Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 34

Додому вони повернулися перед полуднем і ледь переступили поріг, як Маріанна спурхнула на гору сходами, і коли Елінор піднялася слідом за нею, вона вже відвернулася від столу з сумним обличчям, яке сказало її сестрі без слів: Віллоубі не приходив.

— Мені не залишали листа, поки нас не було? — спитала вона у лакея, що саме увійшов із пакунками. Відповідь була заперечною.

— А ви впевнені, що ні слуга, ні швейцар не приходили з листом або запискою?

Лакей відповів, що ніхто не приходив.

«Оце так дивина! — подумала Елінор, з тривогою дивлячись на сестру. — Якби вона не знала напевно, що він у місті, то написала б йому не на його лондонську адресу, а в Комбі-Магну. Але якщо він тут, то як дивно, що він не приїхав і не написав! Ой, мамо, мабуть, ви марно схвалювали заручини зовсім ще юної дівчинки з людиною, про яку ми, врешті-решт, знаємо так мало; дозволили, щоб усе залишилося таким невизначеним, таким таємним! Мені важко утриматися від розпитувань, але мені не пробачать, якщо я втручуся!»

Після деяких роздумів вона вирішила, на випадок, якщо така гнітюча непевність триватиме, спробувати переконати місіс Дешвуд в необхідності довідатися про цю людину якнайдокладніше.

Цього дня у них, окрім місіс Палмер, обідали ще дві літні пані, приятельки місіс Дженнінгс, яких вона запросила вранці, зустрівшись із ними на Бонд-стріт. Перша покинула їх невдовзі після чаю, щоб устигнути на званий вечір, і Елінор довелося сісти за віст четвертою. Маріанна в подібних випадках нічим не могла зарадити, бо не бажала опанувати цю гру, проте вечір, хоча вона і могла б чимось задовольнити себе, минув не більш приємно, ніж для Елінор, бо гарячковість очікування постійно змінювалася болісним розчаруванням. Вона сідала на кілька хвилин з книжкою, але наразі відкидала її і поверталася до більш цікавого марнування часу, ходячи з кутка в куток і на мить затримуючись біля вікна у сподіванні почути такий очікуваний стукіт.

РОЗДІЛ 27

— Якщо така ясна погода стоятиме і далі, — зауважила місіс Дженнінгс, коли вони зустрілися за сніданком наступного ранку, — сер Джон навряд чи захоче виїхати з Бартона і наступного тижня. Адже завзятому мисливцю згаяти навіть день — завжди така досада! Бідолахи! Я дуже жалію, коли що-небудь заважає їхній забаві. Вони так засмучуються!

— І справді! — скрикнула Маріанна уже веселішим голосом і підбігла до вікна поглянути на небо. — Як я не здогадалася! Так, багатьох мисливців така погода затримає в селі.

Слова місіс Дженнінгс лягли на серце Маріанні якраз вчасно, і до неї повернувся гарний настрій.

— Так, для них це і справді хороша погода, — вела вона далі, знову сідаючи до столу із сяючим від щастя обличчям. — Вони, безперечно, їй дуже раді (її обличчя трохи спохмурніло). Але довго ж вона не триватиме. О цій порі року і після таких дощів зміна повинна наступити дуже скоро. Запанує холод і, може, навіть лютий мороз. Ще день-два, мабуть, але таке незвичне тепло не забариться скінчитися. Мабуть, уже сьогодні до вечора все замерзне!

— В усякому разі, — сказала Елінор, боячись, щоб місіс Дженнінгс не прочитала думки її сестри з такою ж легкістю, як вона сама, — ми побачимо сера Джона і леді Мідлтон у місті не пізніше кінця наступного тижня.

— Так, серденько, у цьому я певна. Мері завжди вміє наполягти на своєму.

«А тепер, — подумала Елінор, — вона напише в Комбе, щоб устигнути до першої ж пошти».

Але якщо Маріанна так і вчинила, то лист був написаний і відісланий так таємно, що Елінор про це не довідалася, хоча і стежила за сестрою. Так чи інакше, спокійною себе Елінор почувати не могла, та все ж, побачивши Маріанну знову веселою, не могла вона і надто тривожитися. А Маріанна була дуже весела, раділа теплій погоді і ще більш раділа холодам, якнайшвидшого приходу яких чекала.

Вранці вони переважно об’їжджали будинки знайомих місіс Дженнінгс, залишаючи візитні картки, щоб оповістити їх про її повернення до міста, і весь цей час Маріанна пильно стежила за напрямом вітру, виглядала зміни в небі і придивлялася до змін у повітрі.

