Нортенгерське абатство - Остин Джейн - Страница 50

Приголомшений генерал, поглянувши запитливо, згадав прізвище Аллен, але Торп тут визнав свою помилку. Аллени, як з’ясувалося, прожили поряд з ними досить довго, щоб зрозуміти, що вони собою являють, і до того ж Торп узнав ім’я молодої людини, якій через певний час дістанеться в спадок Фуллертонський маєток. Цього генералові було досить. Гніваючись на всіх у світі, окрім себе, він наступного ж дня вирушив до абатства, де й розпорядився вже відомим чином.

Полишаю на проникливість читача вирішити, яку частину всього цього Генрі зміг у той час повідомити Кетрін, яку — узнати від свого батька, у чому йому допомогла його здогадливість, і що мав розповісти лист від Джеймса. Заради читача я з’єднала те, що він тепер має роз’єднати заради мене. Кетрін, у всякому разі, почула цілком достатньо, щоб відчути, як мало вона перебільшила жорстокість генерала, запідозривши, що він убив або посадив під замок свою дружину.

Генрі, змушений розповідати такі речі про свого батька, заслуговував майже такого ж співчуття, як тоді, коли йому вперше довелося визнати подумки, що саме так усе й було. Він червонів за корисливі міркування, якими керувався його батько і які він тепер був зобов’язаний викрити. Розмова між генералом і його сином у Нортенґері була далеко не дружньою. Почувши, якої кривди завдають Кетрін, і зрозумівши, що має на увазі і з чим йому наказує погодитися без перекорів батько, Генрі заявив свій протест відверто й сміливо. Генерал, який звик, що за будь-яких обставин його слово є законом для всіх інших членів родини, який допускав лише мовчазне інакодумство, лише свободу волі, яка не наважувалась висловлюватися вголос, відповів на опір сина — твердий завдяки тому, що був підказаний здоровим глуздом і совістю, — нападом шаленого гніву. Однак за таких обставин батьківський гнів міг вразити, але не налякати Генрі. Впевнений у своїй правоті, він не поступався. Він усвідомлював, що пов’язаний з міс Морланд і честю, і серцем. І, вірячи, що серце, яке його раніше спонукали підкорити, ним уже переможене, він не міг на догоду викликаному безпідставною злістю протилежному наказу й підступно відібраній мовчазній згоді зрадити своєму обов’язку перед Кетрін і не зробити того, чого цей обов’язок вимагав.

Він рішуче відмовився брати участь у поїздці до Херефордшира, запланованій наспіх як привід для того, щоб вигнати Кетрін, і так само твердо заявив про свій намір просити її руки. Генерал був у нестямі від люті, і вони розстались у стані цілковитого взаємного відчуження. Генрі, якому для заспокоєння своїх напружених нервів було необхідно провести кілька годин на самоті, майже одразу ж повернувся до Вудстона, а в другій половині наступного дня виїхав прямо звідти до Фуллертона.

Розділ XXХІ

Містер і місіс Морланд були здивовані, коли містер Тілні попросив у них згоди на своє одруження з їхньою дочкою. До цього думка про існування прихильності з того чи іншого боку навіть не спадала їм на думку. Але оскільки, зрештою, не було нічого дивного в тому, що в Кетрін хтось закохався, вони незабаром навчилися ставитися до цього із щасливою тривогою вдоволеної гордості й були ладні зробити все, що від них залежить, щоб допомогти молодим людям розпочати сумісне життя. Приємні манери й здоровий глузд джентльмена говорили на його користь. І, позаяк вони не чули про нього нічого поганого, а підозрювати погане було їм не властиво, власна доброзичливість замінила їм тривале знайомство й рекомендувала його їм цілком достатньо.

— Я впевнена, що з Кетрін вийде досить невправна молода господиня, — висловила своє припущення її мати. Однак, вона швидко втішилася тим, що досвід може всьому навчити.

