Менсфілд-парк - Остин Джейн - Страница 10

— Але міс Бертрам його вважає за ніщо; принаймні ти такої думки про твою близьку подругу. А я б із цим не погодився. Гадаю, міс Бертрам дуже прихильна до містера Рашворта. Я прочитав це в її очах, коли мова зайшла про нього. Я надто гарної думки про міс Бертрам, щоб припустити, ніби вона може вийти заміж, віддаючи лише свою руку, а не серце.

— Мері, як нам його переконати?

— Треба, мабуть, просто залишити його у спокої. Розмови ні до чого не приведуть. Рано чи пізно він сам спіймається в сильце.

— Але мені не хочеться, щоб він «спіймався»; я аж ніяк не хочу, щоб його підчепили на гачок, я б воліла бачити, що все відбувається належним чином — чесно і благородно.

— О Господи!.. Нехай спробує свого щастя і потрапить у пастку. Це все одно колись має статися. Ніхто ще цього не уникнув.

— Але в шлюбі так буває не завжди, люба Мері.

— У шлюбі — завжди. За всієї моєї поваги до тих присутніх, хто зв'язав себе шлюбними узами, моя люба місіс Грант, я певна, що із сотні людей — і чоловіків, і жінок — не знайдеться нікого, хто, одружившись, не потрапив би у пастку. Хоч кого візьми — усюди те саме; і я відчуваю, що так і повинно бути, адже, укладаючи таку угоду, як і будь-яку іншу, кожен сподівається отримати від свого партнера більше, ніж має намір дати сам.

— О, я бачу, уроки Хіл-стрит прищепили тобі невтішний погляд на заміжжя.

— У моєї бідолашної тітоньки справді не було особливих причин любити заміжжя; проте, на мою думку, шлюб — це дуже тонка справа. Я знаю стількох людей, що одружувалися сповнені надії і віри в численні переваги свого обранця, у його шляхетну натуру і добру вдачу — і згодом, побачивши, що глибоко помилялися щодо його чеснот, були змушені змиритися з повною протилежністю своїх уявлень. Хіба ж це не справжня пастка?

— Люба моя дитинко, ти не зовсім уявляєш собі те, про що кажеш. Ти вже мені вибач, але я не можу повністю тобі повірити. Річ у тім, що ти дивишся на це лише з одного боку. Ти бачиш у шлюбі тільки погане і не бачиш його втішних сторін; але ж усюди є свої труднощі й розчарування, і всі ми завжди чекаємо більшого, ніж отримуємо; але, якщо наша надія на краще не справдиться, ми одразу ж шукаємо іншої розради — такою вже є людська натура; якщо перші спроби бувають невдалими, ми робимо наступні; і зрештою десь та знаходимо своє щастя, а ті, хто зловтішається, спостерігаючи за нами збоку, моя люба Мері, обманюються і потрапляють у пастку частіше, ніж самі учасники цієї справи.

— Чудово сказано, сестро! Я в захваті від твоїх esprit de corps.[1] Коли я стану дружиною, я спробую дотримуватися таких само несхитних переконань; і нехай мої друзі дотримуються їх також. Це позбавить мене від сердечних мук.

— Ти таке ж капосне дитя, як твій брат, Мері; але ми вилікуємо вас обох. Менсфілд вас вилікує… і без будь-якої пастки. Лишайтеся з нами, і ми вас зцілимо.

Кроуфорди, не бажаючи бути зціленими, були, однак, схильні до того, щоб лишитися. Мері подобалося жити в пастораті, а Генрі також був не проти затриматися тут. Приїхавши, він сподівався провести в Грантів лише кілька днів; але Менсфілд вабив його безліччю приємних можливостей, і ніщо не кликало його кудись іще; місіс Грант була рада бачити їх обох поруч, а для доктора Гранта їхня присутність також була вельми доречною: поговорити з такою гарненькою дівчиною, як міс Кроуфорд, — чудова розрада для вайлуватого пічкура; а з містером Кроуфордом він міг щодня розпити пляшечку кларету.

Сестри Бертрам розхвалювали містера Кроуфорда набагато красномовніше, ніж це зазвичай робила міс Кроуфорд. Однак вона визнавала, що брати Бертрам — чудові молоді люди, і двох таких, як вони, нечасто можна зустріти навіть у Лондоні; і що манери в них — особливо у старшого — дуже шляхетні. Він часто бував у Лондоні і поводився з невимушеною люб'язністю, ще приємніше, ніж Едмунд, і тому заслуговував на більшу увагу; а те, що він був старшим сином, теж мало неабияке значення. Вона невдовзі відчула, що повинна віддати перевагу старшому. Вона знала, що так має статися.

