Менсфілд-парк - Остин Джейн - Страница 32

— Я не маю нічого проти, — сказала вона, — хоча роль Амелії мені не така вже й осоружна, якщо її зіграти як слід; тобто, якщо все йтиме добре, я не хочу нікому ставати на заваді; але якщо там, за столом, вважають за краще вас не чути, — вона озирнулася, — звичайно, вони не прислухаються до вашої поради.

Едмунд не сказав нічого.

— Якщо взагалі якась роль могла б вас привабити, я думаю, це саме Анхельт, — лукаво зауважила юна леді. — Ви ж знаєте, він священик.

– І саме ця обставина мене аж ніяк не приваблює, — відповів Едмунд. — Мені було б прикро зробити посміховисько з цього персонажа своєю поганою грою. Дуже важко зіграти Анхельта так, щоб він не здавався нудним, бундючним балакуном; і той, хто обирає професію священика, певно ж, менш від будь-кого захоче виконувати цю роль на сцені.

Міс Кроуфорд промовчала — і, дещо ображена, посунула свій стілець помітно ближче до чайного столу і звернула всю свою увагу на місіс Норріс, що виконувала там обов'язки господині.

— Фанні, — гукнув Том Бертрам від іншого столу, де все ще точилися жваві дискусії і не вщухала розмова, — нам потрібна твоя допомога.

Фанні вмить підвелася, чекаючи, що їй дадуть якесь доручення; у всіх, незважаючи на протести Едмунда, все ще зберігалася така звичка.

— О, не вставай, ми не хотіли тебе турбувати. Зараз нам від тебе нічого не потрібно. Ми тільки хочемо, щоб ти взяла участь у виставі. Ти зіграєш Дружину селянина.

— Я? — скрикнула Фанні і сіла, перестрашено дивлячись на них. — Вибачте, та я не зможу зіграти нікого, нізащо на світі! Ні, справді, я не можу грати!

— Можеш чи не можеш, а тобі доведеться. І нема чого лякатися: це така мізерна роль, просто дріб'язкова; в ній і шести реплік не буде; і нічого страшного, якщо тебе ніхто не почує, тому можеш лишатися тихеньким мишенятком, як завжди, тільки вийди на сцену, щоб ми тебе бачили.

— Якщо вас лякають півдесятка реплік, — вигукнув містер Рашворт, — що б ви сказали про мою роль? Я маю завчити сорок дві.

— Я не того боюся, що доведеться вчити щось напам'ять, — мовила Фанні, вжахнувшись, що навколо панує тиша і чи не всі в кімнаті дивляться на неї, — але я справді не вмію грати.

— Та послухай, для нас і твого вміння буде досить. Завчи як слід свої слова, а ми тебе навчимо всього іншого. В тебе тільки дві сцени, і оскільки я буду Селянином, я тобі допоможу, де треба, і ти впораєшся чудово, я за це відповідаю.

— Ні, справді, містере Бертрам, вибачте, але я не зможу. Ви собі навіть не уявляєте, що це для мене. Це просто неможливо. Якби я на таке наважилася, ви були б дуже розчаровані.

— Та облиш-бо, годі! Не будь такою скромною. Ти чудово впораєшся. Ми поставимося до тебе поблажливо. Ніхто й не чекає від тебе бозна-яких успіхів. Ти маєш одягтися в коричневу сукню, білий фартух та чепець, а ми тобі намалюємо зморшки і ще такі дрібні зморщечки біля очей, і з тебе вийде цілком пристойна бабця.

— Ні, вибачте, але я не можу; вибачте, будь ласка, — вигукнула Фанні, усе дужче заливаючись рум'янцем від непереборного збентеження і в розпачі дивлячись на Едмунда, що співчутливо спостерігав за нею, але, не бажаючи сердити брата своїм втручанням, лише дружньо їй всміхнувся, її благання не зворушили Тома; він ще раз повторив те, що вже казав раніше, але теперне тільки Том, але й Марія, і містер Кроуфорд, і містер Йєтс так само приступилися до неї з намовляннями, — хіба що просили вони делікатніше та ввічливіше; і Фанні майже здалася. Вона не встигла ще й отямитись, як місіс Норріс довершила справу, звернувшись до неї пошепки — і розлючено, і досить чутно:

— Чого це ти розвередувалася через отаку дрібницю? Мені просто соромно за тебе, Фанні, що ти відмовляєш своїм родичам у такій незначній послузі! Вони ж бо такі до тебе добрі! Візьми ту роль, подякуй їм за увагу, і щоб ми більш про це й не чули!

