Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 17

На підлозі, біля ліжка, валяються дві відкорковані порожні рурочки, третю він роздавив ногою. Люмінал. Знову люмінал. Барбаміл. Цю тільки почато, потовчене каблуком скалля змішалося з білим порошком, дві таблетки відкотилися до нічного столика.

«Не давати спати. Збудити і не давати спати. Скільки таблеток могло бути в кожній рурочці? Вони довгі… Десять, двадцять? Це потім. Зараз найголовніше — збудити…»

— Маріанно! Маріанно! — схилившись над ліжком, Григорій трусить дівчину за плече. Її тіло, мов ватяне, легко піддається його рукам, та очі закриті, бліде обличчя застигло, лише трохи розтуляються ледь посинілі губи, марно силкуючись втягти побільше повітря.

«Так я лише утруднюю їй дихання…»

Якийсь неясний спогад виникає в мозку. Він лише черкає по свідомості дотиком, легшим за дотик пір’їнки, та рука машинально піднімається, ляскає дівчину по щоці, майже одночасно опускається друга рука на ліву щоку. Голова Маріанни перекочується по подушці справа наліво, справа наліво, справа наліво…

Григорій чує, як брязкає таз, ударившись об підлогу.

— Викликайте «швидку допомогу»! — наказує він не повертаючись.

— «Швидку допомогу»? — затинаючись, перепитує Лідія. — Але… але завтра про це знатиме весь Рим. Бідолашну знеславлять…

Під пальцями Григорія холодна шкіра на обличчі Маріанни теплішає. Ось здригнулися вії, напівпіднялися обважнілі повіки, білки очей на мить проглянули, мов два місячних серпики.

— У Рамоні є домашній лікар?

— У такого здорованя, як він? Стривайте… о мадонна! Я ж вам ще не сказала: приїхав Матіні!

— Дзвоніть Матіні від мого імені. Хай миттю виїздить. Скажете: тяжке отруєння снотворним. І мерщій, мерщій! Її треба підвести, промити шлунок. Невже, крім нас, нікого немає вдома? Потрібні грілки, гаряча кава… Маріанно, ну, Маріанно, ви мене чуєте? Не спіть!

Рука знову намацує пульс. Він, мов ниточка з вузликами, тоненька ниточка, що ось-ось увірветься. Камфора! Якби впорснути зараз камфору! Скільки все-таки вона випила таблеток? Двадцять? Тридцять? Яка доза смертельна?

— Що скоїлось, синьйор Шульц?

Джузеппе! Хвала долі, з’явився хоч він!

— У вас є в аптечці шприц? Камфора чи щось подібне? — не відповідаючи, запитує Григорій. — Нашатир? — Він уже тихіше поляскує дівчину по щоках, тре скроні.

— У старого графа в тій шафі було зібрано цілу аптеку. Мабуть, є.

— Поставте прокип’ятити шприц, воду для грілок! І вертайтеся зараз же сюди!

З кабінету долинає голос Лідії. Невже. пощастило додзвонитись до Матіні? Лідія має рацію, не можна викликати «швидкої допомоги». Лише в крайньому разі. Тільки як дізнатись, де проходить ця фатальна межа? Якби опритомніла! Як вона зможе випити воду, не опритомнівши? І скільки часу минуло відтоді, як вона проковтнула ці кляті таблетки? Якщо не дуже багато…

— Матіні за десять хвилин буде.

— Дайте нашатир! Вату. Я її підведу, а ви розстебніть бюстгальтер! І все інше, що заважає… Тримайте її, я потру скроні. А тепер хай понюхає… Маріанно, Маріанно, прокиньтесь! Чуєте? Розкрийте повіки, зовсім розкрийте! Зараз вам покращає…

Маріанна, підтримувана Лідією, сиділа похитуючись. Повіки піднімались і знову опускались, голова то закидалась назад, то звішувалась уперед.

— Чорт забери! Ми вдвох нічого не вдіємо. Треба, щоб хтось один тримав їй голову. Джузеппе! Джузеппе! Куди ви запропастилися?!

— Іду!

Джузеппе вбіг, несучи дві електрогрілки, наштовхнувшись на нетерплячий сердитий погляд Григорія, жбурнув їх на стілець, кинувся до ліжка з тильного боку, так, щоб можна було обхопити Маріанну з-за спини. Довелося навколішки перетнути широчінь ліжка, тягнучи носками черевиків шовкове темно-вишневе покривало.

— Міцніше притисніть до себе спину, другою рукою тримайте голову! Лідіє, беріть таз!

Схопивши з нічного столика великий, конічної форми бокал, Григорій наповнив його водою і похапцем, розхлюпуючи, підріс до уст Маріанни. Вода облила підборіддя, тоненькими цівочками побігла по шиї, грудях. Рвонувшись у руках Джузеппе, дівчина крутнула головою і розплющила очі. Якась іскорка свідомості майнула в їх глибині і відразу згасла.

