Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 13

Та монсиньйор Алоїз Орсіні аж ніяк не скидався на страховисько. Навпаки. Його гарне обличчя випромінювало лагідність, уста привітно всміхалися, чорні очі дивилися проникливо і спокійно, добре поставлений голос досвідченого промовця мінився багатством відтінків.

Після кількахвилинної розмови на загальні теми, жвавої і цілком світської, настоятель коледжу скрушно зітхнув:

— На жаль, від матерій високих нам доведеться повернутися до справ земних. Синьйор Джузеппе попередив мене про мету вашого приходу. Йдеться про зустріч з падре Антоніо?

— Так, монсиньйор, я маю до нього справу важливу і невідкладну.

— Цей дах свого часу став притулком для багатьох ваших співвітчизників, бо двері нашого дому завжди відкриті для всіх гнаних страдників. Нині, коли падре Антоніо ввірив нам свою долю цілком і беззастережно…

— Я розумію ваші побоювання, монсиньйор, і відразу хочу попередити: мої наміри дружні.

— Ви прибули з Іспанії, оскільки мені відомо, посідали в школі певну посаду… Не буде неймовірним припустити, що ви маєте якісь офіційні уповноваження. Чи не так?

— Не хочу від вас критися: маю. Але… але в даному разі я прийшов як особа приватна.

Перевівши погляд з обличчя Григорія на кінчики своїх стулених поверх стола пальців, настоятель коледжу з хвилину перебирав ними, про щось розмірковуючи.

— Де гарантія, що інтереси цієї приватної особи не суперечитимуть заповідям любові та милосердя, які сповідує свята католицька церква? — нарешті запитав монсиньйор Алоїз, знову звівши очі на Григорія.

— Я просив би вас бути присутнім під час моєї розмови з падре. З неї ви дізнаєтесь, що йдеться про велику суму грошей, які падре хоче передати на потребу церкві. Я можу йому в цьому допомогти в подяку за опікування над близькою мені людиною.

— Гаразд! — Монсиньйор Алоїз підвівся, тримаючи в руці невеличкий срібний дзвоник.

— Попросіть падре Антоніо негайно спуститися сюди! — наказав настоятель коледжу худому, зсутуленому монаху, що нечутно, мов привид, з’явився в дверях і так само нечутно, низько вклонившись, зник.

— У мене до вас є ще одне прохання, монсиньйор… — Григорій урвав мову, ніби зважуючи слова. — Не знаю, чи слід мені, чи можу я… Бачте, становище, в яке я сам себе поставив… І можливі наслідки…

— Можете бути цілком відвертим, сину мій!

— Відвертість… я прагну її всім серцем. Але коли в душі таке сум’яття, коли сам не знаєш, чи правильно вчинив, знехтувавши обов’язками службовими в ім’я обов’язків перед совістю… Коротше: мені доручено повернути падре Антоніо, звісно з грошима, які він вважає власністю церкви, назад до Іспанії, а я намагаюсь врятувати його від неминучого покарання. Якщо про мою пересторогу хтось дізнається…

— Ви хочете приховати вашу зустріч з падре Антоніо?

— Так, монсиньйор! Про нього, можливо, питатимуть.

— Осквернити свої уста брехнею?.. Чи розумієте ви, чого вимагаєте від мене?

— Є таємниця сповіді. Вважайте, що я перед вами висповідався… І є недоторканість притулку для всіх гнаних і страдників, як ви самі сказали… До того ж падре Антоніо не вчинив злочину. Залишивши кесарю кесареве, він забрав лише те, що належить богові.

В очах Алоїза Орсіні спалахнули насмішкуваті іскорки:

— Отже, ви теж дбаєте про справи небесні?

— Про земні. Все залежить від того, як на це глянути: якщо порятунок бідолашної жінки з хворим дитям вважати за акт милосердя… Ви, певно, чули від падре історію Агнеси Менендос і її доньки?

— Так, але чув і інше: ви хочете відвернути її серце від єдиної втіхи, яку вона мала, від віри у вищий промисел.

— Дівчинці насамперед потрібен хороший лікар, монсиньйор! Ми живемо не в середньовіччі, а в двадцятому столітті, коли діалог між наукою і релігією став можливий і вже відбувається.

— Мені подобається ваша відвертість, сину мій, вона найбільше переконує в чистоті ваших помислів. — Настоятель коледжу підвівся і вийшов з-за столу. — Не думаю, що моя присутність під час розмови з падре необхідна, а тому прощавайте! Таємницю нашої розмови обіцяю зберегти.

