У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 40

Сьогодні вже неважко пояснити, яким чином редактором першого радянського літературного журналу «Мистецтво» в Україні був призначений безпартійний футурист Михайль Семенко. Адже ярлик «перших хоробрих», що вплинув на дружбу літератури з державою, крім співробітника В. Еллана-Блакитного, навішували на героїчну боротьбістську трійцю Чумак — Михайличенко — Заливчий, але аж ніяк не на розхристаного футуриста. У чому ж справа?

Просто в якийсь момент революційної плутанини ліві погляди М. Семенка імпонували новопосталій радянській владі, а її пролеткультівський антагонізм щодо традиційних форм мистецтва цілком улаштовував самого «футуроруба в незайманих лісах української літератури». До того ж, на відміну від співредактора Г. Михайличенка, відправленого в 1919-му році на фронт, М. Семенко не був партійним функціонером, умів скидати попутників з «корабля історії», «палити свій Кобзар» і дружив з молодими письменниками. Тому на всі футуристичні ескапади Михайля начальство дивилося крізь пальці.

Фронтиспіс до альманаху «Літературний ярмарок». Художник І. Падалка. 1929 рік

Для журналу «Мистецтво», який виходив друком у 1919—20 pp., усе погіршувалося тим, що виникло це видання на хвилі короткочасної перемоги старих партійців над великоросійським шовінізмом у Всеукраїнському комітеті з літератури. Ясно, що журнал підтримував революцію, відображаючи політичну ситуацію і намагаючись не нагадувати журнал «Музагет», себто свого буржуазного попередника. Таким чином, «Мистецтво» увінчало сподівання старої ґвардії українських більшовиків щодо леґалізації національної літератури в нових умовах. А там хоч трава не рости. Вона, в принципі, більше й не росла, хіба що на обкладинці журналу роботи Г. Нарбута.

Надалі у 1920-их роках, удавшись до трюку «українізації», КП(б)У пропаґувала розвиток літературно-організаційної та видавничої діяльности. Література розцвіла буйним цвітом, і справді «буйні» були одразу виявлені й узяті на облік. Так, однією з недобитих «націоналістичних» груп виявилася «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), у чиїх виданнях не особливо вітався клясовий аспект розподілу на «чужих» і «своїх».

Не дивно, що аґресивна позиція ВАПЛІТЕ в середині 1920-их років, коли «українізація» активно підмінювалася ідеологічним контролем, втягла організацію в болото «літературної дискусії». Зокрема, президент ВАПЛІТЕ М. Хвильовий підняв питання про російське домінування в українській культурі, а також про явну підтримку такої угодницької політики з боку рідної партії та радянської уряду. Реакція на це нахабство не забарилась, ВАПЛІТЕ перестали вважати за літературну «школу», назвавши черговим політичним ухилом, і весь цей культурний балаган підверстали під протистояння в таборі націонал-більшовиків. Скрипник — на Шумського, Хвиля — на Хвильового, і опозиція, як завжди, була зломлена. Так, у «Зошиті першому» ВАПЛІТЕ, виданому в Харкові 1926-го року, вчуваються злочинні відгомони памфлетів М. Хвильового, назагал огріхи в статтях «До розвитку письменницьких сил» О. Досвітнього, «У боротьбі за пролетарську естетику» О. Слісаренка і «До проблеми образотворчого мистецтва» О. Довженка, тож видання прикрили. Як і саму «Вільну академію пролетарської літератури», розпущену в січні 1928-го року.

Найцікавішим явищем з літературної періодики цього часу можна назвати харківський місячник «Літературний ярмарок». Дванадцять випусків цього не-групового альманаху вийшли в 1928—30 роках у Харкові, тодішній столиці Радянської України. «Літературний ярмарок» вважався найвищим досягненням української журналістики, цілий рік будучи неофіційним форумом кращих представників письменницької братії, утягненої в партійну свару про форму і метод, Україну і Росію, а також про буржуазну заразу націоналізму. Оскільки наказом зверху небезпечна «літературна дискусія» у той час була «успішно» завершена, а «Вільна академія пролетарської літератури» під проводом М. Хвильового розігнана, то «Літературний ярмарок» залишався, по суті, єдиною трибуною, з якої звучала критика влади. Містифікації, пародії, літературні алюзії — усе летіло в топку нонконформізму. Коли ж ворохобна редакція заїкнулася щодо сумнівної вигоди партійности в літературі, альманах прикрили. Як, власне, і саму літературу, що віднедавна перетворилася з «української» на «пролетарську».

