Алхімік - Коэльо Пауло - Страница 4

— Гм... — протягнув старий, розглядаючи книгу з усіх боків, наче яку дивовижу. — Це важлива книга, та надто вже плутана.

Юнак був вражений. Старий не лише вмів читати, а й навіть знав цю книгу! Коли ж вона така плутана, то можна обміняти її на іншу.

— Це книга про те ж, про що йдеться майже в усіх інших книжках, — вів далі старий. — Про нездатність людей вибирати собі долю. А ще — про найбільшу на світі брехню, в яку всі вірять.

— Яку брехню? — запитав ошелешено юнак.

— Таку, що в певні моменти свого життя ми втрачаємо над ним контроль, і тоді нами керує доля. Це і є найбільша на світі брехня.

— Зі мною сталось навпаки, — мовив хлопчина. — Всі хотіли, щоб я був священиком, а я вирішив стати чабаном.

— Оце й добре, — сказав старий. — Ти ж любиш мандрувати.

«Він читає мої думки», — подумав юнак. Старий тим часом гортав сторінки, не кваплячись повертати книгу. Юнак зауважив його дивне, наче в араба, вбрання, що, зрештою, не було тут незвичним. Від Таріфи до Африки можна було дістатися за кілька годин — варто лише переплисти вузьку протоку. В місті часто з’являлись купці-араби, що по кілька разів на день виспівували свої чудернацькі молитви.

— Звідки ви? — поцікавився хлопець.

— Багато звідки.

— Так не буває, — заперечив юнак. — Ось я чабан, і я багато де бував, але ж народився в одному місці — в містечку біля старовинного замку. Звідти я родом.

— Що ж, тоді, скажімо, я родом із Салему.

Юнак не знав, де той Салем, але не хотів розпитувати, щоб не здаватися невігласом. Якийсь час він спостерігав за людьми, що заклопотано метушилися на майдані.

— Ну, й як там у Салемі? — поцікавився він, сподіваючись бодай що-небудь вивідати.

— Як завжди.

Тільки й того. Але принаймні той Салем — не в Андалузії. Інакше він би про нього вже чув.

— А чим ви займаєтесь у Салемі? — випитував він.

— Чим я займаюся в Салемі? — розреготався старий. — Я — король Салему!

Дивні речі говорять люди, подумав юнак. Часом краще спілкуватися з вівцями, які взагалі мовчать, бо їх цікавить лише їжа й вода. А ще ліпше — з книгами, бо вони оповідають свої дивовижні історії тільки тоді, коли ти сам захочеш. Люди ж часами таке несуть, що вже й не знаєш, як бути.

— Мене звати Мелхіседек, — сказав старий. — А скільки в тебе овець?

— Мені достатньо, — відповів хлопець. Цей старий занадто допитливий.

— Ну, тоді буде складно. Я не зможу допомогти, якщо тобі достатньо твоїх овець.

Юнак починав дратуватися. Він же не просив допомоги. Навпаки, це старий спочатку попросив ковток вина, тоді почав розмову, а тепер ось забрав його книгу.

— Прошу віддати книгу, — сказав хлопець. — Мені пора збирати овець і рушати в дорогу.

— Дай мені десяту частину своїх овець, — сказав старий, — і я навчу тебе, як знайти захований скарб.

Юнак відразу пригадав свій сон, і йому все стало ясно. Стара циганка нічого з нього не взяла, але цей дід — мабуть, її чоловік — намірився отримати значно більше в обмін за те, чого навіть не існує. Він також, напевне, циган.

Та не встиг юнак і рота відкрити, як старий нахилився, підняв гілочку й почав писати нею на піску. На грудях у нього щось дуже яскраво зблиснуло, на мить засліпивши хлопця. Напрочуд спритно для людини його віку старий затулив цей блиск плащем. Коли до юнака вернувся зір, він зміг побачити, що там написано.

Там, на піску містечкового майдану, він прочитав імена своїх батька й матері. Прочитав увесь свій життєпис, від дитячих забав і до холодних ночей у семінарії. Прочитав ім’я крамаревої доньки, якого й сам ще не відав. Прочитав таке, про що не говорив ніколи й нікому — скажімо, про рушницю, яку він викрав у батька, щоб полювати на оленів, або про свій перший і єдиний любовний зв’язок.

— Я — король Салему, — повторив старий.

— Чого б то королю розмовляти з пастухом? — запитав спантеличений юнак.

— Є на те різні причини. Та головне, що ти почав здійснювати Особисту Леґенду.

