У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 35

Слід зазначити, що на Першому військовому з’їзді, який відбувся в Києві 18-го травня 1917-го року, колишній харківський адвокат, а на той час військовий поручник, Микола Міхновський мав неабияку перевагу над прибічниками Винниченка у проводі Центральної Ради. І це попри те, що на противагу Міхновському, відвертому і наскрізь чесному в політичній боротьбі, Володимир Винниченко залишався безсовісним демагогом, що ніколи не вагався «користуватися у боротьбі з Міхновським і його однодумцями хитрощами, підступом, забріханістю і для своїх партійницьких та особистих цілей розбурхувати найнижчі інстинкти мас» (П. Мірчук). Тож через переляк соціял-демократів, аби на вищезгаданому з’їзді на голову не обрали ворохобного Міхновського, було вирішено утворити лише президію — без головуючого. Вибраний, тим не менш, до створеного під ту пору найвищого військового органу, Українського генерального військового комітету, Міхновський згодом із нього виходить, оскільки йому, як знати, вже ходило про негайне проголошення самостійности України, і то іншим шляхом. Отже, йшлося про військовий переворот, конкретну мету якого Міхновський проголосив у відозві червнем 1917-го року. «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи, — значив Міхновський. — По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без їх відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядковуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Київі і по всій Україні, як у своїй хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати».

Проводити переворот мусили два полки — Перший український полк ім. Б. Хмельницького та новоутворений Другий український полк ім. П. Полуботка — загалом близько 5 000 бійців, якими лише за одну ніч з 3-го на 4-те липня Київ було взято під повний контроль.

І не лише Київ — на всю Україну пролунала звістка про близьку перемогу самостійницького руху, що його щиро вітали свідомі маси, згуртовані на місцях філіями Клюбу ім. П. Полуботка! Таким чином, переворот українських самостійників у липні 1917-го року міг повернути історію України на шлях самостійного, державного будівництва, якби його вчасно використали, заступивши дорогу ще не окріплим силам більшовізму.

Мітинг з нагоди проведення І Військового з'їзду. Київ, 1917 рік

Тим самим були наснажені самостійники під проводом Міхновського, кладучи свою перемогу, наче золотий ключик Української революції, — на відміну від німецьких ключів «революції» російської — до ніг визнаної ними Центральної Ради, що, як знати, не хотіла бачити Україну самостійною. Тож соціялістичні лідери з табору Винниченка віддали наказ від імени Центральної Ради роззброїти повстанців, що й було виконано юнкерськими частинами київської військової залоги. Самого Міхновського було віддано під суд головою Генерального Секретаріяту Центральної Ради В. Винниченком, що він сумлінно звідомив російський Тимчасовий уряд. Таємний плян, за яким діяли повсталі полуботківці, був переданий російським генералам головою Центральної Ради М. Грушевським. За наказом А. Керенського, а також на особисте прохання В. Винниченка і С. Петлюри, який домовився з командуючим Київським округом прибрати явного конкурента з Києва, Миколу Міхновського було під охороною військової жандармерії відправлено на Румунський фронт.

Письменник А. Гак, будучи в травні 1917-го року членом армійського комітету, згадує про те, яким повернувся М. Міхновський з Румунського фронту до міста Болграду Басарабської губернії, де знаходився штаб 6-ої армії. При цьому бачився він з леґендарним М. Міхновським, ідеологом націоналізму, саме у справі допомоги нечисленним українцям з армійського комітету щодо тамтешнього політичного засилля російських офіцерів, членів есерівської та есдеківської партії. «Міхновський, слухаючи мене, то хмурив брови, то якось скептично посміхався, то нетерпляче знизував плечима, — згадував А. Гак. — Коли ж я скінчив говорити, він сказав:

— Виходить, ви даремно до мене прийшли.

— Чому, пане поручнику, даремно? Ми певні, ви нам у всьому цьому допоможете.