— Чи не здається тобі, Елінор, що зараз холодніше, ніж уранці? Справді! У мене руки мерзнуть навіть у муфті. Вчора, мені здається, було тепліше. І хмари неначе розходяться, ось-ось вигляне сонце, і вечір буде ясний.

Елінор це і смішило, і засмучувало. Але Маріанна щовечора в паланні вогню, а щоранку в небі бачила безперечні ознаки холодів, що мали настати.

У них з Елінор було не більше причин досадувати на спосіб життя місіс Дженнінгс і коло її знайомих, ніж на її поводження з ними, незмінно ласкаве і дбайливе. В будинку у неї все було поставлено на широку ногу, і, якщо виключити кількох давніх друзів із Сіті, з якими вона, на превеликий жаль леді Мідлтон, і не подумала порвати, серед тих, з ким вона обмінювалася візитами, не було нікого, чиє знайомство могло б видатися небажаним її молодим гостям. Радіючи, що ці її побоювання виявилися марними, Елінор охоче терпіла нудьгу званих вечорів і вдома у місіс Дженнінгс, і у її друзів, де єдиним заняттям були карти, що її аніскільки не приваблювали.

Полковник Брендон, запрошений бувати у них без зайвих церемоній, відвідував їх майже щодня. Він приїздив, щоб подивитися на Маріанну і порозмовляти з Елінор, якій ці розмови нерідко були більш приємними, ніж уся решта подій дня. Але вона з тривогою переконувалася в незмінності його почуття до її сестри і боялася, що воно стає все сильнішим. Їй було невимовно сумно бачити, з якою тугою він потай стежив за Маріанною, і, безперечно, він став набагато сумнішим, ніж здавався в Бартоні.

Приблизно через тиждень після їх приїзду не залишилося ніяких сумнівів, що Віллоубі теж у столиці. Коли вони повернулися з вранішньої прогулянки в екіпажі, на столі лежала його картка.

— Боже милосердний! — скрикнула Маріанна. — Він приходив, поки ми каталися!

Елінор, заспокоєна тим, що він, в усякому разі, в Лондоні, наважилася сказати:

— Певно, він заїде завтра вранці.

Але Маріанна, здавалося, не чула її і поспішила сховатися з безцінною карткою, побачивши місіс Дженнінгс.

Якщо Елінор підбадьорилася, то до її сестри сторицею повернувся колишній неспокій. З цієї миті вона не могла думати ні про що інше і, щогодини сподіваючись побачити його, не була здатна нічим зайнятися. Наступного ранку вона наполягла на тому, щоб залишитися вдома.

Елінор поїхала з місіс Дженнінгс, але її думки весь час поверталися до того, що відбувалося в будинку на Берклі-стріт під час її відсутності. Проте після повернення одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: Віллоубі з повторним візитом не прийшов. У цю хвилину принесли записку і поклали на стіл.

— Це мені! — вигукнула Маріанна, роблячи квапливий крок уперед.

— Ні, міс, це для хазяйки.

Але Маріанна все ж таки схопила записку.

— Так, дійсно, вона адресована місіс Дженнінгс! Як сумно!

— Значить, ти чекаєш листа? — спитала Елінор, не в змозі стримуватися довше.

— Так… мабуть… трошки…

— Ти мені не довіряєш, Маріанно, — помовчавши, спитала Елінор.

— Ах, Елінор, такий докір — і від тебе! Адже ти сама нікому не довіряєш!

— Я? — вигукнула Елінор збентежено. — Але ж, Маріанно, мені нічого сказати.

— І мені нічого! — з притиском заперечила Маріанна. — Отже, ми в однаковому становищі. Нам обом нічого сказати: тобі — через те, що ти мовчиш, мені — через те, що я нічого не приховую!

Елінор, пригнічена цим звинуваченням в потаємності, яке вона не могла так легко спростувати, не знала, як тепер домогтися відвертості Маріанни.

Але тут увійшла місіс Дженнінгс, і коли їй вручили записку, прочитала її вголос. Леді Мідлтон сповіщала, що напередодні вночі вони прибули до себе на Кондуїт-стріт, і запрошувала матір та кузин приїхати до них увечері. Справи сера Джона і її сильна застуда не дали змоги їм самим заїхати на Берклі-стріт. Запрошення було прийняте. Але коли наблизилася призначена година, хоча проста ввічливість і вимагала, щоб вони обидві супроводжували місіс Дженнінгс, Елінор ледве змогла умовити Маріанну, щоб вона поїхала з ними: та, все ще не побачившись із Віллоубі, була не тільки несхильна шукати розваг поза будинком, але до того ж побоювалася, що він знову заїде в її відсутність.