Менсфілд-парк - Остин Джейн - Страница 27

— От і маєш: дивертисмент замість комедії, — докинув містер Бертрам. — «Узи кохання» наказали довго жити, а лорд і леді Ревеншоу поїхали грати у виставі «Моя бабуся». Ну, його, мабуть, втішатиме спадок; і, між нами кажучи, він, мабуть, злякався, що роль Барона зашкодить його доброму імені та легеням, і не жалкував, що доведеться поїхати; а щоб утішити вас, Йєтсе, гадаю, ми повинні влаштувати свій театр у Менсфілді і попросити вас бути нашим режисером.

Ця ідея, хоч і виникла за якусь мить, не була миттєвою забаганкою, оскільки схильність до сценічної гри вже пробудилася і найдужче заволоділа тим, хто зараз був у домі господарем і хто, маючи стільки вільного часу, що майже будь-яка новина була для нього жаданою, до того ж володів певними талантами і почуттям гумору, необхідними для того, щоб освоїти нове для нього акторське мистецтво. Ця думка не давала йому спокою.

— От якби нам влаштувати щось на зразок Еклсфордського театру!

Це бажання відлунювало в душі кожної з сестер; і Генрі Кроуфорд, у чиєму бурхливому житті ця розвага була ще незнаною, охоче підтримав ідею.

— Слово честі, — сказав він, — у мене зараз вистачить глупства, щоб погодитися на будь-яку роль із тих, що були колись написані, з Шейлока і Річарда Третього до героя фарсу, що виспівує в червоному плащі і капелюсі з пір'їною. Мені здається, я міг би бути ким завгодно і чим завгодно, — виголошувати палкі промови, або зітхати та ремствувати, або викидати смішні колінця в будь-якій трагедії чи комедії, написаній англійською мовою. Робімо щось. Нехай це буде лише половина п'єси, один акт, одна сцена; що нам заважає? Адже з ваших облич видно, що ви згодні. — Він поглянув на сестер Бертрам. — А театр — ну що таке театр? Це ж буде тільки для нашої розваги. Нам підійде будь-яка кімната в будинку.

— Потрібна завіса, — сказав Том Бертрам, — кілька ярдів зеленого сукна для завіси вистачить.

— Звичайно, вистачить! — вигукнув містер Йєтс. — Лише зробимо лаштунки, двері в глибині і три-чотири декорації; більше нічого не потрібно. Якщо ми все робитимемо тільки задля власної втіхи, цього буде досить.

— Як на мене, слід вдовольнитися навіть меншим, — сказала Марія. — Нам не вистачить часу, до того ж можуть виникнути ще якісь перешкоди. Краще прийняти пропозицію містера Кроуфорда і влаштувати просто виставу, а не театр. У наших кращих п'єсах багато сцен, де не потрібні декорації.

— Ні, — заперечив Едмунд, що почав прислухатися до розмови з тривогою. — Не робімо нічого наполовину. Якщо ми хочемо грати, нехай це буде справжній театр — з партером, ложами, балконом, і давайте візьмемо всю п'єсу, від початку й до кінця; наприклад, якщо це буде німецька п'єса, байдуже, яка саме, то в ній мають бути і трюки, і змінний дивертисмент, і фігурний танець, і хорнпайп,[6] і пісні в перервах між актами. Якщо ми не зможемо перевершити Еклсфорд, то краще й не братися до діла.

— Ну-бо, Едмунде, не будь таким серйозним, — мовила Джулія. — Ти більше за всіх любиш театр і ладен поїхати бозна-куди, щоб подивитися спектакль.

— Так. Щоб побачити справжню гру, талановиту гру професійних акторів. Але я навряд чи перейду з цієї кімнати до сусідньої, щоб дивитися на незграбні спроби тих, хто не навчався цього мистецтва, — на зборище леді та джентльменів, чиє гарне виховання та освіченість лише стануть їм на заваді під час гри на сцені.

Після недовгої мовчанки розмова, однак, продовжилася, суперечка спалахнула з новою силою, і прагнення кожного грати на сцені подужчало, посилене дискусією й підтримкою інших; і хоч нічого ще не було вирішено, окрім того, що Том Бертрам обрав комедію, а його сестри і Генрі Кроуфорд — трагедію, і що знайти п'єсу, яка влаштувала б усіх, дуже непросто, — всі були несхитні у своєму бажанні грати, не одне, то інше. І Едмунд почувався все більш ніяково. Він вирішив перешкодити цьому, якщо можливо, хоча його мати, яка також чула розмову, що відбувалася за столом, не виказала ані найменшого невдоволення.

