Нортенгерське абатство - Остин Джейн - Страница 46

Незабаром після того, як годинник пробив шосту годину, до кімнати ввійшла Елінор, виявляючи цим увагу до подруги й бажаючи якось допомогти їй. Але все було вже майже зроблено. Кетрін не гаяла часу: вона була вже майже одягнута, а її речі — майже зібрані. Коли Елінор увійшла, Кетрін спало на думку, що її подруга, мабуть, дістала якесь доручення від генерала, що нараз покладе край її незрозумілим тривогам. Хіба ж не могло статися так, що напад гніву змінився каяттям? І вона переймалася в цю мить тим, що не знала, чи належить їй приймати його вибачення. Але їй і не треба було цього знати. Ні її великодушність, ні гідність не піддалися випробуванню — ніякого доручення в Елінор не було. Вони майже не говорили одна з одною: кожна з них шукала захисту в мовчанці, і вони, перебуваючи в кімнаті, обмінювалися тільки фразами, які нічого не значили. Кетрін трохи знервовано закінчувала свій туалет, а Елінор, виявляючи більше старанності, ніж уміння, вкладала речі. Коли все було готово, вони вийшли з кімнати, — Кетрін тоді тільки на одну мить відстала від подруги, щоб окинути прощальним поглядом на все, що було їй тут таким знайомим і дорогим, — і спустилися до кімнати для сніданку, де вже було накрито стіл. Щоб уникнути умовлянь, які б завдавали їй болю, і заспокоїти подругу, Кетрін намагалася примусити себе їсти, але в неї не було апетиту і вона змогла зробити тільки кілька ковтків. Думка про те, наскільки цей сніданок відрізняється від їхнього сніданку вчора в цій самій кімнаті, завдала їй нових мук і посилила відразу до їжі. Менше ніж двадцять чотири години тому вони сиділи тут за трапезою, але все тоді було зовсім по-іншому! З якою веселою безтурботністю, з якою щасливою, хоча й невиправданою, вірою в майбутнє дивилася вона тоді довкола, радіючи всьому, що наверталося їй на очі, і не ждучи від майбутнього ніяких неприємностей, окрім хіба що того, що Генрі поїде на один день до Вудстона! Який то був щасливий сніданок! Адже Генрі сидів поруч з нею і приділяв їй увагу. Досить довго Елінор не відволікала подругу від цих роздумів, заглиблена у свої власні, і тільки поява екіпажа змусила їх здригнутись і повернула до теперішніх подій. Побачивши його, Кетрін зашарілась, і думка про те, що з нею поводяться так непристойно, зробилася для неї особливо нестерпною, тож упродовж кількох хвилин вона не відчувала нічого, окрім гніву. Елінор, здавалося, відчула необхідність узяти себе в руки й заговорити.

— Ви зобов’язані написати мені, Кетрін, — вигукнула вона. — Ви зобов’язані повідомити мені про себе якнайшвидше. Доки я не дізнаюсь, що ви повернулися додому без пригод, я навіть на годину не зможу заспокоїтись. Тільки одного листа — хоч як я ризикую, — благаю вас, напишіть мені. Я буду щаслива дізнатися, що ви безперешкодно дісталися до Фуллертона й застали всіх ваших рідних здоровими. І до того часу, коли я зможу з вами листуватися (а це зрештою станеться), я не чекатиму від вас інших листів. Надішліть його до маєтку лорда Лонгтауна і — я змушена вас просити про це — на ім’я Еліс.

— Ні, Елінор, якщо вам заборонено одержувати від мене листи, тоді, я впевнена, мені краще не писати. У тому, що я дістануся додому без пригод, не може бути жодного сумніву.

Елінор відповіла:

— Ваші почуття мені зрозумілі. Не маю права наполягати. Коли ми розстанемося, я буду, як і тепер, вірити у вашу доброту.

Але цих слів разом з душевним болем у очах Елінор було достатньо, щоб миттєво перемогти гордість її подруги, і Кетрін одразу ж вигукнула:

— О, Елінор, звичайно, я вам обов’язково напишу!

Залишалася ще одна тема, на яку міс Тілні не могла не заговорити, хоч як їй це було незручно. Їй спало на думку, що після такого тривалого перебування далеко від дому в Кетрін може не знайтися потрібної суми грошей, достатньої для поїздки, і коли вона з великою делікатністю запропонувала подрузі свою допомогу, з’ясувалося, що все саме так і є. До цієї миті Кетрін про це навіть не подумала, але, зазирнувши до гаманця, побачила, що, коли б не доброта подруги, вона була б змушена діставатися рідного дому без грошей. І думка про те, в яку біду вона могла б ускочити, так приголомшила її, що вони вже не перекинулися жодним словом, аж поки не надійшла хвилина прощання. Нарешті сказали, що карету подано. Кетрін одразу ж підвелася, і ніжні тривалі обійми замінили слова прощання. Але, проходячи через хол, вона відчула неможливість залишити абатство, не згадавши того, чиє ім’я до цього часу не було вимовлено жодною з них, і, на хвилинку зупинившись, вона тремтячими губами дала зрозуміти, що «передає щире вітання відсутньому другу». Однак, згадавши його, вона вже не змогла стримувати своїх почуттів, і, затуливши майже все обличчя хусткою, вона вибігла з холу, заскочила в карету й уже за мить від’їхала від ґанку.