Хлопчина нічого не чув про Особисті Леґенди.

— Це те, чого ти прагнеш досягти. Кожен знає свою Леґенду ще змалечку. Це та пора, коли ми все розуміємо і все можемо. Ми ще не боїмося мріяти й жадати того, чого нам хочеться від життя. Але минає час, і таємнича сила починає нас переконувати, що Особисту Леґенду здійснити неможливо.

Юнак мало що з усього цього втямив. Але дуже вже хотів він знати про «таємничу силу» — щось таке справило б враження на доньку крамаря!

— Сила ця здається руйнівною, але насправді готує нас до здійснення Леґенди, гартуючи наш дух і волю. Бо є одна велика істина на цій планеті: ким би ти не був і що б не робив, коли ти палко чогось прагнеш, так це тому, що прагнення це зародилося в душі Всесвіту. Це — твоя місія на Землі.

— Навіть якщо прагнеш мандрувати? Або одружитися з крамаревою донькою?

— Або знайти скарб. Світова Душа живиться людським щастям. Як і нещастям, заздрощами, ревнощами. Єдиним обов’язком людини є здійснення своєї Леґенди. Весь світ — одне ціле. Тому, коли ти чогось зажадав, цілий Всесвіт змовляється, щоб тобі допомогти.

Якийсь час вони мовчки стежили за людьми на майдані. Тоді знову заговорив старий.

— Чому ти пасеш овець?

— Бо люблю мандрувати.

Старий показав на пекаря, що стояв біля своєї крамнички.

— Цей чоловік також мріяв про мандри, коли був малим. Та вирішив купити пекарню, щоб заробити грошей. А коли стане старим, поїде на місяць в Африку. Він так і не збагнув, що мрію можна здійснити будь-коли.

— Йому треба було стати чабаном, — сказав юнак.

— Він думав про це, — відповів старий. — Але пекарі — люди солідніші. В них є житло, а чабани ночують у відкритому полі. Та й батьки охочіше віддають своїх дочок за пекарів, не за чабанів.

Юнак подумав про крамареву доньку, і йому стислося серце. Без сумніву, в їхньому містечку також є пекар.

— Врешті-решт, те, що люди думають про пекарів і чабанів, стає для них важливішим, ніж Особиста Леґенда.

Старий погортав книгу, а тоді поринув у читання. Юнак трохи зачекав, та згодом перервав старого так само, як той раніше — його.

— Чому ви все це мені розповідаєте?

- Тому, що ти прагнеш прожити свою Леґенду. Але настав момент, коли ти можеш їй зрадити.

— І в такий момент з’являєтесь ви?

— Так, хоча не завжди у цьому вигляді. Часом я приймаю форму цікавої ідеї або готового рішення. Іноді, в критичну хвилину, сприяю, щоб сталося так, а не інакше. Всяко буває, але люди переважно не здогадуються, що це зробив саме я.

Старий розповів, як минулого тижня він мусив з’явитися у вигляді камінця перед старателем. Той чолов’яга покинув усе на світі ради смарагдів. За п’ять років праці на берегах однієї річки він розколов 999 999 камінців у пошуках єдиного смарагда. І вже готовий був здатися — саме тоді, коли, щоб знайти смарагд, лишалося розколоти тільки один камінь — тільки один. Старатель усім пожертвував заради своєї Леґенди, тому старий вирішив йому допомогти. Обернувшись камінчиком, він підкотився старателеві до ніг. Той, повен жалю, що змарнував п’ять років, спересердя пожбурив камінця геть. Але пожбурив з такою силою, що розколов ним інший камінь, у якому й був найрозкішніший смарагд на світі.

— Люди дуже рано довідуються, задля чого вони живуть, — з гіркотою сказав в старий. — Мабуть, тому рано й здаються. Але так уже влаштовано цей світ.

Юнак нагадав старому, що він говорив щось про скарб.

— Вода виносить скарби із землі, вода ж їх і ховає, — прорік старий. — Якщо хочеш знати про скарб, мусиш віддати десятину своїх овець.

— А може, десятину скарбу?

Старий був розчарований.

— Якщо почнеш обіцяти те, чого ще й сам не маєш, втратиш бажання його добути.

Юнак тоді розповів, що вже пообіцяв десяту частину скарбу циганці.

— Цигани це вміють, — зітхнув старий. — У будь-якому випадку добре знати, що все в житті має свою ціну. Це те, чого вчать Воїни Світла.