Додавши кілька люб’язних слів, монсиньйор Алоїз Орсіні вийшов у бічні двері, що, мабуть, вели в його особисті покої. Григорій лишився в кабінеті сам. Дуже хотілось курити. Вій уже витяг був сигарету і запальничку, та раптом схаменувся: тут, мабуть, не палять. Довелося все причандалля сховати назад у кишеню.

Нав’язлива думка про бодай одну затяжку тютюновим димом, склеписта стеля, нависла над головою, товстенні стіни, крізь які, здавалося, не може долинути жодного звуку, — все це починало нестерпно дратувати. З почуттям гострого невдоволення собою Григорій відзначив, що дражливість його день у день зростає. Воно й зрозуміло! Стояти на порозі волі і стримувати себе, щоб не переступити себе. Адже Григорій сам звалив собі на плечі клопіт із влаштуванням Агнеси, додавши до цього ще й нові турботи — з Рамоні і всією їхньою зграєю. Плетуть своє павутиння отруйні павуки, в усіх куточках земної кулі заворушилися, засновигали. Якщо вчасно не розрубати їхнє плетиво, обплутають ним цілий світ. За всяку ціну треба здобути список воєнних злочинців, переправлених через Італію, що його так необережно ховає у себе на віллі Рамоні. їх місцеперебування — то потенціальні вогнища майбутніх пожеж. Цікаво, чи значаться в цьому списку ті, для кого за притулок і перевалочну базу правив коледж? Мабуть, ні. У Ватикана своя політика. І тому тут всіляко затушовуватимуть ганебну поведінку папи Пія XII, який відверто став на бік фашизму, завдав чималої шкоди рухові Опору, доклав багато сил, щоб християнсько-демократична партія відкололася від створеного в 1943 році Комітету національного визволення. Часи змінилися, італійський народ довів, що він ненавидить фашизм, тож діяти доводилося обережніше… І таємниці монсиньйора Алоїза Орсіні, лагідного Алоїза Орсіні, такого привітного і ласкавого, що хоч до рани прикладай, лишилися при ньому або заховані надто глибоко…

Поява падре Антоніо повернула до турбот сьогоднішнього дня. Падре ввійшов поквапливо і, лише переступивши поріг, стишив ходу, схиливши водночас голову в поштивому поклоні.

— Пробачте, монсиньйор, я був аж у… — слова завмерли на його устах, очі округлилися. — Фред Шульц? Це ви?

— Усі шляхи ведуть до Рима… Пам’ятаєте нашу нічну розмову?

— Так, це були ваші останні слова. Але я не надав їм значення. Ви ж збиралися лишитися, сподіваючись ще якийсь камінь перетворити на хліб.

— У вас хороша пам’ять, падре, проте дозволю собі поновити основне з нашої розмови: ви зобов’язались здобути візи для Агнеси, Ірене, Педро і Пепіти, влаштувати їх у безпечному місці і, одержавши відступне, — не будемо лякатися слів! — назавжди забути про їхнє існування. Цю умову виконано?

— Частково і не з моєї вини. Дорогою Педро захворів, ми мусили заїхати в рідне село Пепіти, залишити там хлопчика і Агнесину служницю. Патронеса забезпечила їх усім необхідним.

— Де синьйора Менендос і Ірене зараз?

— По приїзді до Італії синьйора повелася досить дивно, Вона відмовилась від моїх послуг, виявивши при цьому неприховану ворожість. Так, так, ворожість, як не гірко мені, її духівникові, в цьому признатися. Всі мої спроби порозумітися ні до чого не призвели. Я мусив скоритися, зникнути з її очей.

— Не забувши; звісно, про обіцяну компенсацію?

Очі падре сердито блиснули:

— Ви знаєте, сину мій, я дбав не про особисті статки. Яку вагу мають наші дрібні чвари, особисті образа в момент, коли свята католицька церква готується до розгорнутого наступу на комунізм? Не сьогодні-завтра найсвятіший папа оголосить про відлучення від церкви всіх католиків, які так чи інакше спілкуються з комуністами, зваблені їх облудливими гаслами боротьби за мир. Це стане початком…

— Пробачте, падре. Де зупинилася синьйора Менендос?

— В готелі «Есперанса» на Кола ді Ріенца.

— І досі перебуває там? Не думаю, щоб ви відмовилися від спроби повернути свій колишній вплив.

— Боротися за ввірені нам душі ми, служителі божі, повинні до останнього. Як її духівник, як людина, що спілкувалася…