Том Бертрам справді був дуже приємним юнаком; він належав до тих пестунчиків долі, які скрізь і всюди завойовують прихильність оточення, і його манері поводитися була притаманна та привітність, яка часто приваблює людей більше, ніж високі душевні якості. Він тримався природно й люб'язно, завжди був у доброму гуморі, мав широке коло знайомих і вмів гарно говорити; а Менсфiлд-парк і баронетський титул, що мали відійти йому у спадок, також щось та означали; і міс Кроуфорд невдовзі збагнула, що і він сам, і його становище цілком її влаштовують. Вона добре обміркувала всі його переваги: парк — справжній парк у п'ять миль в окружності, просторий будинок у сучасному стилі, розташований у такому гарному місці і такий ошатний, що міг би прикрасити своїм зображенням будь-яку колекцію гравюр в англійському королівстві, — треба лише обставити його новими меблями; милі сестри, спокійна мати, і сам Том Бертрам також дуже милий, до того ж пообіцяв батькові покинути картярську гру, а в майбутньому стане сером Томасом. Усе це виглядало дуже спокусливим; тому вона вирішила, що віднині має звернути на нього більшу увагу, і стала виявляти певну цікавість до його коня, який повинен був брати участь у перегонах у місті Б.

Саме через ці перегони Том мусив поїхати з дому невдовзі після їхнього знайомства; і, позаяк він мав звичай від'їздити надовго, сім'я і тепер не чекала його повернення раніше, ніж за кілька тижнів, а це було надто раннім випробуванням для його пристрасті. Він без упину вмовляв міс Кроуфорд побувати на перегонах і змальовував їй блискучі картини бучного бенкету, на який їх буде запрошено; він говорив дуже палко і переконливо, але для міс Кроуфорд це були просто балачки, що ні до чого не зобов'язували.

А що ж Фанні, що вона робила, про що думала в цей час? І якою була її думка про новоприбулих? Небагато знайдеться вісімнадцятирічних дівчат, що так стримано висловлювали б свою точку зору. Спокійно, лише зрідка маючи нагоду до когось звернутися, вона виявляла належне захоплення красою міс Кроуфорд; але так само, як і раніше, вважала містера Кроуфорда негарним, і хоча обидві її кузини невтомно стверджували протилежне, ніколи про нього не згадувала. Сама ж вона пробуджувала в інших певну цікавість.

— Я вже починаю розуміти вас усіх, окрім міс Прайс, — мовила якось міс Кроуфорд, прогулюючись з братами Бертрам. — Скажіть заради Бога, чи вона виїжджає? Я не знаю, що й думати. Вона обідала разом із вами у пастораті, отже, здається, вона виїжджає; але вона така мовчазна, що я просто не можу в це повірити.

Едмунд, до якого вона, власне, й зверталася, відповів:

— Я розумію, що ви маєте на увазі, але не взяв би на себе сміливість щось стверджувати. Моя кузина вже доросла. І вік, і розум її досягли зрілості; але виїжджає вона чи не виїжджає — в цьому я нічого не тямлю.

— Але ж це так легко збагнути. Різниця просто очевидна. І манера триматися, і зовнішність зовсім інакші! Досі я навіть не могла уявити, що може бути незрозуміло, виїжджає дівчина чи ні. Якщо не виїжджає — вона завжди вдягнена в одному стилі, наприклад, носить закритий чепець, виглядає дуже скромною і ніколи й слова не вимовить у товаристві. Можете посміхатись, але це так, запевняю вас; і хоч іноді це заходить надто далеко, проте взагалі так і повинно бути. Дівчині личить скромність. Неприємно в цьому тільки те, що коли дівчина виходить у світ, то її поведінка змінюється надто несподівано. Дехто за дуже короткий час переходить від скромності до цілком протилежної манери — і впадає у фамільярність. Це серйозна вада. Навряд чи комусь може сподобатись така зміна в дівчині вісімнадцяти-дев'ятнадцяти років, що рік тому ледве наважувалася заговорити. Містер Бертрам, ви, гадаю, нерідко бачили щось подібне.

— Мабуть, що так; але ж це несправедливо, я розумію, про що ви думаєте. Ви кепкуєте з мене та міс Андерсон.

— Ні, справді ні! Міс Андерсон? Я не знаю, про кого чи про що йдеться. Це для мене загадка. Але я, звичайно, покепкую з вас із великим задоволенням, якщо ви поясните, в чому річ.