Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 22

— Ви мерзенний шантажист, Шульц! І я це доведу. Є ще логіка, логіка подій…

— Но… но… обережніше на поворотах! Що ж до логіки, то це зброя обоюдогостра. В наші часи деякі документи — ті самі гроші. То чому б вам не скористатися з нагоди…

— Ага, он що! — стиснувши кулаки, Джузеппе впритул підступив до Григорія. — Я вас зараз ось цими руками…

— Годі! Набридло! У мене пістолет, зрозуміли? І коли дійде до насильства…

Міряючи один одного поглядами, вони стояли майже впритул, обидва зблідлі, обидва розлючені.

«Чорт забери! Час переводити розмову на інші рейки… Бідолаха! І якого біса ти звалився на мою голову!»

— От що, Джузеппе! — Григорій витягнув руку з кишені і відступив до стола. — Наш словесний двобій нічого не дасть ні вам, ні мені. Ми можемо порозумітись, не вдаючись до кулаків і пістолета. Пропоную навести тут лад, поки не повернулась Лідія. А вже потім поговоримо про наші взаємини. Попереджаю, нападу з тилу я не подарую!

Спокійно повернувшись, Григорій почав складати документи. Джузеппе похмуро стежив за його неквапливими рухами.

— Ну от, можна й ховати. Покладіть, будь ласка, і поставте полицю на місце!

? З якої це речі? Щоб ви вдруге мене сфотографували?

— Два фотознімки чи три — яке це має значення… Втім, якщо ви так боїтесь…

Сховавши папери, Григорій обережно взявся за секретний замок. Ззаду почулося важке дихання Джузеппе.

«Невже приготувався вдарити? Схопить прес-пап’є і…»

Гончаренко швидко озирнувся. Ні, стоїть спокійно. У погляді неприхована цікавість, очі просто прикипіли до його руки. Виходить, не знав?

— Все! Тепер можна сісти й поговорити. Чому це ви так саркастично посміхаєтесь? Здогадуюсь, проте радіти вам рано. Ми ж тільки починаємо розмову. Уявіть, у замку старого графа Рамоні, де я жив, був точнісінько такий тайник. Старий сам показував мені його, віддавши одну з кімнат в моє повне розпорядження. Цілком природно, що й тут схованку було зроблено за готовим уже зразком. Ось чому я так швидко збагнув, як її закрити.

— Вас виказало не тільки це, Шульц. Ви складали документи в певному порядку, отже, знали, як вони лежали раніш.

— Слова, любий Джузеппе, слова! Я міг би легко їх спростувати, пославшись на вашу збуджену уяву, але…

Погляди двох чоловіків знову схрестилися: спокійно-насмішкуватий Григорія, гарячковий, сповнений ненависті — Джузеппе.

— Ви, очевидно, полюбляєте гру в піжмурки, Шульц?

— Навпаки, терпіти її не можу! А тому признаюся: тайник відкрив я.

— Овва, яке сміливе признання! Ніби я не знав цього з самого початку! Незрозуміло одне: навіщо ви розіграли весь цей фарс?

— Невже ви не здогадуєтесь? Щоб вас знешкодити. У вас немає доказів проти мене, а я їх маю. І якщо ви прохопитесь хоч словом про те, що тут бачили, Рамоні чи комусь іншому, обидва фотознімки, зважте, в двох різних ракурсах…

— Це моральне насильство, Шульц!

— Лише вимушена пересторога. І щоб не обтяжувати вашу совість зайвими роздумами морального порядку, можу свою поведінку пояснити.

— Знаєте, Шульц, ви мене починаєте цікавити. Так спритно звалити з хворої голови на здорову і триматися після цього з таким самовпевненим спокоєм…

— Професія, Джузеппе! Виученик школи «благородних лицарів», як вам відомо. До речі, і моя надмірна цікавість до документів синьйора Рамоні пов’язана саме з нашою школою. Бачте, інтереси навіть однодумців, на жаль, часто стикаються. Так сталося і в мене з вашим шановним патроном. Нашу розвідку дуже непокоїть та обставина, що Рамоні дещо легковажно зберігає у себе списки діячів націонал-соціалістичної партії райху, переправлених свого часу за допомогою італійців за кордон. Ми воліли б, щоб ці списки зникли, тобто слід наших людей загубився б. Цього вимагають правила конспірації, ті плани, що їх ми будуємо, спираючись на наявні там чи там сили. Ось чому містер Думбрайт і поклав на мене це нескладне, але неприємне завдання. Воно аж ніяк не зачіпає інтересів вашого підпільного руху, МСІ, інших організацій такого ж толку, а наші — захищає… То ми з вами дійшли джентльменської згоди про мовчання?

