Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 34

Усередині харчевня чітко розділена на дві нерівні частини. У більшій підлога земляна, та її майже всю займає вкопаний у землю стіл, і лави навколо – теж укопані. За столом четверо. У панцирах, тільки шоломи зняли. Отже, тих, кого чекають, уважають небезпечними. На підлозі, в кутку, жебрачка в лахмітті. Менша половина – поміст, на ньому два столики маленькі, один порожній, за другим – єдина людина.

Шарль прямо на поміст і подався. А хода! Тьху ти, чисто принц! Дружинники, що були піднялися з-за спільного столу, перезирнулися. Жебрачка на підлозі вся зіщулилась, показуючи, що боїться, як би не зачепити благородного своїми лахами. Показує, а насправді вона НЕ боїться, ось що дивно. У цю мить шинкар заступив мені дорогу:

– Там для панів!

Ну ясна річ! Я ніби й розумів, що не шляхетством має людина славитися, й на принца я не схожий, та щось дошкулило. Зірвав з лівої руки рукавичку, сунув шинкареві під ніс – і той навпіл зігнувся. Як я зрозумів потім, сталося непорозуміння: я хотів вразити дорогоцінними каменями на моїх перснях, а шинкар їх, певне, навіть і не помітив – він на родовий знак витріщився, на браслет. На Старій Батьківщині, в королівстві, їх тільки найвища шляхта носить – ті, кого називають «найсильнішими». У ту ж мить мене з-під брудних, поплутаних пелехів жебрачки обпалило поглядом. Ось вона персні ті розглядала! Але не відразу я зрозумів, що це значить.

Перш ніж сісти на дзиґлик, Шарль відчепив піхви тесака, поклав його на стіл і гаркнув:

– Пива!

А я взявся шанси наші прикидати. У кожному війську головна зброя – це голова командира. Тому придивімось уважніше. От-так, та-ак, боги та демони, як тільки лавка під ним не завалилася! Поверх кольчуги – безрукавка луската, тришарове залізяччя. Дивиться на мене, як на диво якесь. Тільки сам ти дурень тричі. Перша дурість – що начепив на себе стільки заліза. У кінному бою це, напевно, добре. Але подивлюся я, як ти без коня повернешся. Друга помилка – дозволив своїм обжиратися й напиватися. їх же двох за одного вважати можна – такі важкі! Ну, а головна дурість – розділилися. Відколовся з пихи – ти ж ВЖЕ заручник.

– Шарлю, ватажок – твій, – сказав я отерською, нишпорячи очима. Чомусь мене тягнуло до дверей у південній стіні.

– Постараюся взяти в полон.

Знали б ми, скільки горя принесе нам це рішення!

– Що виглядаєш, господарю?

– Одного не вистачає.

– Зі служницею розважається, певне.

І це називається засідка? Та на острові їх би всіх одна кішка з'їла! Але ж обпалює, пронизує мене чийсь погляд. Жебрачка на підлозі. Жебрачка… Так, держить вона себе так, як бродяжці належить. Але саме держиться, а не живе цим життям.

Один із дружинників кинув їй кістку з шматками м'яса. Ох, схибила ти, чарівнице! Ніколи жебрачка стара не зловить так спритно. Твоє щастя, що очі собі вже залили. Я видихнув, ще раз зітхнув і заговорив отерською:

– Ми тобі не вороги…

І затнувся, не знаючи, як назвати. Вони ж одна одну сестрами величають, але це не для мене. Сказати «чаклунка» – а що як образиться? Не знаю їхніх звичаїв, хоч і жив у Палаці.

– Ми тобі не вороги, та, що проходить між світами. Не втручайся.

Жебрачка клацнула пальцями: в отерців це значить – «не вчи вченого». Або: «я сама знаю». Ну, загалом, таке значення. Зрозуміла! І навіть не те характерно, що розуміє отерську, а те, що в такому гаморі розчула.

…Вартовий на скелі закричав голосом птахи тале. Непогано, та мисливця не обдуриш. І відразу повторив, але вже не самця наслідував – самку. Дружинники знову встали з-за столу, наймолодший і зовсім потягнувся за шоломом. Отже, вони шукають саме чоловіка та жінку?

