Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 40

– Якщо він нас сюди покликав, значить, щось запропонувати хоче.

Лонні-Рос ні слова не зрозумів, але таки, мабуть, недарма він брат свого брата. Навіть трохи прикро – це я й сам міг зрозуміти. Щодо пропозицій.

– У мене невеликий вітрильник на річці, нижче королевих кораблів. Але людей замало, частину забрали до війська.

Розумне обличчя. Співчутливе. Хтось інший міг би, мабуть, йому повірити… Коли ми, обговоривши умови, вийшли, Лонні-Рос пробурчав:

– Здається, ти ПОБАЧИВ те, що я зрозумів.

Авжеж.

– До речі, що значили жести господаря садиби?

Хіба ми прибули в садибу? Просто будинок на околиці.

– Наші пропозиції корсінським купцям передано, зустріч сьогодні вночі. Без особистої зустрічі не погоджуються, на жаль.

– Звичайно. Але йти на неї повинен Шарль. Вибачте, Хайн-Лорі, але ви, – Лонні зі мною то на «ти», то на «ви», – …ви в місті… не сильні.

Сам знаю

Сміялося море. Сміялося сонце. Я зробив останній крок і приставив меч до черева керманича:

– Праворуч!

Наші приготувалися до бою. Лонні-Рос який, начебто просто гуляв, злетів на бушприт і… сів на ньому. Решта скупчилася на кормі навколо мене – жінки з самострілами, Ленкорт і Шарль з метальними ножами в руках.

– Праворуч, усі будете живі та цілі!

І тоді один із трьох дружинників – мені й «нового чуття» не знадобилось, відразу видно, хто ніякий не матрос, – метнув топірець. Він помер раніше, ніж зброя долетіла до мети: ніж Шарля – в шию, самого Ленкорта – у груди, стріла Нірти – в живіт. Але я написав «самого Ленкорта», тому що Ленкорт… Він однаково держав себе, як слуга, – не як друг, скільки б я не сердився… Ленкорт…

У море впав труп зі стрілою у грудях – Лонні-Рос вибив з воронячого гнізда спостерігача.

Я залишив стерничого – відчував, був певен, що він не посміє напасти, – і пішов на матросів з мечем в одній руці й булавою в другій. Вони розбігалися, напевно, щось кричали, але я звуків не пам'ятаю – пам'ятаю тільки відкриті роти…

Корсінці – четверо – піднімалися на борт. Через чвари прихід кораблів із товарами на острів затримувався, їх до того ж

і менше буде, але в корсінців були певні відомості, що іноземні судна король відпустить, – їх поки що затримують, щоб не пристали до заколотників – за гроші, як найманці, або, можливо, за таємним наказом своєї влади. Ну, а після того, як флот вийде в море, потримають трохи, щоб із тилу не було нападу, – і відпустять, куди треба їм.

Купці, що ми з ними домовилися, посилали вперед довірених людей – угоди вкладати під чесне слово. Ну, а за командою стежити увісьмох… Семеро вже нас, семеро! Я показав двом дружинникам, що залишилися в живих, на човен – забирайтесь, мовляв, до свого господаря. Що таке? Мені здалося, що вони – матросів маю на увазі – переглядаються?

– Хазяїне, такі тварі відсутність звірства приймають за слабкість.

– Він має рацію, Хайн-Лорі.

Я відчував себе дивно: все бачив, усе чув, ніякого ворога не пропустив би: не підійшов би він непоміченим. Але все це було якось віддалено. І бачив усе немов через риб'ячий міхур. Чув – ніби шапка на вуха натягнута. І взагалі…

…Я знову скинув очі на дружинників. Може, їх судити за напад на купців? Але хто я, щоб судити? Гаразд, нехай забираються: кращого рішення все одно не придумати. І в ту мить, коли я так вирішив, мені його підказали – найкраще рішення.

– Може, нам поплисти до мису Ворт? – Корсінець (його звали Сютрю) говорив на каро, причому не нашою, а говіркою Овечих островів (є такий архіпелаг – весь менший, ніж наше узбережжя). – У моєму клані… колишньому моєму… був один неповноправний родом звідти.

– І навіщо?

