Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 36

Я мало не сказав «Авжеж», але вчасно схаменувся: якось уже зовсім особливим тоном було вимовлено слово «читати». Якийсь наголос, акцент дивний на цьому слові.

– Як здивований, то не можеш. Мінус мамі: могла б і навчити, раз уже вибрала ясновидця.

– …Адже я в трактир не випадково зайшла і не випадково в ньому залишалася. До твого відома, я могла піти, й усі, навіть ти, ясновидець, забули б, що я заходила. – Опустила руку за борт, змочила волосся: сонце почало припікати. – Але я повинна була на стінах залишити невидимий напис – цей борг з-поміж найперших, хоч і важкий. ЧИТАТИ, може, й легко – ПИСАТИ важко. Я чому й відіслала вас усіх: думала, зможеш прочитати, а чи можна тобі довіряти відомості, як одна з сестер загинула, – не знала.

– Не розумію тебе поки що.

– На стінах уже були три записи. Два старі – я їх стерла. А кілька днів тому Хшанга зробила напис. Не знаю, чи давно ти з Отеру, але ж посвячений у лицарі Булави? Так ось, тамтешні стани…

– Обрали Гарні-Ла королем.

– Саме так, хоча й не можна перебивати даму. Ми, звичайно, з мамою не зустрічаємося, але документи на право користування тамтешніми маєтками вона для мене виправила. Зрозуміло, я вважаюся не дочкою, а сестрою, причому старшою.

– Ти справді старшою видаєшся.

– …Але як моє повернення пояснити? Здивуються…

– Чому? Що ти поїхав з однією сестрою, а повернувся з іншою? Де, в Отері? Так кажеш, ніби й не бував там. А, вона тебе від спідниці не відпускала. Дуже розсудливо, треба було продовжувати так і далі. Про це ми ще встигнемо поговорити, а поки запам'ятай, що для Отеру мене звуть Нур-Ас. А взагалі, Тірінь, не сплутай.

Так, дивлюся, що птаха, що пташеня, а однакове пір'ячко.

Рік, що провів я в Отері, був одночасно цікавим і нудним. Я чимало дізнався нового, зокрема таке, що пізніше мені допомогло вижити. Просто для душі дізнався ще більше. Але в той же час…

Тірінь пурхала з балу на полювання, з полювання на бал, а мені це нудно. Полювання особливо: я спочатку й не повірив, що тут так розважаються. Робота це, причому нелегка! Коли я все це висловив, Тірінь пирхнула:

– Загоничам – робота, панам – розвага! Ідемо!

Вже як намагався подивитися на те, що відбувається, як на забаву, але нічого забавного не побачив. Сотня лицарів і дві сотні слуг – на одного кабана! Як я пізніше дізнався, ще й, трапляється, примудряються дати йому втекти!

Подій, гідних згадки, відбулося всього три: народився син у Ленкорта з Ніртою (здається, їм Тірінь допомогла, – начебто вона Нірту вилікувала, але в деталі я не вникав, у всякому разі, дитина здорова, а решта мене не стосується), одружився Шарль і з'явився в нашій компанії четвертий супутник. Або сьомий, якщо рахувати жінок з новонародженим. Ці дві події варті окремого докладного викладу.

На десяту ніч після приїзду я ближче до півночі вийшов у сад, що позаду будинку: не спалося і на душі було кепсько. Постояв, походив і вже зовсім був зібрався назад, коли в саду з'явилася ще одна людина й попрямувала до стіни будинку.

– Як на мене, Шарлю, не в те вікно ти націлився.

Напевно, навіть сліпий би помітив, як на Шарля дивилася врятована нами дівчина. Я, чесно кажучи, думав, що в них уже все склалося, але кімната Міррівесс в іншій стороні.

Шарль у відповідь зашипів незгірше змії:

– А, господар! Самому холодно – вирішив зігрітися під місяцем?

Я вдихнув.

– Очі розплющ чи хочеш перешкодити людям?

Сніг в Отері смішний: якщо три пальці глибини, так це вже подія. А того разу випало не більше чверті пальця. І ось по тонкому снігу тягнеться чіткий ланцюжок слідів, що продовжується на стіні. Комусь із вікна спустили мотузку – її слід теж видно, – і він поліз угору, впираючись брудними підошвами в стіну.