Одне слово, існувала тільки єдина перешкода, яка заслуговує бути згаданою. Але доки цю перешкоду не буде усунено, вони все ж не визнавали можливим погодитися на заручини. Морланди були за вдачею людьми м’якими, але вони мали тверді принципи, і тому, доки батько джентльмена так різко заперечує проти цього одруження, вони не могли собі дозволити його приохочувати. Як люди невибагливі, вони не вимагали, щоб генерал приїхав до Фуллертона й особисто попросив руки Кетрін для свого сина або хоча б від щирого серця схвалив це одруження. Але хоч якась подоба його дозволу все ж була необхідна, і, як тільки він буде отриманий, — а серце підказувало їм, що батько з ним не забариться, — вони залюбки й негайно дадуть свою згоду. Усе, чого вони хотіли, був дозвіл батька Генрі. Вони не були схильні говорити з ним про гроші. Згідно зі шлюбним контрактом батьків Генрі мав одержати значну спадщину. Його теперішній прибуток забезпечував йому незалежність і необхідні життєві зручності, і, якщо керуватися матеріальними інтересами, для їхньої дочки таке заміжжя було більш вдалим, ніж будь-яке інше, на яке вона могла б розраховувати.

Таке рішення не могло здивувати молодих людей. Воно їх засмутило, завдало їм болю, але не могло викликати обурення з їхнього боку. І вони розсталися, намагаючись сподіватися, що зміни в генералі, які всім здавалися майже неможливими, відбудуться досить швидко й знову їх з’єднають у щасті схваленого всіма союзу. Генрі повернувся туди, де тепер була його єдина домівка, щоб на славу Кетрін доглядати там молоді насадження й продовжувати здійснювати домашні вдосконалення, завзято мріючи про той час, коли вони зможуть працювати там разом. А Кетрін залишилася лити сльози у Фуллертоні. Не будемо цікавитись, наскільки біль розлуки був пом’якшений для них таємним листуванням. Містер і місіс Морланд також ніколи цим не цікавились: вони були надто добрі, щоб вимагати від дочки стосовно цього якоїсь обіцянки. І якщо Кетрін одержувала листа, — а в той час це відбувалось досить часто, — вони в цю мить завжди дивилися кудись убік.

Неспокій щодо майбутнього, яке стало на цій стадії їхньої взаємної прихильності долею Генрі і Кетрін, а також усіх тих, хто їх любив, навряд чи може уявити собі читач, який, з граничної стислості сторінок, що лежать перед ним, уже відчув наше сумісне наближення до загального блаженства. Єдиною загадкою залишається обставина, що сприяла їхньому швидкому одруженню. Яка подія могла вплинути на людину з такою вдачею, як генерал Тілні? Більш за все на нього подіяв шлюб його дочки з багатим і знатним чоловіком, який відбувся того ж літа. Задовольнивши марнолюбство генерала, цей шлюб також підняв йому настрій, який знову зіпсувався тільки тоді, коли Елінор добилася від нього пробачення для Генрі, а також дозволу «пошитися в дурні, якщо вже він цього хоче».

Заміжжя Елінор Тілні, її порятунок від усіх мук, які після вигнання Генрі їй завдавав такий дім, як Нортенґер, її переїзд до будинку, який вона обрала згідно зі своїми уподобаннями, разом з чоловіком, який так само був їй до вподоби, — стало подією, що, на мою думку, була втішною для всіх її знайомих. Сама я цьому радію з усією щирістю. Я не знаю нікого, хто більшою мірою, ніж Елінор Тілні, своїми скромними чеснотами й тривалими стражданнями заслуговує право на щастя. Почуття до цього джентльмена народилося в її душі вже давно, але недостатньо високе суспільне становище довго позбавляло його можливості посвататися до неї. Титул і статки, які йому несподівано дістались, усунули всі перепони. І дочка, яка завжди була такою уважною і дбайливою й так багато витерпіла від батька, ніколи не була такою дорогою генералові, як тієї хвилини, коли він уперше привітав її зі словами «ваша милість». Чоловік Елінор і справді заслужив таку дружину, бувши, незалежно від свого звання пера, багатства і зв’язків, найчарівнішим юнаком у світі. Наводити більш докладний опис його чеснот, певно, немає потреби: найчарівніший юнак у світі завжди існує в нашій уяві. Стосовно певного юнака можу тільки додати (пам’ятаючи, що закони композиції забороняють виводити на сцену персонажі, які не пов’язані з сюжетом), що це був той самий джентльмен, недбалий слуга якого після тривалого гостювання свого хазяїна в Нортенґері залишив там згорток рахунків від пралі, що викликав одну з найзворушливіших пригод нашої героїні.