Обкладинка часопису «Гарт»

Але залишилася архівна пам’ять «ярмаркової» пори. На строкатій суперобкладинці — панно А. Петрицького, на титулі — незмінна ґравюра І. Падалки. Усередині «Літературного ярмарку» — ілюстрації Падалки, Каплана, Бризкіна. Тут друкувався і культовий «Вертеп» А. Любченка, і «Шахта Марія» І. Дніпровського, і «На імлистому світанку» Г. Косинки — упереміш із кумедними авторськими монологами й саркастичними інтермедіями. Словом, столичний письменницький флер як весела агонія перед вступом у літературний колгосп соціялістичного реалізму.

Що ж до харківського журналу «Аванґард», то ситуація була не зовсім весела. До творчости його редактора, поета-конструктивіста Валеріяна Поліщука обережно ставились навіть його колеґи по революційному цеху. Ризиковані концепції на кшталт «ліжка для кохання», зробленого на пару з приятелем В. Єрміловим, порнографічна поема «Онан», культивування «полового акту, громадського пісуару чи фізкультури мішаного товариства в річці», а також гасла в стилі «хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь» не могли не ранити кондову пролетарську моральність. Утім, видавання в 1928-му році журналу «Аванґард» уберегло В. Поліщука від гнівного суду новонародженого соцреалізму, оскільки під шумок будівельної мегаломанії його конструктивізм, машинізм і динамізм зі спіралізмом вкупі виявилися цілком доречними. «Навчити людей доцільно, послідовно й революційно мислити в галузі мистецтва — є одне з найпочесніших завдань аванґарду», — бадьоро проголошували конструктивісти.

З часом аванґардні пошуки накрили мокрим партійним рядном і, незважаючи на всі загравання В. Поліщука з пляновим будівництвом, редактора «Аванаґарду» нарекли шарлатаном і пляґіятором, оскільки в 1928-му році Країну Рад цікавив уже не конструктивізм і легковажна естетика маскульту, а банальна важка промисловість. Подальші «індустріяльні» експерименти В. Поліщука і В. Єрмілова хоч і вважали за «революційні», але числили по відомству глибоко аполітичних. Зокрема, В. Поліщуку після закриття «Аванґарду» у 1929-му році довелося перекваліфікуватися в ідеологічні кербуди, викорінюючи антимарксистські елементи вже на інших ділянках партійного фронту.

Неабиякий універсалізм вільно було закинути також «Універсальному журналу», що почав виходити в Харкові 1928-го року, адже видання це було універсальним не тільки в літературному сенсі. Виникнувши наприкінці 1920-их років, після закриття багатьох «місць друку» ілюстрований щотижневик, який мистецьки оформлювали І. Падалка й А. Петрицький і в якому публікувалася еліта тодішньої пролетарської літератури, вже в принципі не міг дозволити собі політичну фронду і творчий експеримент. Згадана еліта в особі Ю. Смолича, Ю. Яновського і М. Йогансена гуртувалась навколо журналу, будучи, по суті, витиснута з колишніх «бунтарських» видань і веселих колективів, а тому рішуче відкидала донедавна модні «націоналістичні» гасла та усілякий «формалізм», батьком якого, до речі, донедавна вважався той самий М. Йогансен. «Народжений повзати літати не може», — із властивим йому сарказмом іронізував з приводу журналу «УЖ» М. Хвильовий.

Утім, журнал був чудовий не лише як «універсальний» притулок розжалуваних романтиків, але також як еталон безвідповідального віталізму й безприкладного конформізму. У ньому вільно було надибати обов’язковий фоторепортаж «Родина Ульянових у Києві», і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» Ю. Смолича, і скетч на злобу дня «Юлій Цезар в автодорі» А. Чернова, і зразково-показове краєзнавство «Харьков — Харків» В. Іволгіна про те, як жити стало краще, жити стало веселіше. Цілком симптоматично виглядало також опубліковане в журналі редакційне кредо: «Наша система — п’ять хвилин розумової гімнастики щодня». Здається, більшого було не треба для побудови не дуже розвинутого, як виявилося, соціялізму.