У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 42

Так, автор слів до гімну радянської піонерії поет А. Жаров згадував: «Спеціяльним рішенням Бюра ЦК РКСМ „пропонувалося написати піонерську пісню — марш“. За порадою довелося звернутися до старшого товариша — Д. А. Фурманова. „Становище безвихідне!“ — сказав я йому мало не плачучи. „У більшовиків безвихідних становищ не буває!“ — відповів Фурманов. Пропозиція була така: відштовхнутися від чого-небудь вже відомого. Цілою компанією ми вирушили до Великого театру на Фауста, і там хтось звернув увагу на марш вояків: „Вежі, зубцями / нам підкоріться! / Діви-гордячки, / Нам посміхніться“. Кілька днів я блукав, скандуючи цей чотиривірш. Повторював я його доти, доки не написав інший — тим самим розміром: „Взвейтесь кострами…“ і т. д. Я запозичив, отже, з „Фауста“ лише ритмічний хід для свого тексту. А комсомолець Сергєй Дешкін, учень музичного технікуму, звичайно, позичив звідти ж музичний хід для мелодії, написаної ним на мої слова. Так народжувалась перша пісня юних піонерів нашої країни».

Так само безборонно переносився на радянський культурний ґрунт доробок західніх авторів, який привозив у Росію поет-культуртреґер В. Маяковський.

«Володя дуже часто їздив за кордон, — згадував фотохудожник А. Родченко в 1926-му році про вищезгадану „культурну“ місію В. Маяковського. — За мапою поїздок, яку зараз робить Варвара (Степанова. — І. Б.-Т.), з'ясувалося, що на рік він їздив по колу 4 рази. Але тоді це було мало помітно, що його нема в СРСР або в Москві. Точніше, зовсім не було помітно. Не було ніяких зборів, прощань, зустрічей, він так само продовжував друкуватися в газетах, надсилав вірші, а коли приїздив, то одразу ж виступав із доповіддю та новими віршами.

Він привозив цілі валізи журналів, каталогів, книжок. Усе це віддавав Осі (Брік. — І. Б.-Т.), тож в його кімнаті був цілий склад. Ми товклися в цій кімнаті, дивилися, сперечалися й будували пляни. Кімната Осі — це особлива кімната, тож треба її при музеї відновити.

Коли приїздив Володя, Ося страшенно пожвавлювався, він показував нам привезене, пояснював, перекладав і т. д. Натомість Володя продовжував бути таким, як завжди. Він нічого не розповідав, не показував, не сперечався. Ніби й не їздив нікуди й лише вчора тут сидів.

Зате — на виступах й у віршах інша справа.

Мені здавалося що вдома він саме тому й не розповідав, щоби не повторюватись і не втрачати настрою.

Ми вже звикли, що все розповість і розтлумачить Ося.

Після Осиного перегляду та використання в пресі всіляких новинок, журнали з книжками роздавалися за фахом — мені мистецтво й фото, Жемчужному — театр і кіно, Лавінському —  скульптура та архітектура, ще й іншим — кому що треба.

Таким чином, і пресу, і нас Володя інформував щодо культури й мистецтва Заходу».

Александр Родченко й Варвара Степанова. 1922 рік

Як козаки до Сталіна їздили

Тиждень української літератури в Москві, що тривав 5—15-го лютого 1929-го року, почався ще до його офіційного відкриття. 7-го лютого в ЦК ВКП(б) працювала нарада, на якій з доповіддю виступив Андрій Хвиля, доповнили його І. Кулик, С. Пилипенко та І. Фалькевич, голова Головліту України. Згодом, а саме 3-го лютого 1929-го року, в 2-ій годині дня, до Москви приїхало понад 50 літераторів і 12 представників світу мистецтв: П. Тичина, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Епік, О. Досвітній, О. Вишня, І. Микитенко, І. Кулик, Л. Первомайський, Г. Юра, Л. Курбас, О. Довженко та ін. Були відсутні політично неблагодійні «неоклясики», а також політично підозрілі письменники з об’єднання «Західна Україна». Гостей зустрічав П. Кєрженцев, завідувач відділу друку ЦК ВКП(б). Увечері того ж дня відбулося знайомство з письменниками в будинку Ґерцена за участи Б. Пільняка, І. Сєльвінського, В. Маяковського, А. Безіменського та ін.

