Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 4


4
Изменить размер шрифта:

Пані. Тридцять сім. Я порахувала. Теж пам'ятаю той день. Сердита була…

До Палацу прибула велика компанія нашої молоді, почалися звичайні клопоти – кого де влаштувати: «Не хочу в західному крилі», «А нас обов'язково разом». Так, Палац чималенький – і розмістилися ж кінець кінцем. Але поки розбиралися, то дочка моя, сонечко ненаглядне, світ зіниць і т. п., заявляє – з якого це, мовляв, дива мама з її якірцем займають різні кімнати, коли б і однієї вистачило? Він що, уві сні сильно крутиться? Мені, ясна річ, переказали – й озлилася я на весь білий світ. Згодна, що зриватися на хлопчику – це було, щонайменше, нечесно. Але все змішалося – і моя злість на саму себе (з багатьох причин – не остання й та, що проживання якірця в окремих апартаментах справді не у звичаях), і хвороба, що вже на тому етапі починає впливати на психіку, і безнадійність ситуації (розумом я ще на щось сподівалася, але серце підказувало: все, дівчино, все…), і те, що дочка жодної з сестер не посміла б такого сказати навіть позаочі. Чи тим більше позаочі.

…Раптом човен піді мною став дибки – і я полетів у воду. Поки плив (а в обладунку плисти важко), думав: зараз скажу. Я слуга, не раб! Не міг човен сам перекинутися, не рухався я взагалі. Та коли доплив, подивився на Неї – і мовчки почав збирати плавник. Щось із Нею не так, та й стомилася явно…

Пані. Ага, човни перевертати…

Коли я склав вогнище, Хазяйка просто на нього позирнула, усе дерев'я спалахнуло. Поки ми так поралися, з Палацу прибув слуга з глечиком вина, і ми вперше пили, як дружина має пити з вождем.

Після так і повелося – як звеліла подати вина, то визнає, що в чомусь була неправа.

– Панцир зніми, відстебни підкладку. Це літня – помітив, що в ній не жарко? Є й зимова, на зміну.

Дивлюся – Пані в руках келих крутить, в очах смішинки – мабуть, згадує, як я у воду летів. А як їй смішно, то й мені смішно. Задивився я на Неї, на Хазяйку мою. І – р-раз! Її стилет розрізав мою сорочку – саме навпроти серця.

– Ніколи не відкладай меча далеко!

А в нас навпаки – зброю ховають перед тим, як відкупорити бочки.

– Ма-а-аті-інко, так ти б міг мене з п'яних очей зарубати? Ні. Тебе – ні. Ніколи настільки я не сп'янію.

– Приємно чути. Але раз так, то запам'ятай: зброю не кидають. Навіть коли будеш роздягатися разом з жінкою – зброя не далі, як на відстані руки. А як про це…

Вона всміхнулася так, що я… Ну не зможу я слів найти!

– …думати важко,…то вибери собі ще один кинджал і завжди тримай його під подушкою.

А я тоді вперше подумав… Уперше уявив нас разом. Це я вже пізніше здогадався, наскільки це дивно – що я досі ні про що таке навіть не думав. Хоча до вигнання я вже мав одну вдову.

Пані. Ну, це ще треба розібратися, хто кого мав. А грішні думки з голови доводилося витирати. Я для чого й перевела розмови на ризиковані теми, бо треба було перевірити – чи не перехватила я з гіпнозом.

…З того дня почалося ще й нове навчання – йдемо кудись, їмо, про щось розмовляємо – раптом стилет вихоплює й атакує.

Пані. Був ще п'ятий вид навчання – гарних манер. Виделку він засвоїв швидко, руки мити – теж без проблем, а от щодо ванни – не визнавав, бігав на озеро. В Палаці, щоправда, є лазні на всі смаки, в тому числі – схожа на ті, що в його народу, але я йому не сказала. Бо народ і так шепотів… про те, що донечка вголос сказала, про дві кімнати… так що якби він ще й до лазні сам…

…Скільки я пробув у Палаці – не знаю досі. Начебто й більше року, але ні осені, ні зими не бачив.

Пані. Тому що проспав їх незгірш, ніж ведмідь. Були в мене деякі справи. Він, до речі, й після зцілення хропів два роки за місцевим часом.

…Тільки це я зрозумів потім, а тоді й не завважив, не помітив.