Розділ XXІХ

Кетрін була надто нещасною, щоб чогось боятися. Поїздка сама по собі її не лякала, і вона рушила в дорогу, не думаючи про її тривалість і не відчуваючи самотності. Скулившись у кутку карети, гірко плачучи, вона вже від’їхала на кілька миль від стін абатства, перш ніж уперше підвела голову. І вже найвище місце парку майже зникло з її очей, коли вона змогла на нього оглянутися. На лихо, їй довелося їхати тією самою дорогою, якою лише десять днів тому вона проїжджала в такому щасливому настрої, прямуючи до Вудстона, а потім повертаючись до Нортенґера. І протягом чотирнадцяти миль гіркота її переживань ставала ще відчутнішою, коли вона бачила пейзажі, на які вперше дивилася зовсім за інших обставин. З кожною милею, що наближала її до Вудстона, вона все більше страждала, і, коли проминули поворот дороги, від якого до пасторського будиночка залишилося якихось п’ять миль, вона уявила, що Генрі зараз зовсім поряд і нічого не знає про її біду. Її сум і хвилювання стали нестерпними.

День, який вона провела в цьому місці, був одним з найщасливіших у її житті. Саме там, саме того дня генерал розмовляв і поводився таким чином, вдавався до таких висловів стосовно неї та Генрі, що вона вже не мала жодного сумніву в тому, що він дійсно бажає бачити її дружиною Генрі. Так, проминуло всього лише десять днів відтоді, як він підбадьорив її своєю підкреслено доброзичливою поведінкою і навіть збентежив її своїми занадто прозорими натяками! А тепер… Що вона зробила або що мимохіть не змогла зробити, викликавши таку переміну у ставленні до себе?

Єдиний вчинок, у якому вона могла усвідомлювати себе перед ним винною, навряд чи міг стати йому відомим. Про неймовірні її підозри знали тільки вона сама і Генрі. Але у його здатності зберігати таємниці вона була впевнена не менше, ніж у своїй. Принаймні Генрі не міг виказати її навмисно. Коли б через якийсь дивний і сумний збіг обставин його батько дізнався про те, що вона посміла уявити й намагалася знайти, — про її безпідставні фантазії й недостойні пошуки, — вона б не дивувалася тому, що він обурився, хоч яким сильним це б було. Якби йому стало відомо, що вона дивилася на нього як на вбивцю, вона б не дивувалася, що він вигнав її зі свого дому. Але вона не мала сумніву, що таких вбивчих щодо неї відомостей у нього бути не могло.

Хоч якими тривожними були ці роздуми, однак не вони були для Кетрін на першому місці. Існувала думка, більш близька її серцю, більш важлива, більш захоплююча. Те, що подумає, що відчує і як виглядатиме Генрі, коли завтра, повернувшись до Нортенґера, дізнається про її від’їзд, — цим найбільше переймалася Кетрін, саме це не давало їй спокою, то викликаючи роздратування, то даючи розраду. Іноді вона з жахом уявляла собі його байдужу покірність, а іноді відповідала собі на ці питання, з приємною впевненістю уявляючи собі його жаль і обурення. З генералом, звичайно, він не посміє заговорити. Але з Елінор — що він скаже про неї Елінор?

У цьому безперервному чергуванні сумнівів і здогадів, через що вона була неспроможна на чомусь зосередитися, час минав непомітно, і поїздка здалася їй не такою тривалою, як вона очікувала. Неспокійні й надокучливі думки, що заважали їй бачити все навкруги себе відтоді, як позаду залишився Вудстон, заважали їй також спостерігати і за своїм просуванням; і, хоча ніщо по дорозі ні на хвилину не привернуло до себе її уваги, шлях аж ніяк не здався їй нудним. Від нудьги її рятувала також інша причина — вона не чекала з нетерпінням кінця поїздки, бо повернення до Фуллертона за таких обставин навіть після розлуки, що тривала цілих одинадцять тижнів, не обіцяло їй майже ніякого задоволення від зустрічі з тими, кого вона любила понад усе на світі. Що вона зможе розповісти, що не було б принизливим для неї самої і не завдало б її рідним болю? Яка її розповідь не збільшить її власного горя й не розпалить даремного гніву, наслідком якого, певне, буде образа всього сімейства Тілні, не виключаючи й безвинних? Вона ніколи не зможе справедливо охарактеризувати позитивні якості Генрі й Елінор. Вона ставилася до них надто добре, щоб висловити свої почуття. А якщо неприязнь рідних пошириться й на них, якщо через своє уявлення про генерала вони почнуть погано думати і про його дітей, це ранить Кетрін у самісіньке серце.