Менсфілд-парк - Остин Джейн - Страница 4

Від того дня Фанні почувалася спокійно. Вона зрозуміла, що тепер у неї є справжній друг, і доброта кузена Едмунда спонукала її бути привітнішою з усіма іншими родичами. Дім перестав здаватись їй таким дивним, а люди довкола — такими ворожими; і навіть якщо вона ще не повністю позбулася страху перед деякими з них, то принаймні краще їх пізнавала і намагалася призвичаїтися до їхньої поведінки. Певна простакуватість її манер, що спершу непокоїла родичів, а найдужче — її саму, безслідно зникла, як і слід було того очікувати; і вона вже не боялася дядька, не здригалася, почувши голос тітоньки Норріс. З кузинами вона також потроху заприятелювала; хоч вони загалом і не вважали її гідною свого товариства, бо різнилися із нею віком, і силою, та в їхніх забавках часом був потрібен хтось третій — особливо якщо цей третій мав таку поступливу вдачу; і коли тітонька розпитувала їх про її вади чи брат Едмунд просив їх бути добрими до кузини, вони визнавали, що «Фанні досить приємна».

Едмунд став її вірним другом, а щодо Тома, то він її не ображав — хіба що часом покепкує з неї; та сімнадцятирічний хлопець не може сприймати всерйоз десятирічну дитину. Він тільки-но став на порозі дорослого життя, сповнений молодечої наснаги; і, усвідомлюючи власні права старшого сина, він поводився так, наче був народжений тринькати гроші й насолоджуватися всіма життєвими втіхами. Його прихильність до кузини цілком відповідала його становищу і правам; іноді він робив їй гарні подарунки, а як бува заманеться, міг з неї трохи покпити.

Коли настрій дівчинки покращав і ліпшою стала поведінка, сер Томас і місіс Норріс остаточно впевнилися в тому, що справді її ощасливили; і невдовзі вони вирішили, що дитина, хоч і не вельми розумна, проте має погідливу вдачу і не завдаватиме їм зайвих клопотів. Не лише вони так низько оцінювали її розумові здібності; Фанні справді вміла тільки читати й писати, а більше її не навчили нічого; і кузини, бачачи її невігластво в тих предметах, які вивчали змалку, вважали її безнадійно нездарною: перші два чи три тижні вони що не день розповідали у вітальні про її похибки.

— Люба матусю, ти тільки уяви собі, кузина не може нічого показати на мапі Європи… не знає навіть головних річок Росії… про Малу Азію вона й не чула… — Або: — Вона не знає, яка різниця між акварельними фарбами та кольоровими олівцями! Ти коли-небудь чула про таку тупість?

— Дорогенькі мої, — розважливо казала тітонька, — авжеж, це дуже прикро, та вам не слід чекати, щоб усі були такі розумні та здібні, як ви.

— Але ж, тітонько, вона справді така неосвічена! Знаєте, вчора ввечері ми її спитали, як можна звідси дістатись до Ірландії; і вона сказала — через острів Уайт! Вона тільки й думає, що про цей острів Уайт, і називає його просто Острів — так, наче немає на світі інших островів! Мені, наприклад, було б соромно отак нічого не знати — навіть коли я була набагато молодша за неї! Я вже й не пам’ятаю, відколи мені відомо все те, у чому вона досі нічого не тямить! Ми ж, тітонько, вже так давно знаємо всіх королів, які були в Англії, і коли вони правили, і всі важливі події, що при них відбувалися!

— Ну звісно ж, — додала її сестра, — і римських імператорів усіх знаємо, ще з Северина; я вже не кажу про давню міфологію, і метали, і неметали, і планети, і видатних філософів!

— Так, мої любі; але ж і пам’ять у вас — просто дар Божий, а у вашої бідної кузини її, певно, зовсім немає. Пам’ять у людей різна, як і все інше; і тому вам слід бути поблажливими до кузини і жаліти її за те, що їй бракує здібностей. І пам’ятайте, якщо ви такі розумні і навчання дається вам легко, ви мусите бути скромнішими; бо хоч скільки ви знаєте зараз, та вам ще треба вчитись і вчитись.

— Так, звісно, — до сімнадцяти років. Та дайте я ще розповім вам про Фанні, — така вона чудна і дурненька! Знаєте, вона каже, що не хоче вчитися ні музики, ні малювання!

— Щиро кажучи, моя люба, це справді дуже дивно і свідчить про те, як мало в неї здібностей і бажання вчитись. Але, якщо все зважити, це навіть краще; бо хоч ви й знаєте, що завдяки мені ваші тато й мама люб’язно погодилися виховувати її разом з вами, їй зовсім не треба бути такою ж освіченою, як ви; навпаки, бажано, щоб між вами завжди вчувалася відмінність.

За допомогою подібних напучувань місіс Норріс намагалася прищепити своїм племінницям належний спосіб думок; і не дивно, що їм, попри всі їхні здібності та ранню освіченість, вочевидь бракувало тих чеснот, що трапляються рідше, — схильності до самопізнання, душевного благородства й людяності. Виховання, яке вони отримали, не торкнулося їхньої вдачі. Сер Томас не знав, що їм потрібно насправді; він був люблячим батьком, але не звик відверто виявляти свою любов, і його стримана манера поводитися застерігала від цього й дітей.