* * *

Одного разу вранці, прокинувшись, я все знав, що мені потрібно робити. Гірко було до сліз, що Хазяйка не попрощалася, але коли вийшов на берег, мені трохи полегшало: човен, великий, надійний, був завантажений усім, що може згодитися – від казанків, стріл для самостріла й снастей рибальських до одягу та взуття на всі пори року – і для погоди усякої. Чомусь я певно знав: укладала сама, своїми руками. Мабуть, усю ніч не спала. Пані. Аякже! Слуги в Палаці добрі та віддані нам, як і годиться, але досвіду мандрів більшість не має. Могли щось і забути. Я сама забула таке, що… Але все по порядку. Не попрощалася, так. Але я цієї процедури взагалі не люблю, і то таке на мене навалилося, що я збирала його речі, а саму просто корчило. Не могла я залишатися в Палаці, не могла! Так більше ніколи туди й не повернулася. У жодне з тих місць, куди я могла потрапити без підготовки, взяти його з собою було неможливо. Вкладаючи інструкції в голову хлопчика вві сні, я сама не знала, чи побачимо колись одне одного…

* * *

…Береги бачив чітко. Тільки от з кожним поворотом вони мінялися.

Тепер лівий берег високий, повернув – правий вище. То по вузькій протоці йду, борти об береги вдаряються, то іншого берега майже не видно, я навіть воду куштував – чи не до морської протоки мене занесло… З озера в річку й униз, за течією… Я знав, що човен сам винесе мене в наш світ, на наш острів. Що світів багато, мене й не здивувало навіть, ніби й завжди те знав…

Пані. Існує тільки два способи відправити простого смертного в інші світи: взяти його з собою або пустити по воді. Як у нас кажуть, «ріки течуть наскрізь»…

Ще один поворот – завширшки в три сотні ліктів, спека нечувана, прямо як у грубці, й по берегах дерева, яких раніше не бачив – та й пізніше. Так от, повторюю, береги добре бачу, дерева, птахів, звірів. І вони мене теж: чайки над головою кружляють, одна шматок хліба вкрала, інша сіла на ніс човна й два повороти проїхала, – цікаво, чи знайшла дорогу додому?

Пані. Ні.

…А от люди… Я й не думав, що то за клапті туману миготять по берегах, – ну, туман і туман, просто туман – поки не наїхав на тих, що купаються. Наїхав – це прямо розуміти треба, – я проїхав по тих, що купались, і лише за мить до того, як ніс човна торкнувся однієї з туманних плям, зрозумів, що це людські голови.

Але нічого, ніякої шкоди, мені тільки жарко стало, і… їм, через яких проїхав, – теж. Я це відчув, що їм гаряче.

Ну, а мені сюдою, в затоку. Наш це світ і наш це острів. Я ЦЕ ЗНАЮ. І знаю, що перебуваю за Котячим хребтом. На захід від нього. За хребтом цим ніхто з наших не був. Тобто, може, й був коли, та не повернувся.

«Зараз початок осені, – шепоче голос у голові, – чекай мене до весняного рівнодення. Якщо не прийду, греби вгору по цій річці (магія скінчилася, нормальна буде поїздка), поки не знайдеш вхід в ущелині».

А я бачу, в голові бачу, який з вигляду цей вхід. Очі відкриті, ними бачу одне, а в голові інше. «Він виведе тебе до перевалу, з перевалу видно подвійний пік, – знову зображення в голові, – праворуч від нього річка, що тече до володінь вільних мисливців».

Все зрозуміло, тільки ти приходь, Пані.

* * *

Найперше, треба було печеру під житло відшукати.

Тобто я й хатину зміг би збудувати, але занадто примітно: поки працюєш сокирою, тебе чути на півострова, ну, а сам за стукотом цим і війська цілого не почуєш.

Ну, гори є – печера знайдеться.

Тільки, перш ніж на берег зійти, прикинув я: що, коли звір який (скажімо, кіт) від однієї стріли не впаде відразу? Кривий мій – страшна штука, але залегка. Вибрав я з тих сокир, що Пані поклала (розумниця Вона неабияка, розуміє, що в тайзі без чого-небудь іншого обійтися можна, але не без сокири), – вибрав найважчу і сунув у петлю на поясі.

У тому, що далі трапилося, моєї провини немає… два дні пролежав на гребені скелі, перед входом до печери: все дивився – чи не живе тут хто? По слідах не видно – всюди камінь суцільний. Ну, знав, звичайно, що всякі гади можуть довго без їжі – раз наївся і перетравлює, – але що бувають гади-велетні – і гадки не мав. Так що коли з печери мені назустріч… Боги й демони, рогатий ящір! Прямо з балади «Бетелайн і його брати». Тільки ж Бетелайн сам лише й вижив з усієї п'ятірки – чомусь я це згадав. Щоправда, в баладі ящір – «зростом у двадцять ліктів», а в цього вполовину менше.