— А, ні-ні! — заперечливо мотнув він головою. — Доводити офіцерам-росіянам, що українці є українці, я не вважаю за потрібне. Навіщо це робити? І потім — ніяких мітингів, ніяких зборів, ніяких партій — нічого я цього не хочу й знати…

Голос його був рішучий, і мені від його тону похолодило в грудях. А я уже так надіявся, так сподівався. Я вже уявляв собі, як, головуючи десь на солдатському мітингу, надам слово Міхновському — адвокатові, непохитному українцеві, поетові! — і нехай він зіб’є пиху отим бундючним есерам та есдекам. А тут виходить зовсім інше.

— Але допомогти українцям я охоче допоможу, — вів Міхновський далі.

— Чим і як — давайте поміркуємо. Я, прикладом, можу читати лекції з українознавства. Треба розбуркувати національну свідомість наших людей, треба викликати в них любов до своєї батьківщини, до історії, до літератури. Треба навчати українців власними руками творити своє національне життя… Згодні?

Звісно, я охоче пристав на це, хоч тим часом дуже шкодував, що Міхновський відмовляється виступити на мітингах».

Під згадувану пору М. Міхновський, висланий Центральною Радою на фронт, справді, зневірився в доцільності мітингової стратегії, добре відчувши на власному досвіді настрої та позиції «українського» угодовства. Свого часу перемогу в політичній справі самостійництва України ним було вже здобуто, але в часі вищезгаданої зустрічі з А. Гаком на кін виходила сила іншого, вже не малоросійського, але споконвіку імперського ворога. Здається, це відчув також автор спогаду. «Була друга половина грудня 1918 року. Військо Української Директорії нещодавно вступило до Києва, — значить А. Гак. — Заходжу я якось увечері до Київського клюбу. В просторій залі стоять довжелезний ряд столів. На столах смугою тягнуться вазони. Пообіч сидить багато публіки — вечеряють люди. Я вибираю й собі вільне місце, сідаю і чекаю, коли до мене підійде офіціянтка. Раптом бачу — проміж двох вазонів на мене дивляться чиїсь пильні очі і пізнаю — Міхновський! Але я спізнився: волохата рука Міхновського вже простяглася через стіл до мене.

— Живі, здорові? — питає він мене.

— Та поки що… А ви як?

— Як горох при дорозі… — і, зиркнувши скоса на своїх сусідів, спинився.

„Знову сам-один“ — мигнула мені думка, і я вже не турбував його своїми розпитуваннями. Тільки коли, повечерявши, ми виходили з клюбу, Міхновський сам заговорив до мене.

— А що ви тепер скажете про своїх „приятелів“? — запитав він мене.

— Про яких це приятелів? — нічого не розуміючи, спинив я на ньому свій погляд.

— Он про тих! — кинув він головою кудись у бік півночі. Тепер я догадався: він натякав мені на більшовиків, що в той час ордою сунули з півночі на Україну.

— А чого ж це ви називаєте їх моїми приятелями?

— Чого? А вам хіба не в помку, як ви в Болграді цілим армійським з’їздом обстоювали єдиний революційний фронт з російською демократією? Я гаразд і добре пам’ятаю! — і вже трохи тихше додав: — запам’ятайте, голубе, моє слово: Москва — в який би вона колір не вдягалась — є Москва!..

Ніде правди діти, мені багато в чому довелося з ним погодитись».

Так завершилась чергова спроба українців самим облаштовувати власне державне життя і почалась зовсім інша історія про її «соціялістичні» наслідки. Втім, аж ніяк не українські, як того хотілося одуреним патріотам з Центральної Ради. «Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп'ялась і не хоче відпустити», — бідкався згодом В. Винниченко. Саме той, що, лишивши молоду українську Державу безборонною в часі її постання, пропонував нам читати нашу ж історію лише з бромом — щоби вкотре не було «боляче, досадно, гірко й сумно» дізнаватися про те, як «нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за час свого державного (чи вірніше: півдержавного існування), що огризалась на всі боки». «Чи не те саме стає тепер?» — запитував «прозрілий» В. Винниченко вже у травні 1918-го року.