Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 6

Боги та демони, чого ж він сидів тоді?! Мабуть, питання це було в мене на виду написане, тому що зітхнув Три Коси, – так я нарік його подумки, – похнюпився, ніби в чому винен, і намалював ящера. Того самого, трирогого. А з пащеки оберемок трави стирчить… Травоїд, отже. Тут уже я червоношкірим зробився, а він мені в плече тиче: ти, мовляв, знати не міг.

Потім, коли заспокоївсь я трохи (помилка то неприпустима, – якби я подумав спершу, то здогадався б – не схоже створіння те на хижака), то Три Коси ще намалював: печеру й нас двох. Потім узяв кругляш, яким витирав малюнки, і підніс до своєї фігури, а сам на мене дивиться – витирати чи ні? Я відвів його руку в сторону. Так нас стало двоє.

Той час летів швидко. Щоправда, говорити спільною мовою так і не навчилися – надто різні мови наші, язика можна зламати. Але дещо розуміли. Я його кликав Другом або Приятелем, і він розумів, хоча вимовити не міг. У нього для мене теж слово було, я відгукувався.

Багато чого навчив він мене, особливо діяти списом. У нього, крім самостріла, було кілька списів з різними наконечниками. Він метав списи майстерно, а з руки діяв – і поготів. І мене вчив. Я й раніше знав, що списами можна не тільки нападати, але й захищатися – деякі з «навчальних примар» це робили, але сам не вмів раніше: не вчила Пані.

…По першому снігу пішли ми запасатися олениною на зиму (коптильню, яку я влаштував у сусідній печері, Приятель схвалив). Перед тим, як ми розділилися – я був загоничем, – він вийняв із сумки два дивних кинджали. Уявіть, що з рукояті вгору стирчить другий клинок. Натиснув Приятель на звірині морди в центрі колодки, і клинки розійшлися, як клешні рака, – їх стало чотири. Він що, збирається такою дивною зброєю звірів бити? Утім, йому видніше.

Пішов я в обхід і, як раніше домовилися, сполохав стадо вовчим виттям. Коли ж повернувся до місця засідки, крім оленів, убитих списами і з самостріла, ще двоє лежать із кинджалами в горлі. І кожному в тіло ввійшло по два леза.

– Є, – кажу, – Приятелю, а зброю то…

І затнувся: він же не розуміє, що я хочу запитати. Але здогадався Приятель: висмикнув кинджал і покрутив у руках. Точно – хоч кидай, хоч просто бий – обов'язково два вістря влучать у тіло, і кулак повертати не треба.

У відповідь на мій погляд Приятель прямо на снігу вістрям списи накреслив: як відбивається відразу від декількох, як клешнями відбиває удари, як, стискаючи клешні, ламає клинки, що потрапили в пастку.

…Поруч малює бій з одним противником, внизу – зображення кинджала, поверх нього списом хрест накреслив. Немає в нас такого звичаю – хрестом хрестити, але я зрозумів: клешні ці не для благородного двобою, а для смертельного бою. Та все одно – тицьнув я пальцем у клешню, на нього показав, себе в груди вдарив – учи!

Ми всіх п'ятьох оленів розпатрали і в коптильні повісили – тепер нам по півночі не спати, вогонь у ній підтримувати – та так воно й безпечніше. Взяв він свою сокиру маленьку та звичайний ножик і так швидко, що я тільки ахнув, вирізав зі шматка дерева кинджал – клешні. Рухатися вони, правда, не можуть. Потім – взагалі в одну мить! – зробив з березового сука щось на зразок меча – однієї довжини з моїм, але важчий, помітно важчий. Потім намалював себе з величезним мечем, взятим обіруч, і, вхопивши спис за тупий кінець, став у ту ж стійку, що на малюнку: вважай, мовляв, що спис – це дворучний меч.

