Алхімік - Коэльо Пауло - Страница 10

І тієї ж миті відчув величезну радість. Він завжди може знову стати пастухом. І завжди може стати торговцем кришталем. Можливо, на світі є й інші заховані скарби, але йому двічі приснився сон, і він зустрів короля. Таке трапляється не кожному.

Він вийшов з таверни у гарному настрої. Пригадав, що один із постачальників Торговця привозив кришталь у караванах, які перетинали пустелю. Юнак тримав у руці Урім і Туммім, — завдяки цим камінцям він знов на шляху до скарбу.

«Я завжди поруч з тими, хто живе своєю Леґендою», — казав старий король.

А чому б не піти на склад товарів й довідатись там, чи так уже далеко ті Піраміди?

Англієць сидів у приміщенні, яке смерділо тваринами, потом і пилюкою. Важко було навіть сказати, чи то склад, чи загін для худоби. «Не сподівався я, що тут опинюсь», — думав він, неуважно гортаючи сторінки хімічного журналу. «Десять років університету, й ось я — у стайні».

Але треба було рухатись далі. Він вірив у знаки. Все його життя, всі наукові пошуки мали одне на меті — віднайти унікальну мову, якою говорить Всесвіт. Спочатку він захопився есперанто, тоді релігіями, а тепер ось — Алхімією. Він вивчив есперанто, досконало знав різні релігії, проте Алхіміком ще не став. Він розгадав немало загадок, це так. Але у своїх пошуках дійшов до межі, перетнути яку не міг. Його зусилля нав’язати контакт бодай з одним алхіміком виявилися марними. Алхіміки були дивними людьми, які дбали лише про себе й майже ніколи не хотіли допомогти. Мабуть, вони так і не розгадали секрет Архитвору — так званого Філософського Каменя, — тому й мовчать.

Він уже витратив частину батьківської спадщини, шукаючи намарно Філософський Камінь. Побував у найкращих бібліотеках світу й придбав усі найрідкісніші та найцінніші алхімічні книги. В одній з них він вичитав, що багато років тому Європу відвідав славетний арабський алхімік. Подейкували, що було йому понад двісті літ, і що він добув Філософський Камінь та Еліксир Життя. Ця історія вразила Англійця. Проте була б вона для нього не більш, як леґендою, коли б не його товариш, котрий повернувся з археологічної експедиції в пустелю і розповів йому про араба, наділеного винятковою силою.

— Він живе в оазі Аль-Фаюм, — повідомив приятель. — Кажуть, йому двісті років, і будь-який метал він вміє перетворити в золото.

Англієць не міг стримати хвилювання. Він негайно скасував усі свої справи, зібрав найважливіші книги — і ось тепер сидить на цьому смердючому складі, чекаючи, коли підготують караван для переходу через Сахару. Шлях цього каравану пролягатиме через Аль-Фаюм.

«Мушу знайти цього клятого Алхіміка», — подумав він. І сморід тварин здався йому не таким уже й нестерпним.

Зайшов молодий араб, також обтяжений багажем, і привітався з Англійцем.

— Ти куди прямуєш? — поцікавився молодий араб.

— В пустелю, — відповів Англієць і заглибився у читання. Йому було не до балачок. Треба пригадати все, що він вивчив за останніх десять років, адже Алхімік неодмінно влаштує йому іспит.

Молодий араб витягнув книгу й почав читати. Книга була іспанська. «Це добре», — подумав Англієць. Він знав іспанську краще від арабської, отож, якщо цей юнак прямує до Аль-Фаюму, то буде з ким побалакати у вільний час.

«Сміх та й годі», — подумав юнак, уже вкотре перечитуючи сцену похорону, з якої починалася книга. «Оце вже два роки я беруся її читати й ніяк не можу подолати перші сторінки». Хоча йому й не заважав король, він ніяк не міг зосередитись. Усе ще сумнівався в своєму рішенні. Але розумів важливу річ: будь-яке рішення — це щойно початок справи. Приймаючи рішення, людина пірнає в бурхливий потік, а той несе її в такі місця, яких вона й уявити не годна.

«Вирішивши шукати скарб, я не припускав, що працюватиму в крамничці з кришталем», — подумав юнак. «А тепер ось я вирішив пристати до каравану, хоча теж не знаю, чим це закінчиться».

Сусід його, європеєць, теж читає книгу. Він неприязний, і зовсім не зрадів появі юнака. Вони могли б стати друзями, проте європеєць не забажав підтримати розмову.