— Не примушуйте її, мадам, — сказав Едмунд. — Це негарно — так її силувати. Ви ж бачите, їй справді не хочеться грати. Дайте їй самій зробити вибір — так само, як усім іншим. Її думка заслуговує на таку саму увагу. Не примушуйте її більше.

— Я не збираюся її примушувати, — різко відповіла місіс Норріс, — але я вважатиму її впертим, невдячним дівчиськом, якщо вона не зробить того, чого хочуть її тітонька, кузен та кузина; так, це справжнісінька невдячність, особливо якщо згадати, хто вона й що.

Едмунд був надто розгніваний, щоб говорити; але міс Кроуфорд, здивовано позирнувши на місіс Норріс, а потім — на Фанні, у якої очі вже зволожилися слізьми, одразу ж мовила трохи в'їдливо:

— Щось мені не до вподоби це місце: тут для мене надто гаряче. — І відсунула стілець до протилежного кінця столу, поближче до Фанні; а сівши поруч, ласкаво, тихо заговорила до неї:

— Не звертайте уваги, люба міс Прайс, це просто вечір сьогодні невдалий; усі сердиті й роздратовані, — та цур їм!

І вона з підкресленою дружелюбністю продовжувала розмовляти з Фанні і намагалася її розвеселити, хоч їй самій було зовсім не весело. Кинувши погляд на брата, вона застерегла театральне товариство від подальшого наступу; і добрі почуття, що майже самі тільки й володіли нею, скоро повернули їй дещо втрачену прихильність Едмунда.

Фанні не любила міс Кроуфорд, але зараз була дуже вдячна за її доброту, а та похвалила її рукоділля і сказала, що їй хотілося б бути такою ж вправною майстринею, і попросила дозволу скопіювати її малюнок, і зробила припущення, що Фанні, мабуть, готується до виходу в світ, бо, звичайно ж, їй доведеться виїжджати, коли її кузина вийде заміж; і потім взялася розпитувати, чи не чула вона якоїсь звістки про свого брата — моряка, і сказала, що їй було б дуже цікаво з ним познайомитися, і що він, певно, дуже гарний юнак, і порадила Фанні замовити його портрет, перш ніж він знову вийде в море, — і Фанні не змогла лишитись байдужою до таких приємних лестощів і відповіла набагато жвавіше, ніж збиралася спочатку.

Нарада театралів тим часом продовжувалася, й увагу міс Кроуфорд вперше відвернув від Фанні Том Бертрам, оголосивши, що, на превеликий жаль, він не бачить жодної можливості взяти роль Анхельта на додачу до ролі Управителя; хоч як він старався щось придумати, та марно; доведеться відкинути цю ідею.

— Але знайти когось на цю роль зовсім не важко, — додав він. — Варто лише закинути слівце — і в нас буде чудовий вибір. Я можу хоч зараз назвати принаймні шістьох молодих людей не далі ніж за шість миль від нас, що прагнуть опинитися в нашій компанії, і один чи двоє серед них такі, що нікого з нас не розчарують. Я не побоюся відповісти за будь-кого з Оліверів або за Чарлза Медокса. Том Олівер — дуже тямущий хлопець, а в Чарлза Медокса найшляхетніші манери; тож завтра вранці я прощуся верхи до Стоку і домовлюся з ким-небудь із них.

Поки він говорив, Марія з деяким острахом озиралася на Едмунда, впевнена, що він почне протестувати проти такого розширення їхнього плану, яке вочевидь суперечило колишнім намірам; але Едмунд не мовив ні слова. Міс Кроуфорд, по недовгому роздумі, спокійно відповіла:

— Щодо мене, я не заперечую проти будь-чого, що всім вам здається розумним. Чи бачила я когось із цих джентльменів? О, так, містер Чарлз Медокс одного разу обідав у моєї сестри, еге ж, Генрі? Такий собі спокійний молодик. Я його пам'ятаю. Тоді, як на те ваша ласка, зверніться краще до нього; це буде не так неприємно для мене, як мати справу із зовсім незнайомою людиною.

Таким чином було обрано Чарлза Медокса. Том повторив, що має намір вирушити до нього рано-вранці; і хоча Джулія, що затято мовчала досі, ущипливо зауважила, поглянувши спершу на Марію, а потім на Едмунда, що «Менсфілдський театр збаламутить усю округу», Едмунд все ще не мовив ані слова, і про його почуття свідчила лише незворушна серйозність.

— Щодо нашої вистави, мене все це не дуже втішає, — тихо мовила міс Кроуфорд до Фанні. — І я скажу містеру Медоксу, що хочу трохи скоротити його роль і значно скоротити свою, перш ніж почнуться репетиції. Усе це буде дуже неприємно, зовсім не те, на що я сподівалася.