Що ж до леді Бертрам, то вона анітрохи не цікавилася вихованням своїх доньок. У неї бракувало часу на подібні речі. Ця жінка проводила своє життя на канапі — сиділа на ній годинами, ошатно вбрана, з яким-небудь нікчемним і негарним вишиванням у руках, і набагато більше думала про свого мопсика, ніж про дітей, але ставилася до них дуже поблажливо, якщо вони нічим її не засмучували, і у всіх важливих справах керувалася вказівками сера Томаса, а у дрібніших клопотах — порадами своєї сестри. Якби навіть у неї було більше вільного часу, вона навряд чи вважала б за потрібне приділити його донькам; вони перебували під наглядом гувернантки, мали прекрасних вчителів — чого ж іще бажати? А що Фанні така нетямуща — «одне можу сказати: це дуже прикро; але деяким людям справді судилося бути дурними, тож Фанні лишається тільки старатися щосили — більше тут нічого не вдієш; і, як на те, хоч дівчинка і тупувата, у ній нема нічого поганого; вона завжди готова прислужитися — тільки загадаєш їй щось подати чи принести, біжить тої ж миті».

Невігластво і боязка вдача не завадили Фанні звикнути до Менсфілд-парку і полюбити його майже як рідний дім; і серед кузин та кузенів їй велося не так уже й погано. Марія і Джулія не були насправді лихими; і, хоч вони часом поводилися з нею надто зверхньо, вона була такої невисокої думки про себе, що не відчувала образи.

Десь о тій порі, коли Фанні увійшла в сім’ю, леді Бертрам через легку недугу та непереборні лінощі відмовилася від будинку в Лондоні, де раніше проводила кожну весну, і оселилася в передмісті, даючи серові Томасу можливість виконувати його обов’язки в парламенті і жити з більшим — чи то меншим — комфортом, спричиненим її відсутністю. Обидві міс Бертрам продовжували розвивати свою пам’ять, грали дуети на фортепіано і росли справжніми красунями; і батька вельми втішало, що і їхня зовнішність, і поведінка, і здібності цілком відповідають його честолюбним сподіванням. Старший син виріс легковажним гультіпакою і вже встиг завдати батькові чимало клопотів; але інші діти мали стати для нього справжньою розрадою. Доньки нічим не заплямують ім’я Бертрам, поки його носитимуть, і, безперечно, позбудуться цього імені лише заради такого шлюбу, який поріднить їхню сім’ю з одним із шляхетних родів; а характер Едмунда, його розважливі міркування і потяг до справедливості мають принести користь, пошану і щастя і йому, і всім його рідним. Він готувався стати священиком. Посеред турбот і радощів, пов’язаних із власними дітьми, сер Томас не забував і про дітей місіс Прайс; він робив для них усе, що міг, не шкодував грошей на їхню освіту, а коли хлопці виросли, допоміг їм влаштуватись у житті; і Фанні, дарма що була розлучена з сім’єю, щиро раділа будь-якій звістці про благотворні зміни у становищі її родичів. Одного разу — лише один раз упродовж багатьох років — їй пощастило побачити Уїльяма; з іншими ж вона ніколи не бачилася, і вони начебто й не чекали, що вона колись до них приїде, бодай навіть у гості; здавалося, вдома про неї забули. Але Уїльяма, що невдовзі після її від’їзду вирішив стати моряком, запросили перед його виходом у море провести тиждень із сестрою в Нортгемптоні. Можна собі уявити і бурхливу радість зустрічі, і ніжну прихильність, яку вони виявляли одне до одного під час веселих розваг і серйозних розмов, і піднесений настрій хлопця в цю вирішальну життєву мить, і смуток його сестри, коли він нарешті поїхав. На щастя, його візит до Менсфілд-парку припав на різдвяні свята, і дівчинка могла шукати розради в кузена Едмунда; а він змалював їй такі чудові картини майбутнього, яке чекало Уїльяма, що Фанні помалу заспокоїлася і визнала необхідність їхньої розлуки. Їй ніколи не доводилося розчаруватись у дружбі Едмунда; коли він закінчив Ітон і перейшов до Оксфорду, ця зміна не погіршила його доброї вдачі, а лише дала більшу змогу її виявляти. Не хизуючись тим, що він робить для Фанні більше будь-кого, і без жодного остраху, що робить забагато, він сумлінно дбав про дівчинку й уважно ставився до її почуттів, прагнучи, щоб її душевні чесноти були гідно оцінені, і допомагав їй позбутися невпевненості в собі, яка заважала їх виявленню. Він давав їй поради, втішав її та підбадьорював. Усі інші мало на неї зважали; і сама лише підтримка Едмунда не могла привернути до Фанні їхню увагу, але його прихильність була надзвичайно важлива для неї з іншої причини: це заохочувало її розвивати свої здібності і отримувати насолоду від здобутих знань. Він бачив, що його кузина — розумна дівчинка, до того ж допитлива і сповнена любові до читання, яке, належним чином скероване, вже саме по собі є освітою. Міс Лі навчала її французької і слухала, як вона читає свій щоденний урок з історії; але Едмунд давав їй книги, що чарували її в години дозвілля, і допомагав їй виробити вірні смаки та спосіб думок; читання було тим паче корисним для неї, що Едмунд завжди обговорював з нею прочитане, а його похвала надавала книгам ще більшої принади. У відповідь на таку турботу Фанні любила його більше за всіх на світі, окрім Уїльяма; її серце було поділено між ними двома.