Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 5

Фашизм. Отже, і тут він потай накопичує сили. Та де там потай, майже відверто. Виходить, страшний урок нічому не навчив людство. Міжпартійні чвари, мов шорами, закрили очі вчорашнім антифашистам, які, відкинувши дрібні і навіть великі незгоди, створювали у свій час незламний фронт Опору.

Григорій пригадав останній день війни, те почуття безмежної радості й невимовної полегкості, що його пройняло. Мабуть, таке ж почуття полегкості, підсвідоме прагнення забути про страхіття війни приспало в людях здоровий глузд. Так спокусливо було повірити в остаточну перемогу добра над злом. Що ж, розплачуйся за свою легковірність. Ось воно, зло, підступне й хиже, сидить навпроти тебе. Та тільки цього разу йому тебе не ошукати.

— Я вас утомив, синьйор Шульц?

— Що ви! Просто трохи паморочиться в голові від вашого чудового вина.

— То, може, наказати подати каву?

— Чашечку вип'ю з великою охотою. Ми, німці, починаємо і кінчаємо день кавою.

— Зараз скажу покоївці, а вас прошу до кабінету.

Багровий місяць уповні, схожий на велетенський помаранч, сходив над горизонтом, і Григорій замилувався красою вечірнього неба. З якою б охотою він поблукав зараз між руїн давнього Рима! Вдень він бачив їх лише здалеку, величні й трагічні на тлі ясно-блакитного неба. При місячному сяйві це враження, мабуть, посилюється, адже вночі все сприймаєш гостріше. Застиглою музикою назвав архітектуру хтось із філософів. Уривки якої ж симфонії велетнів долинули до нас через віки?

— Прошу, ось сигари і сигарети. Будь ласка, сюди! Ці фотелі дуже зручні, саме для кейфування.

З сусідньої кімнати долинуло поскрипування коліщат. Краєм ока Григорій побачив, що якась жінка вкотила пересувний столик.

— Лишіть усе як є і можете йти! — наказав Вітторіо і раптом скрикнув: — Та що з вами, ви при собі?

— Пробачте, синьйор, але я, я…

Знайомий голос примусив Григорія повернутись.

— Лідія?

— О, синьйор Гольдрінг! Так це справді ви? Я мало не зомліла… Нам же писали, нам написав синьйор Лютц… що ви, що вас… Він так уболівав, і ми з Куртом теж… Ху, навіть не тримають ноги!

Григорій схопився з місця і присунув Лідії стільця. Вона з острахом глянула на Вітторіо і, наразившись на його гострий погляд, поспішно сказала:

— Ні, ні, я піду. Пробачте, синьйор Рамоні, я, певно, дозволила собі щось зайве… Синьйор Гольдрінг, я хочу… я сподіваюсь…

— Ну, звичайно, ми ще поговоримо. А сьогодні міцно поцілуйте від мене Курта.

Останніх слів Лідія, мабуть, не почула, так поспішно вона вийшла з кімнати. Григорій, повернувшись до Вітторіо, весело і невимушено розсміявся:

— От тобі й маєш! Наче в театрі чи кіно. Вас, звичайно, здивувала ця сцена, та перш ніж її пояснити, дозвольте відрекомендуватись удруге:

— Барон Генріх фон Гольдрінг! — Григорій клацнув закаблуками. — До речі, розстріляний американськими окупаційними властями. Звідси й чутки про мою смерть. Звідси і перевтілення у Фреда Шульца. Лідія — дружина мого колишнього денщика, з ним ми розлучилися ще в Кастель ла Фонте.

Напруження, що скувало м’язи на обличчі Вітторіо, поступово слабшало, а при останніх словах і зовсім зникло.

— Кастель ла Фонте? — вигукнув він збуджено. — Стривайте! Та це ж про вас писала мені Марія-Луїза! Всю цю історію з заложниками, і як ви героїчно повелися, рятуючи з рук гарібальдійців графа та її нареченого.

— На жаль, я не зміг врятувати її саму. Ні її, ні графа, ні майора Штенгеля під час вибуху… Ви так і не дізналися, хто висадив замок у повітря?

— Кажуть, якийсь есесівський генерал. Ніхто не міг назвати його прізвища. Для своїх мемуарів я зберігаю список тих, кого ми відправили до Іспанії, Португалії, взагалі за кордон. Я ревно перевірив цей список, але жодного імені, пов’язаного з Кастель ла Фонте, не знайшов.

Лункий переривчастий дзвінок прорізав вечірню тишу.

— Хто б міг бути о таку пору? — Вітторіо підвівся, але не встиг зробити і кількох кроків, як двері кабінету рвучко смикнули. На порозі стояла дівчина. Груди її високо здіймались, очі гнівно блищали.