— Навряд таку згоду можна назвати джентльменською. — Тінь посмішки промайнула в очах Джузеппе, і це занепокоїло Григорія.

— Як хочете назвіть нашу згоду, хоч піратською… Для мене важливе одне — ваша мовчанка. Якщо ви її порушите, я буду безжальним, попереджаю чесно.

— Ви забрали списки. Рамоні це може помітити. Тоді підозра впаде на мене. Однаково над моєю головою висітиме сокира.

«Йолоп, як же я, сплівши свою версію, про це не подумав! Хоча…»

— Мені в школі вручили фальшиві списки, і я їх поклав замість справжніх. Хтось із наших людей свого часу їх сфотографував, отже, підробки Рамоні, треба сподіватись, не помітить, — запевняв Григорій, знаючи, що сфотографовані ним списки лежать на місці.

Джузеппе зняв окуляри і потер скроні. Без скелець його очі дивилися зовсім безпорадно. Часто кліпаючи повіками, як це буває з короткозорими людьми, коли ті дивляться неозброєним оком, він після хвилинного роздуму видавив з себе слова згоди.

— Що ж, обіцяю мовчати. Іншого виходу ви мені не лишили…

Недалеко від вілли Рамоні Григорій зустрівся з Лідією. Вигляд у неї був стривожений.

— Усе гаразд, не турбуйтесь! Він нічого не помітив. Трохи поговорили і приязно розпрощалися… Надвечір зайдіть до Матіні, підете з ним до Агнеси Менендос і допоможете їй зібратись. Про те, що я в Римі,— анічичирк. Цю касету передайте вашим друзям. На щастя, все найважливіше ми з вами сфотографували.

— Правда? — зраділа Лідія.

— Авжеж! — так само радісно відповів Григорій, хоч серце його скніло, наче засіла в ньому скабка.

Один він знав, що в апараті, націленому на Джузеппе, не було плівки!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Підкова щастя

За вікном миготіли вогні Мілана. Повідомивши місто про своє прибуття хрипким гудком, поїзд брязнув сталевими м’язами й зупинився біля вокзалу, відсапуючись після довгого бігу по важких дорогах Ломбардії.

І відразу ж у вагон ринув гомін вируючого на пероні натовпу — це темпераментні міланці зустрічали своїх родичів, друзів і знайомих.

Відмовившись від послуг настирливого носильника, Вайс підхопив свій чемодан і, поштовхавшись поміж пасажирами, вийшов на привокзальний майдан. Він теж вирував своїм життям, тільки панували тут уже не пішоходи, а машини. Вони під’їздили одна по одній, гостинно прочиняючи перед приїжджими дверцята. Взявши таксі й наказавши відвезти себе в недорогий готель, Вайс зручно вмостився на сидінні, відкинув голову на його спинку і в котрий уже раз почав обмірковувати план своїх дій.

«У Донго треба приїхати, звичайно, вдень і оселитися під виглядом туриста в приватному пансіонаті. День-два потинятись по містечку, добре вивчити місцевість, лише потім діяти. Якщо поталанить здійснити задумане — негайно до Західного Берліна… Ні, краще до Лісабона. Він, наче мурашник, кишма кишить розвідниками всіх мастей і ґатунків, і там буде легше знайти потрібну людину. А потім… потім кудись у Південну Америку… Подалі від Думбрайта і Нунке… Новий паспорт коштуватиме якихось сто-двісті доларів… Тоді — шукайте вітра в полі».

Машина то потрапляла в пробку і зупинялась, то мчала з скаженою швидкістю.

— Якого дідька так мчати, їдьте обережніше! — не витримав Вайс.

Шофер зневажливо мугикнув і пояснив, що в Мілані є лише один справжній водій, і це саме він, Нікколо Фоліо, решта ж — жалюгідні дилетанти, що не можуть відрізнити радіатор від запасного колеса. На доказ своєї майстерності таксист так натиснув на акселератор, що у Вайса всю спину обсипало морозом.

Нарешті машина зупинилась біля непоказної будівлі, над головним входом якої світилась жовта аргонова вивіска. Кількох літер у ній не вистачало, і від цього будинок здавався ще більш занедбаним.

Портьє, миршавий чоловічок невизначеного віку, провів Вайса в кімнату на другому поверсі. Це була довга, вузька конура з вікном, схованим під почорнілою від пороху шторою. Біля однієї стіни стояло ліжко, вкрите пожмаканою пікейною ковдрою сумнівної чистоти, біля другої, навскоси від ліжка, — шафа з каламутним овалом дзеркала на дверцятах. Умеблювання доповнював невеличкий столик у кутку і два стільці. Повітря в кімнаті було застояне і смердюче, наче в солдатському черевику.