Шарль висловився незнайомою мені мовою.

– І чого це люди від добра добра шукають?

– Дурень ти, господарю, в цих питаннях.

Можливо, але, починаючи з наступного ранку, я його тільки з Міррі і бачив.

Сам же я за сніданком ризикнув запитати:

– Тіріне, вибач мене, але що скаже король, якщо дізнається, що ти сховала на подушці оцінену голову?

Мені, здається, вперше вдалося її чимось збентежити.

– З чого взяв?

Я зітхнув:

– Не вважай, будь ласка, ідіотом. Бо не через двері, а у вікно, отже, ховається від когось.

Ну не стану ж я уточнювати, що звичайного коханця вона привела б не просто відкрито, а так, щоб усе місто знало!

– До речі, ти знаєш, що серед слуг два шпигуни?

Чарівниця посерйознішала, поставила келех на стіл, озирнулася на всі боки. Потім зробила якийсь невловний жест, і я зрозумів, що в хід пішли ті самі чари, якими вона любить хвалитися: якщо хтось хоч випадково, хоч ні чув нашу розмову, він забуде все геть-чисто.

– Сторож – знаю. Він давно вже, – мама попереджала. Другим раніше був стайничий, але він помер. Хто новий?

– Нова. Твоя камеристка.

– Знаєш чи відчув?

– Спочатку відчув, потім простежив. Зустрічається з мужиком, а сама його не може терпіти, відразу видно. Не вбивай: її примусили.

– В будь-якому випадку буде жити, не така я кровожерна. За моєю спальнею – кімната потаємна, про неї слуги не знають.

Мені захотілося вилаятися. Гаразд, не все відразу.

– Він серйозно загруз? Можу попросити короля.

– За Cap-Be женеться його власний маєток. Занадто впливова людина стане спадкоємцем, а хлопчик справді причетний до спроби виставити самозванця. Король пробачити й не зможе, й не захоче, тим більше, що тут іще церква замішана: згідно з місцевою релігією стверджувати, що померлий живий, – блюзнірство, уявляєш?

– Уявляю і про цю історію чув. Вони теж думали, що в слуг ні вух немає, ні очей, ні розуму, ні язика.

Чарівниця сіпнулася. Ох, Тіріне, ти ж пам'ятала, що ту змову слуга видав. Пам'ятала, але ж думала, у них пронюхав – у мене не зможе. Так і гинуть.

– Напевно, твоя правда. Відішлю в Палац, нехай поживе там, поки підшукаю місце. А тобі нічого в будинку сиднем сидіти, розвійся трохи. Запроси кого-небудь у театр, а то так і помреш, не дізнавшись, що це. Тільки жінку запроси, інакше зрозуміють неправильно.

І регоче-заливається. Гаразд, думаю, смійся. Все стерплю – заради тієї, чия ти донька.

– …І зваж: якби мама хотіла, щоб ти зберігав вірність, вона б узяла тебе з собою.

Я підніс до губів чашку ранкового напою, чорного й гіркого, що миттєво проганяє сон, – коли двоє підійшли до дверей. Ці двоє хотіли, щоб їх почули. Так, навмисне шумно, підходив слуга, що розносить цей самий напій, але його серед них не було. Моя рука намацала ручку олійного світильника. На такій відстані я не промахнуся, олії в ньому ще багато, і та частина, де її налито, – з тонкої порцеляни. У двері постукано, потім вони повернулись. До ЦЬОГО візиту я настільки не був готовий, що навіть і тепер не скажу, що мене здивувало більше – одяг ченця чи знайоме обличчя колишнього Спостерігача за зовнішніми.

– Ми прийшли з миром.

У всякому разі – без зброї. Його супутник взагалі в коротких штанях і тонкій сорочці – видно, теплий одяг слузі залишив. Спеціально, щоб мене не лякати.

– Я уклінно попрошу благородну даму вийти – наприклад, замовити щось або сказати слугам. Ми, звичайно, почекаємо в коридорі.

– Можете залишатися: чернець не чоловік. І сама не вийду, і Хайн-Лорі нікуди не пущу – занадто добре тебе знаю. Тут, у кімнаті, він з такими, як ви, з дюжиною впорається…