негараздами і загальною нервовою слабкістю. Чарка вина, яку їй поквапливо принесла Елінор, трохи підкріпила її, і нарешті у неї дістало сили показати, що вона не залишилася нечутливою до турбот сестри.

— Бідолаха Елінор! Як я тебе засмутила! — сказала вона.

— Я тільки шкодую, що нічим не можу тобі допомогти або втішити тебе, — відповіла Елінор.

Цього — як, утім, і будь-чого іншого, Маріанна не витримала і знову розридалася, встигши тільки вигукнути з жалем:

— О, Елінор, я така нещасна!

Але Елінор більше не могла бути безсловесним свідком цих нестримних мук.