Хитро: мені зброю важчу, ніж у бою, а собі легшу. Ну, а для навчання він щоразу обирав такий час, коли я з ніг падав: ми ж іще рибу тягали неводом, – п теж у коптильню, і дрова заготовляли, й оленячі шкури вичиняли… Ось коли ніг не чуєш – починаємо навчальний бій. Я тільки цими днями зрозумів, який він спритний та сильний – кращий за мене з усіх боків. Міг би, мабуть, і з Хазяйкою потягатися.

…Так тривало доти, доки Приятель одного ранку не встав. До вечора стало мені ясно: плямиста лихоманка, від якої одужує з п'яти один і то половина сліпне. Він взагалі молодцем тримався. Я тоді думав, не розуміє. Ще день, і пройняло мене холодом, раптом стало ясно, що Приятель – один із чотирьох, а ніяк не п'ятий. Хоча я начебто не знахар – і на хворобах не розуміюся, але збагнув: якщо не станеться дива – не піднятися йому.

А він на дощечці рибу малює – останнє, отже, бажання. Пішов я до порогів однієї річечки. На порогах-то вода ніколи не мерзне. Ящери, як сніг випав, поховалися: я саме нещодавно йому ящера намалював – куди, мовляв, поділися? – так він у відповідь два барлоги зобразив, в одному ведмідь, в іншому ящір – сплять, мовляв, і ті, і другі. Ну чому Пані мене чаклунства не вчила? Найпростішого, щоб я міг їй сигнал подати.

Тут мені про інше довелося думати. Який би я не був схвильований, одну дурість двічі не повторюю: перш ніж вийти на голий берег, роззирнувся з-за ялинок. Тільки цього не вистачало: кіт чималенький теж рибалить. Якби мені самому риби кортіло, я би пішов собі та вдруге повернувся, – але не протягне довго Приятель. Біда в тому, що ялинки мене вкривають, але й стріляти не дають. Хоч як намагаюся, а видно то голову, то задні лапи. З цього черепа, бувало, сокири зісковзували – може й стріла не пробити. Спробувати стати на краще місце – сніг може впасти з гілок. Добре, якщо звір в атаку кинеться: теж, звичайно, небезпечно, але якщо він зараз до лісу втече, а потім повернеться мій слід шукати (й таке бувало) – ось це страшно, гірше й у казках не кажуть…

Придивившись і пообіцявши жертву богові полювання, я послав стрілу в колінний суглоб. Ось тепер сніг посипався – звір заревів так, що я мало не оглух. Я відкинув самостріл і рвонув списа зі снігу, куди встромив перед тим, як цілитися. Рухом, звичайно, видав себе, але не можна інакше. Кіт продирається через ялинник, я намагаюся знайти таке місце, де краще метати, птахи крик підняли – поки йшов, тихо було, – не знають вони людини.

Ось він, людожер. Спасибі Пані – без її науки я б легкий дротик не зумів би метнути так сильно і точно, а спис важкий – і поготів. У шию влучив, як і цілив. Повалився хижак на бік, б'ється в снігу, тільки я потішитись не встиг, бо в голові пролунав голос: «Шкуру подаруєш мені, а намисто заслужив».

Я за Нею так нудьгував, що навіть забув про все – без слів дивлюся, як вона вздовж берега з каменя на камінь стрибає. І тільки як залишився за декілька кроків, спитав:

– Пані, ти плямисту лихоманку лікувати вмієш?

– Що таке?!

– Приятель мій хворий.

Не стала питати, що за Приятель, звідки взявся, відразу головне:

– Де він?

– У моїй печері.

Примружилася, зміряла очима мене з голови до ніг і назад:

– А ти хоч знаєш, що вона заразна?

Боги та демони, зовсім не подумав!

– Якщо для тебе теж – не підходь!

Хмикнула:

– Та ні, мене не візьме.

Дивиться якось, ніби вперше бачить. І не тільки очима – розумом, бо в саму голову дивиться. Думки читає… А чого їх читати? Запитай – я все сам скажу!

– …Побігли, чоловічку. Теплим застану – витягну твого дружка.