— Пийте! Чуєте, зараз же випийте! — Григорій здавив дівчині щоки вище щелеп, рот її напіврозкрився. Обережно, боячись, щоб вона не захлинулась, Григорій перехилив бокал. Ковток. Ще один. Можна перехиляти бокал сміливіше…

Григорію здалося, що це тривало безконечно довго. Бокал. Уста Маріанни. Зціплені зуби, які треба розійняти. Новий бокал у тремтячих мокрих пальцях. Уста. Вони ніби існують на обличчі окремо. Вони не частка живої плоті, скривленої стражданням, а просто отвір, у який треба влити якнайбільше, щоб вивергнути смерть…

Вони з Лідією пораються біля Маріанни. Джузеппе приніс шприц, ампули з камфорою і побіг на кухню заварити каву. Дівчина прийшла до пам’яті, але вона вкрай змучена, її б’є пропасниця, руки й ноги холодні, мов крига. Треба її покласти, вкрити, обкласти грілками, зробити впорскування.

— Лідіє, приготуйте постелю, покладіть Маріанну і добре вкрийте!

Намочивши одеколоном ватку, Григорій старанно протирає собі пальці. Вони тремтять. Та і весь він розбитий, ніби щойно витяг на гору воза з камінням. Як робиться впорскування камфори? Внутрішньом’язове, підшкірне? Здається, підшкірне. Чому це нема досі Матіні? З часу, коли з ним говорила Лідія, минула вічність. Був би він зараз тут… Ні, чекати не можна. Серце в неї, очевидно, взагалі слабеньке, а після такого… Бідолашне, дурне дівча! Таке встругнути! Через цього нікчему, пихатого павича… Руки самі собою збирають шприц, великий палець натискає на поршень, видимаючи повітря. Все. Тепер можна набрати камфору.

Маріанна вже лежить у ліжку. Така маленька на його широчезному полі. Під ковдрою і пледом ледве вимальовуються контури її зібганої у калачик постаті. Очі закриті. Невже знову заснула?

— Маріанно! — Вії затріпотіли, піднімаються. — Вам не можна спати, Маріанно! Ви впізнаєте мене, розумієте, що я вам кажу? Спати не треба! Пересильте себе. Зробіть маленьке зусилля. Зараз принесуть каву, ви її вип’єте, і вам покращає. А поки… Дайте руку! Не бійтесь, я не зроблю вам боляче.

З байдужою покорою дівчина дає витягти з-під ковдри свою руку. Григорій боїться, що вона шарпне її, коли він робитиме впорскування. Та рука лежить спокійно. Маріанна, мабуть, і не відчула уколу. Вона в напівзабутті. Засинає.

Джузеппе і Лідія приносять пляшки з гарячою водою. Електрогрілку можна включити лише одну — біля узголів’я. Григорій кладе її на руку, на місце впорскування. Джузеппе і Лідія огортають пляшки рушниками, підсувають їх під ковдру, до ніг.

Маріанна спить…

Всі троє стривожено перезираються.

— Коли вона це зробила, Лідіє? Хоч приблизно…

— Хвилин за десять-п’ятнадцять до вашого приходу. Тобто вона прийшла раніш, але спочатку…

— Потім, потім, не це головне. Невже вона проковтнула таку велику дозу… чи, може, ми поспішили, рано закінчили промивання? Джузеппе, ви розумієтесь на таких речах? Я — мало. Одне твердо знаю: промивання шлунка, не давати спати. Треба збудити, за всяку ціну збудити! Хай хтось із вас принесе каву.

— Я миттю! — Лідія метнулась до дверей.

— Якщо вона не вип’є зараз кави і не прокинеться остаточно, викличемо «швидку допомогу»! Йдеться про життя, чхати на все! — з серцем вигукує Григорій.

— Доведеться, як це не неприємно. Може, подзвонити до синьйорити додому? Хоча…

— Не треба. Що це дасть? Ще невідомо, як вона сприйме появу батьків. Мабуть, дома вибухнув скандал, вона втекла сюди, шукаючи підтримки, і побачивши, що цей боягуз… Вас не шокує таке висловлювання про вашого патрона?

— Я б ужив вираз сильніший. Усе це женихання… Вона ж зовсім дитина, дурне романтичне створіння, якому схотілося погратися у дорослу жінку. А він… Ага, ось і Лідія!

Аромат кави змішався з запахом камфори. Григорій, котрий зранку нічого не їв, відчув, як у нього паморочиться в голові.

— Спробуйте її напоїти, я на хвилинку вийду на повітря. Джузеппе, підведіть її і поторсайте добре за плечі, не церемоньтесь!