Наступного дня в Будинку Спілок доповідав В. Коряк і виступав з привітальним словом А. Луначарський. «Смішно подумати, — манірничав Анатолій Васильович, — нам зараз набагато легше зазнайомитись із англійською літературою, аніж з такою близькою українською…» Звісно, Анатолій Васильович лукавив, адже нещодавно, а саме в березні 1927-го року на Шевченківському вечорі він виголосив, що українська мова не пристосована до вимог культури і в минулому існував лише один великий клясик — Тарас Шевченко, якого нині наслідує самий лише одеський поет Едуард Багрицький. Але не менш «забудькуваті» виявилися члени делеґації українських письменників, яким добре було знати про нещодавнє непорозуміння, що сталося між М. Ґорьким і О. Слісаренком.

Отже, з історії знати про дещо перекручений факт того, як у 1926-му році письменник О. Слісаренко, на той час редактор видавництва «Книгоспілка», звернувся до М. Ґорького з пропозицією скоротити для молоді й, переклавши українською, видати його повість «Мати». Відповідь з острова Капрі, де натоді сибаритствував Ґорький, була така: «Шановний Алєксєй Алєксєєвіч (хоч по батькові Слісаренка звали Андрійович. — І. Б.-Т.), я категорично проти скорочення повісти „Мати“, мені здається, що й переклад цієї повісти українською говіркою так само не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, маючи одну й ту саму мету, не лише затверджують різницю між говірками — намагаються зробити з говірки „мову“ — але ще й пригнічують тих великоросів, які виявилися меншістю в межах даної говірки».

Лист М. Ґорького, що надійшов до «Книгоспілки», став відомий широким письменницьким колам, і, зокрема, М. Хвильовий у своїй статті «Україна чи Малоросія» назвав Ґорького російським шовіністом.

У своїх мемуарах Ю. Смолич спробував було перевести цю скандальну історію на суто літературний анекдот в стилі «Повісти про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». «Так було, скажімо, з листом Максима Ґорького, — значив Ю. Смолич: — в неґативній реакції на цей лист в письменницьких колах значною мірою завинив саме Олекса Андрійович. Олекса Андрійович — головний редактор видавництва „Книгоспілка“ — звернувся до Олексія Максимовича (що проживав тоді ще на Капрі) з пропозицією видати роман „Мать“ українською мовою. Зазнайомившись з текстом перекладу, Олексій Максимович заперечив проти цього видання. Я не пригадаю вже точно тексту листа Ґорького, але причиною відмови Олексія Максимовича була неточність, самий мовний ключ перекладу, що, на його думку, знижував зміст і самий мовний ранжир твору — через зловживання провінціалізмами і діалектизмами».

Насправді ж М. Ґорький не мав тексту перекладу своєї повісти «Мати», оскільки на нього українська «Книгоспілка» у згадану пору ще не отримала дозволу. Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи. Так, приводом до написання В. Винниченком «Одвертого листа до М. Ґорького» стала незгода російського письменника дати дозвіл на переклад його творів українською мовою, про яку В. Винниченко почув від членів родини М. Грушевського у травні 1928-го року. «Побачення з Грушевськими… — нотував письменник. — Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні позиції Ґорького в українському питанні. Єфремов від Академії наук звернувся до Ґорького за дозволом перекласти його твори на українську мову. Ґорький відповів, що він уважає українську мову за „искусственный язик“ і не хоче підтримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином лист його до руських письменників, де він називав українську мову „наречием“, — підтверджується. Отже можна писати йому „привітання“. Чи надрукують тільки „Українські Вісті“?..»