Юнак закрив свою книгу. Не хотів уподібнюватись до цього європейця. Дістав з кишені камінці й почав їх підкидати.

Незнайомець раптом вигукнув:

— Ого! Урім і Туммім!

Юнак миттю запхав їх до кишені.

— Вони не продаються, — сказав він.

— Та вони мало чого й варті, — відповів Англієць. — Це звичайний гірський кришталь. В землі є мільйони таких мінералів, але мудреці знають, що таке Урім і Туммім. Я не сподівався, що вони існують і тут.

— Мені їх подарував король, — мовив юнак.

Незнайомець нічого не відповів, тільки запхав руку до кишені й витягнув звідти такі самі камінці.

— Ти сказав — король? — перепитав він.

— Хто повірить, що король може говорити з пастухом, — сказав юнак, цього разу сам бажаючи припинити розмову.

— Якраз навпаки. Саме пастухи першими впізнали короля, якого решта світу визнати відмовилася. Тому зовсім не дивно, що королі розмовляють з пастухами.

І він продовжив, побоюючись, що хлопець не збагне, про що йдеться:

— Це з Біблії. З тієї книги, яка мене навчила користуватись Урімом і Туммімом. Ці камінці — єдиний засіб віщування, дозволений Богом. Жреці носили їх на золотій пекторалі.

Юнак зрадів, що опинився на цьому складі.

— Може, це знак, — мовив ледь чутно Англієць.

— Хто розповів тобі про знаки? — зростала з кожною хвилиною цікавість юнака.

— В житті все є знаками, — відповів Англієць, закриваючи журнал, який читав. — У Всесвіті існує мова, зрозуміла для всіх, але, на жаль, уже забута. Я шукаю цю Всесвітню Мову. Ось чому я тут. Бо мушу знайти людину, яка її знає. Алхіміка.

Розмову перервав хазяїн складу.

— Вам пощастило, — повідомив дебелий араб. — Сьогодні ввечері відправляється караван до Аль-Фаюму.

— Але мені треба до Єгипту, — заперечив юнак.

— Таж Аль-Фаюм і є в Єгипті, — здивувався товстун. — Що ти за араб?

Юнак відповів, що він іспанець. Англієць зрадів: хоч і вбраний як араб, юнак теж виявився європейцем.

— Цей знак зветься «фортуною», — сказав Англієць після того, як товстун вийшов. — Якби я міг, склав би величезну енциклопедію лише з двох слів — «фортуна» й «випадковість». З таких слів і складається Всесвітня Мова.

Те, що він зустрів його з Урімом і Туммімом у руках, сказав Англієць, не було випадковістю. І ще він запитав, чи той також шукає Алхіміка.

— Я шукаю скарб, — зізнався юнак і відразу ж про це пожалкував. Та Англієць не надав його словам великого значення.

— Я теж, певним чином, — сказав він.

— Я навіть не знаю, що таке Алхімія, — заговорив юнак, але в цю мить хазяїн складу гукнув усіх надвір.

— Я — Провідник Каравану, — оголосив темноокий бородань. — У моїх руках життя й смерть кожного, кого я беру з собою. Бо пустеля — примхлива жінка, яка може довести до божевілля.

Тут зібралося майже двісті людей та вдвічі більше тварин — верблюдів, коней, ослів, курей. Були жінки, діти й чоловіки з мечами за поясом та рушницями через плече. Англієць мав декілька валіз, набитих книгами. А що галас не вщухав, то Провідник повторив свої слова кілька разів, щоб усі почули.

— Різні люди служать різним богам. Але мій Бог — Аллах, і я клянусь Аллахом, що зроблю все, аби пустеля підкорилася знову. А тепер хай кожен з вас поклянеться іменем Бога, в якого вірить, що виконуватиме мої накази, що б там не було. Непослух у пустелі означає смерть.

Приглушений гомін розійшовся по юрбі. Кожний присягався своєму Богові. Юнак присягнувся Ісусові Христу. Англієць промовчав. Гомін лунав довше, ніж вимагала того звичайна клятва. Люди молилися, благаючи захисту в небес.

Прозвучав протяжний сигнал сурми, й усі сіли верхи на своїх тварин. Юнак з Англійцем незграбно повилазили на верблюдів. Юнакові стало жаль верблюда, нав’юченого тяжкими валізами його попутника.

— Випадковостей не буває, — продовжив Англієць бесіду, розпочату на складі. — Я опинився тут, бо мій приятель почув про араба, який...