Знову крикнув птах, цього разу зовсім уже безглуздо: так ватажки перелітних зграй, для яких не сезон зовсім, збирають своїх. Ага, сіли на місця, голубчики. Виходить, що і цей сигнал я правильно зрозумів. Свої, мовляв, ідуть.

Взагалі добре, що вони стільки жеруть: нам готового нічого не залишилося, зараз кролика смажать. Пива Шарль тільки один ковток зробив, я сам лише губи змочив, і більше вже ні шматка, ні ковтка ми собі не дозволимо – поки справа не з'ясується.

Демони пекла, Ленкорт заходить з Ніртою попід ручку!

– Невже викаже?

– Тихо, Шарлю, тихо…

Чомусь не за стіл сіли – підійшли до каміна. Ага, Ленкорт каже господарю:

– Човен… – Не зрозумію далі. -…Дружина промокла… – Знову дружинник лайнувся голосно, не розберу. – …Мені пива.

Шинкар усміхається – все, мовляв, ясно, вирішив промочити горло, а щоб благовірна не сердилась, підніс як турботу про неї.

Часовий завив гірським вовком, і майже відразу ми почули іржання коня. Цього разу ніякого сигналу більше не подавали: очевидно, одинак, та ще верхи, міг бути тільки свій. Я просто відчував напругу, відчував, як щось згустилося в корчмі. Піти без бою не вийде, я це чую, я це знаю. Хоч у наш бік ніхто й не дивиться, але ясно – вони про нас усе вирішили. Зрозуміли, що за нами не пливе велика дружина, і вирішили не випускати з рук. Щоправда, й опору особливого вони не чекають. Знову відчиняються двері. Високий дружинник у шоломі з бармицею буквально вніс на руках дівчину – ту саму, з човна. Я зрозумів це, хоча лиця не розгледіти було під кіркою бруду та крові. Воїн рушив до помосту, ще на ходу пояснюючи:

– Хлопець мертвий. І Кортіша він наповал, дротиком. Махтігі поранений, інші його додому повезли, а я сюди.

Значить, тут не просто засідка, тут і центр, голова, якій інші засідки підпорядковані.

У дверях з'явився вартовий – без наказу! Мабуть, вирішив, що, раз дівчину привезли, значить, скінчилася його варта. А я б його вигнав. Нехай одну справу зроблено – інші вороги з'явитися можуть. І взагалі, поставили за наказом – без наказу піти не можна, невже не ясно?

Ватажок підвівся з-за столу:

– Від нас не втечеш, суко!

Здається, він хотів ще щось сказати. Чотири погляди зійшлися на мені – Шарля, чаклунки й знайомого нам подружжя. Я метнув булаву в голову того з дружинників, якого вважав найнебезпечнішим. Вгадав – це був охоронець начальника, ось чому їх семеро виявилося. Тобто з прибулим – вісім.

Далі знову треба на рахунок розповідь вести.

Раз. Усі, крім чарівниці, схопилися на ноги. Я оголив меч, водночасно наказавши йому перетворитись на голку.

Два. Я й воїни рвонулися назустріч один одному. Прибулий закрився дівчиною, як щитом, узявши її за лікоть, але піхви Шарлевого тесака самі собою злетіли з клинка – прямо в око противнику. Той сіпнувся головою, бармиця, що не мала передньої застібки, розійшлася, і з миттєвої жили виросла рукоять ножа.

Ленкорт кинувся до стіни, тягнучи за собою дружину. Чарівниця крутнулася на підлозі, підставила вартовому підніжку, і той упав ницьма.

Три. Чаклунка вже стояла на правій нозі, а лівою так ударила вартового, що його спроби піднятися на цьому й закінчились. Один з дружинників налетів на мене, намагаючись рубонути збоку, – низька стеля не давала розмахнутися. Я зупинив його клинок кинджалом і вдарив самого в груди. Ленкорт засунув засув на дверях комори. Розумник: без бою восьмого противника вивів з ладу! Шарль одним стрибком здолав відстань між двома столиками на помості, тримаючи в правій руці тесак, лівою підхопивши табуретку. Ватажок гадав, що хлопець буде її замість щита вживати, але…

Чотири! Шарль зробив навпаки – відвів клинок клинком, а вдарив табуретом.

І ніжкою додав, що в руці залишилася. Двоє, які залишилися, знали те, про що я тільки здогадувався: той, хто напав на мене, – мізинець, у нього кольчуга під шкіряним панциром.