— Вам слід було б, Вітторіо, навчити чемності свою челядь! Я півгодини дзвоню, півгодини пояснюю, що мені конче треба вас бачити, а мене допитують, хто і в якій справі, наче я прошусь на аудієнцію до самого папи!

— Маріанно! По-перше, ви дзвонили лише кілька секунд, по-друге, не завадило б привітатись, тим більше що у мене гість. Дозвольте познайомити: Фред Шульц, а це — моя наречена, Маріанна Вісконте.

Дівчина густо почервоніла. Засліплена гнівом, вона, мабуть, і справді не помітила сторонньої людини.

— Могли попередити, що ви не самі!

— Щойно я це і зробив.

Пересилюючи ніяковість, дівчина розсміялась і простягнула Григорію руку:

— Я справила на вас жахливе враження! Правда?

— Досі я ще ніколи не жахався краси й молодості. І дуже шкодую, що мушу з вами попрощатись.

— Через мене? Через мою несподівану появу?

— Боронь боже! Просто я давно вже зловживаю гостинністю нашого шановного господаря.

— А якщо я дуже-дуже попрошу вас залишитися? Вітторіо, не відпускайте свого гостя! Подбайте про власну безпеку! Бо я ладна знівечити вас, роздерти на шматочки.

— Бачите, яка небезпека загрожує мені? Не будемо гнівити Маріанну, до того ж я не можу вас відпустити самого в такий пізній час.

Проклинаючи в душі турботливість Рамоні, Григорій сів. Як же поговорити з Лідією? Напевне, вона чекатиме десь у садку чи біля брами. А що коли…

— Синьйор Рамоні! Мене трохи непокоїть одна деталь, пов’язана з нашою розмовою про Кастель ла Фонте. Відносно того клятого барона, якого нібито зустріла ваша покоївка. Хотілося б упевнитись, що вона помилилася. Зайві розмови навколо його імені…

— Розумію. Як це мені самому не спало на думку! Зараз я викличу її…

— І попросіть, щоб принесла склянку холодної води на терасу, — поспішно уточнив Григорій. — Я трохи освіжуся, поговорю з Лідією, а ви тим часом порозумієтеся з синьйоритою. Сподіваюсь, що, повернувшись, знайду вас цілим і неушкодженим, — сміючись, додав він.

У дальніх куточках саду було ще темно, але квітник перед терасою вже яснів у хисткому і примарному світлі місячного сяйва. Гордовито й церемонно, мов принцеси на прийомі, похитували голівками троянди. Хилилися до їх ніг сніжно-білі зірочки табаку. Легкими хмарками кучерявилися вершечки геліотропа. До солодкого, ніжного і вкрадливого аромату квітів домішувався терпкий запах трав, що разом з вітром долинав із дальніх горбів.

Григорій пройшовся доріжкою до брами й назад, напівдорозі зупинився — назустріч йому швидко йшла Лідія, несучи на блюдечку склянку з водою.

— До біса воду! — Григорій вихлюпнув її на квіти і поклав руки па плечі молодої жінки. — Тепер давайте привітаємось по-справжньому. То як живемо, що поробляє Курт?

— Він у Німеччині, поїхав до матері… О, синьйор Гольдрінг! Я так хвилювалася, так пильнувала, щоб не пропустити…

— Ви розмовляєте з Фредом Шульцом, тільки це ім’я ви повинні пам’ятати. Гаразд?

— Зрозуміло… Але ви… невже ви мусите ховатись?

— Повірте мені, не від старих друзів. Так вимагає справа.

— Виходить, я вас викрила перед Рамоні? Що я накоїла!

— Заспокойтесь, тут вийшло навіть доречно.

— О, ви не знаєте, що це за дім! Не вірте Рамоні, ні в чому не вірте… Йому і Джузеппе. Вони…

— Лідіє, люба Лідіє, зараз я мушу повернутися. Не треба, щоб у Рамоні виникли якісь підозри. Тому домовимось про головне: де і коли я зможу вас побачити?

— У мене вдома. Рано-вранці або пізно ввечері. Я вже написала свою адресу — ось! Коли Рамоні сказав…

— Гаразд, гаразд… Матіні живий і здоровий? У Римі?

— Так. Правда, на кілька днів виїхав до Анкони.

— Його адресу напишіть на маленькому клаптику і закладіть за підкладку мого капелюха. Він у передпокої, сірий. Не сплутаєте?

— Звичайно.

— Скажіть, чи могли б ви знайти місце, де можна було б переховатись жінці з дитиною?

— Пораджуся з друзями. Щось знайдемо. Це терміново?