Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 25

Хоч як мало сказала місіс Палмер про Віллоубі, та будь-яке свідчення на його користь, нехай навіть дуже незначне, було приємне Елінор.

— Я така рада, що ми нарешті познайомилися, — вела далі Шарлотта. — І сподіваюся, ми тепер назавжди залишимося великими друзями. Ви і уявити не можете, як я хотіла вас побачити! Так чудово, що ви оселилися в Котеджі! Нічого приємнішого за це не може й бути! І я така рада, що ваша сестричка зробить прекрасну партію. Сподіваюся, ви часто гостюватимете в Комбе-Магні. Всі кажуть, що це чарівне місце.

— Ви давно знайомі з полковником Брендоном?

— Так, досить давно. Відтоді, як моя сестричка вийшла заміж. Він — близький приятель сера Джона. Здається, — вела вона далі, стишивши голос, — він був радий просити моєї руки. Сер Джон і леді Мідлтон дуже цього хотіли. Але мама вирішила, що я можу знайти партію значно кращу, інакше б сер Джон натякнув полковнику, і ми негайно б повінчалися.

— Але хіба полковник Брендон не знав наперед, що сер Джон мав намір говорити з вашою матінкою від його імені? І ніколи сам не освідчився вам у своїх почуттях?

— О! Якби мама не почала заперечувати, він, звичайно, був би в захваті. Він бачив мене не більше двох разів, я тоді ще вчилася в пансіоні. Втім, більшого щастя мені не треба. Містер Палмер — саме той чоловік, який мені потрібен.

РОЗДІЛ 21

Палмери вирушили до себе у Клівленд наступного дня, і дві бартонські родини знову були змушені задовольнятися товариством тільки одне одного. Проте тривало це недовго. Не встигла Елінор припинити думати про своїх останніх знайомих і дивуватися з того, що Шарлотта безпричинно така щаслива, а містер Палмер, людина немовби не без здібностей, поводиться так безцеремонно; і роздумувати про те, що часто чоловік і дружина зовсім одне одному не підходять, як доброчинність сера Джона і місіс Дженнінгс і їхня пристрасть до численного товариства вже забезпечили її новими об’єктами спостережень і зауважень.

Якось вранці сер Джон і місіс Дженнінгс вирушили до Ексетера і зустріли там двох панночок, які, на превелику втіху місіс Дженнінгс, виявилися їхніми родичками, і цього було достатньо, щоб сер Джон запросив їх погостювати в Бартоні, як тільки їхній візит до друзів в Ексетері добіжить кінця. Після такого запрошення відразу ж з’ясувалося, що в Ексетері їх ніщо не затримує, і леді Мідлтон не на жарт стривожилася, почувши від сера Джона ще з порога, що їй належить прийняти двох дівчат, яких вона ніколи раніше не бачила і чия світськість або хоча б вихованість залишалися під сумнівом, бо запевнення її чоловіка і матері в таких випадках нічого не важать. Спорідненість між ними лише підлила масла у вогонь, і місіс Дженнінгс, намагаючись її заспокоїти, вибрала, на лихо, не найкращий доказ, порадивши дочці не звертати увагу на їхнє скромне становище: кревні узи — це кревні узи, і вже тут нічого не вдієш! Перешкодити їх приїзду, проте, було тепер неможливо, і леді Мідлтон, як істинно світська пані, філософськи змирилася з неминучістю і лише лагідно дорікала чоловікові не частіше п’яти-шести разів на день.

Панночки прибули. І їм аж ніяк не бракувало світського тону. Сукні їхні були дуже модними, манери дуже чемними. Вони прийшли у захват від будинку, захоплювалися меблями і так ніжно ставилися до дітей, що і години не минуло, як леді Мідлтон мала про них найкращу думку. Вона сказала, що вони вельми приємні дівчата, а це у вустах її милості дорівнювало найпалкішому схваленню. Від такої похвали сер Джон проймався ще більшою пошаною до свого уміння судити про людей і тут же вирушив до Котеджу повідомити міс Дешвуд і її сестер про прибуття міс Стіл із сестрою і запевнити їх, що це наймиліші у світі панночки. Проте така рекомендація мало про що говорила. Елінор добре знала, що будь-який куток Англії рясніє наймилішими у світі панночками, одна краща одної і поставою, і характером, і розумом. Сер Джон вимагав, щоб вони негайно всією сім’єю відвідали Бартон-парк і познайомилися з панночками, що тепер у нього гостюють. Великодушна і добра душа! Йому було несила одному насолоджуватися товариством навіть далеких родичів.

— Та ходімо ж! — вигукнув він. — Прошу, ходімо, ви мусите піти, просто мусите! Ви і уявити не можете, як вони вам сподобаються! Люсі — неймовірно вродлива і така весела, така приємна! Діти вже всі від неї ні на крок не відходять, немов були знайомі з нею все життя. І обидві вони горять нетерпінням побачити вас, бо прочули в Ексетері, що ви — красуні, яких світ не бачив, а я їх запевнив, що так воно і є, але насправді ви ще гарніші. Ви будете від них у захваті, кажу вам. Вони привезли цілу карету подарунків для дітей. Як ви можете не піти? Адже вони вам майже родичі. Ви ж рідня мені, а вони — моїй дружині, значить, між собою ви теж рідня.