Того ж вечора йому випала нагода спробувати свої сили. Марія, Джулія, Генрі Кроуфорд і містер Йєтс були в більярдній. Том повернувся звідти до вітальні, де Едмунд стояв, замислившись, біля каміна, леді сиділа трохи подалі на канапі, а Фанні притулилася біля неї зі своїм рукоділлям, — і, ледь увійшовши, заговорив:

— Такого жахливого більярда, як у нас, мабуть, годі й шукати. Я більш не міг цього витримати — і, гадаю, ніщо не змусить мене знову йти на таке випробування; але в одному я переконався: більярдна якнайкраще підходить для театру, особливо за своєю формою та довжиною; а двері в дальньому кінці можна відчинити, треба лише переставити книжкову шафу в батьковій кімнаті, — це якихось п'ять хвилин; якщо ми на це зважимося, краще й не вигадаєш. А з батькової кімнати вийде чудова гримерна. Вона наче для того й межує з більярдною.

— Але ж це не серйозно — що ти збираєшся грати на сцені, Томе? — тихо спитав Едмунд, коли брат підійшов до каміна.

— Не серйозно? Це серйозніше від будь-чого, запевняю тебе. А що тут дивного?

— Як на мене, це зовсім недоречно. Домашні вистави взагалі навряд чи варті похвали; а за наших обставин затівати щось подібне було б надто нерозумним, щоб не сказати більше. Це свідчило б про неувагу до батька, якого зараз немає з нами і який певною мірою перебуває в небезпеці. Гадаю, це було б необачним щодо Марії, адже її становище вимагає, якщо все зважити, особливої, просто надзвичайної делікатності.

— Ти дивишся на це надто серйозно! Так, наче ми збираємося грати тричі на тиждень, поки не повернеться батько, і запрошувати на виставу всіх сусідів. Але нічого такого не буде. Ми просто хочемо трошки розважитися, щоб жити було цікавіше, — і спробувати свої сили в чомусь новому. Нам не потрібні ні глядачі, ні визнання. Можеш не сумніватися, ми виберемо найпристойнішу п'єсу. І я не бачу ніякого злочину чи небезпеки для будь-кого з нас у тому, що ми розмовлятимемо на сцені вишуканою літературною мовою якогось шанованого автора, а не своєю власною. Я нічого не боюся, і мені нема чого соромитись. А щодо батькової відсутності, то, на мій погляд, це аж ніяка не перешкода — радше спонукання до дії; оскільки нашій матусі, безперечно, нелегко чекати його повернення, і якщо ми протягом наступних тижнів зможемо трохи розвіяти її смуток, я вважатиму, що ми не гайнували часу, і, я впевнений, батько буде такої ж думки. Для матусі це дуже скрутна пора.

З цими словами вони обоє поглянули на матір. Леді Бертрам — втілення здоров'я, благополуччя, спокою та душевної гармонії — безтурботно дрімала, напівлежачи в кутку канапи, а Фанні тим часом доводила до ладу її покинуте рукоділля.

Едмунд усміхнувся і похитав головою.

— Святий Боже! Це вже щось інше, — вигукнув Том і, щиросердо розсміявшись, вмостився у кріслі. — Так, люба матусю, щодо вашої тривоги — це я трошки схибив.

— Що таке? — спитала її світлість напівсонним голосом. — Я не спала.

— О, звісно ж, ні, люба матусю, ніхто цього й не підозрює! Знаєш, Едмунде, — повернувся він до перерваної розмови в тому ж самому тоні, щойно леді Бертрам знову почала куняти, — стосовно нашої вистави, тут я не схильний поступатися. У цьому немає нічого поганого.

— Я з тобою не згодний. І не маю сумніву, що батько міг би це тільки засудити.

— А я впевнений у протилежному. Батько, як ніхто інший, любить, щоб молоді люди розвивали свої таланти, і, як ніхто, вміє їх до цього заохочувати; а все, що пов'язане з акторською грою або декламацією, завжди було йому до смаку. Він, безперечно, заохочував нас до цього, коли ми були дітьми. Скільки разів ми тужили над мертвим тілом Юлія Цезаря або виголошували «бути чи не бути» отут, у цій самій кімнаті, щоб його потішити? І якось на різдвяних канікулах я мало не щовечора декламував «моє ім'я Норвал».

— Це зовсім інша річ. Ти сам повинен бачити різницю. Батько хотів, щоб ми, школярі, вміли гарно говорити; але він ніколи б не захотів, щоб його дорослі доньки грали у виставі. Він людина дуже строгих правил.