– Там подвір'я святилища, ці потраплять прямо до своїх, а я…

– Поживитися хочеш?

– Ні, тут інше… Соромно сказати: поглузував наді мною тамтешній управитель. А господар заборонив відповідати. Ми вам допомагаємо, ви нам… Підійдемо, порахуємося, га, Най сильніший?

Але ж на подвір'ї не один управитель. Я це знаю. Я ЦЕ ЗНАЮ!

– Добре.

Верховного жерця я стусаном у двір виштовхнув. Сукно мене з себе вивело – він якраз матерією милувався, надісланою як сплата за нас. Наші жерці не мають ще того ореолу, як отерські, – вони слуги богів, саме СЛУГИ, не більше – і тому робітниці не дуже жахалися, поки я слугу божого палицею гладив, попутно пояснюючи, за що. Охорони там було, як в Отері кажуть, півтори каліки. Навіщо охороняти, якщо за дві тисячі кроків місто, набите військами? Я в двох списи перерубав, в одного вибив меч – розбіглися.

Звичайно, головний – він, скоро Сютрю побачив, рвонув так, що верхи не наздогнати, – підніме тривогу. Поки корабель спорядять – якщо ще захочуть зв'язуватися – вітер попутний… Все одно треба йти. Я не знаю, як описати словами, але ніби мої думки приходили здалеку… І плівка… плівка перед очима… Ленкорт лежить мертвий на палубі, убити б гада, але я відчуваю, що не можна. Нічого, глядачів вистачає, більшість – жінки… Завтра все місто знати буде, чому ти не можеш сісти.

На галерах часто взагалі немає приміщень, щоб спати. На цьому вітрильнику була маленька комірчина – у ній жив капітан зі своєю жінкою. Не пам'ятаю, як опинився там. Не пам'ятаю, кому сказав принести вина… Пам'ятаю жіночий шепіт.

– Я боюся!

І чоловічий голос:

– Ну!

Двері відчинилися, й увійшла жінка. Та сама – Сотіна звали її. Принесла пива – правильно, вино у нас рідкість – і риби сушеної, сіла поруч. Комірка малесенька, ми туди ще багато речей помістили, так що просто притискались одне до одного.

…Пиво я, пам'ятається, востаннє пробував за три місяці до того… як усе почалося. Скільки ж років минуло? Два, три, чотири? Ну, не тому, звичайно, я пив та пив, що вже й смак забув, але й тому теж. Не одразу й збагнув, що відчуваю, ніби щось не так, неправильно…

– Старий тебе не вб'є?

Тихо-тихо промовила одне слово:

– Ні-і, – завмерла знову.

А вона ж боїться мене, страх як боїться… Це без усякого чуття ясно. А якщо боїться, то чого не піде? Хіба я тримаю? Стій… Ми ж сюди склали запасну зброю – ту, що захопили в харчевні, я досі тягав за собою, міцно в голову мені запало, що зайвої зброї не буває.

– Він що, наказав тобі мене напоїти й зарізати?

Тверезий я б такого не сказав. Ясно ж, що вона нездатна…

– Ні, він наказав лягти з тобою.

І зовсім тихо, навіть я, сидячи пліч-о-пліч, ледве розчув:

– Він штани намочив. Розумів, що нелегко буде зробити, але такого не чекав. А коли ти дружинників розпізнав, хоча навмисне прислали тих, кого не знаєш в обличчя… І коли ви вдвох на подвір'я вирушили…

Удвох? Ну так, я і Сютрю, інших попросив за кораблем доглянути… За кораблем і командою. Чиїсь заперечення – здається, Шарля – повз вуха пропустив. Сютрю був трохи переляканий, але намагався не показувати цього: сам же ідею подав, тому не можна, ім'я злиняє…

– Дехто з команди сподівався, що вас там уб'ють. Але мій відразу сказав: «Він повернеться, раз пішов так упевнено». Тепер боїться, що продаси і вантаж, і корабель, і його самого.

Варто було б.

– Наказав, щоб я…

Вмовила мене.

– Принеси ще пива.

Що вона робить зі своїм одягом? А хоче, щоб все так виглядало, ніби вже… Знову промайнула думка, що Арфіаль не брала з мене клятви вірності, що вона розуміла…