Але всі умовляння сера Джона залишилися марними. Він лише зміг домогтися обіцянки, що вони днями побувають у Бартон-парку, і, здивований такою байдужістю, пішов додому, щоб знову розхвалити їх перед панночками Стіл, як щойно розхвалював панночок Стіл перед ними.

Коли, виконуючи дане слово, вони подалися до Бартон-парку і знайомство відбулося, нічого чудового в зовнішності старшої міс Стіл, жінки років під тридцять з непоказним простеньким обличчям, вони не знайшли, але зовсім заперечувати вроду молодшої сестри, якій було не більше двадцяти двох — двадцяти трьох років, вони не могли. Риси її обличчя були миловидними, погляд — жвавим і швидким, а добрі манери хоч і не замінювали справжньої шляхетності і витонченості, проте надавали її вигляду певної гідності. Трималися обидві з невимовною люб’язністю, і Елінор, спостерігаючи, як старанно і вміло намагаються вони завоювати симпатію леді Мідлтон, повинна була визнати за ними чималу частку життєвої мудрості. Перед її дітьми вони мліли від захоплення, розсипали похвали їх ангельській вроді, прагнули розважати їх, виконували всі їхні примхи, а у хвилини, вільні від цих важливих, покладених на них ввічливістю турбот, приходили в екстаз з приводу того, що робила її милість — якщо її милість у ці хвилини щось робила, — або ж знімали викрійку з нової модної сукні, у якій вона напередодні була і яка їм неймовірно сподобалася. На щастя для тих, хто підлабузнюється до інших, потураючи таким уподобанням і слабкостям, любляча матуся, що перевершує в пожадливості — коли йдеться про похвали її дітям — усі живі істоти, перевершує їх і в довірливості. Вимоги її непомірні, зате вона охоче проковтує будь-які найгрубіші лестощі, і леді Мідлтон без щонайменшого здивування або сумніву спостерігала найніжнішу любов, яку обидві міс Стіл виливали на її дітей, і їхнє справді святе терпіння. З материнською гордістю вона поглядала на зухвалі витівки і бешкети, які покірно зносили її родичі. Вона дивилася, як розв’язуються їхні шарфи, як розтріпуються їхні локони, як обшукуються їхні робочі кошики і викрадаються їхні ножі і ножиці, з непохитною упевненістю, що обидві отримують від цього неабияку радість. Здивувала її лише байдужість, з якою Елінор і Маріанна не побажали взяти в тому, що відбувалося, ніякої участі.

— Джон нині невичерпний на вигадки, мов мавпеня! — зауважила вона, коли малюк витягнув у міс Стіл носову хустку і викинув її у вікно.

А коли через кілька хвилин другий її синочок заходився щосили щипати пальці тієї ж панночки, вона лише сказала:

— А Вільям такий грайливий!

— А це моя крихітка Анна-Марія, — додала вона, ніжно пестячи трирічну дівчинку, яка вже цілих дві хвилини як перестала бігати і кричати. — Завжди така слухняна і тиха. Таку слухняну й тиху дитину ще пошукати треба!

На лихо, нахилившись, її милість шпилькою зі своєї зачіски злегка дряпнула шийку дівчинки, і цей зразок слухняності і лагідності вибухнув такими оглушливими криками, що ніяка найголосистіша істота не змогла б перевершити їх пронизливістю. Материнський відчай не знав меж, проте тривога обох міс Стіл мало чим їй поступалася, і вони утрьох наввипередки робили все, що в такому жахливому випадку могло, як підказувала їм любов, зменшити муки маленької страдниці. Її посадили на материні коліна, обсипали поцілунками, одна міс Стіл уклінно промивала її рану лавандовою водою, а друга набивала волаючий рот зацукрованими сливами. Дістаючи такі нагороди за сльози, мудра дівчинка не мала наміру вгамовуватися. Вона продовжувала волати і ридати, хвицяла братів при щонайменшій спробі доторкнутися до неї, і всі їх спільні зусилля залишалися марними, доки леді Мідлтон, на щастя, не пригадала, що минулого тижня за таких же трагічних обставин забиту скроню вдалося вилікувати за допомогою абрикосового мармеладу, і запропонувала застосувати той же цілющий засіб і до жахливої подряпини. Легке затишшя в криках маленької панночки дозволило сподіватися, що цей засіб не буде знехтуваний, і вона вирушила на його пошуки. Обидва хлопчики пішли за нею, хоч як благала їхня мати не покидати вітальні, і четверо дівчат залишилися самі серед тиші, що запанувала в кімнаті вперше за багато годин.