У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 27

Синякова, звичайно, була не першою з тих, хто зрозумів, що слобідський пейзаж можна зібрати по запахах, звуках і безсоромних доторках Вітюші і що він легко реконструюється навіть в еміґрації за порошинкою з леза ножа. Це добре продемонстрували і Бурлюк, і Андрієнко-Нечитайло, і навіть Архипенко, а може, й призабутий харківський візитер Сандро: «Приплелся друг, потом пришли другие. / И про себя бормочешь: Боже мой, / Как тянутся уроки ностальгии, / что даже и не хочется домой, / туда, где дождь надсадный и наждачный, / в ту даль, где до скончания веков / краснополянский хмурый поезд дачный / куда-то тащит спящих грибников».

Час у тій атмосфері «аванґарду» слобідського заквасу обернений у вільготне коло. Тутешній аванґардний гурт «Кільце» Є. Аґафонова плавно перетікає в московський «Бубновий валет», а учасники згаданої «Блакитної лілії» — у тамтешню футуристичну «Центрифугу». Маловибагливий космополітизм сповідували також молоді бунтарі з харківського «Союзу семи»: «Ми перші в цьому тихому океані хаток і садків взялися за проблему передачі форми по суті, як форми буття, а не тимчасового явища». Тим не менш, за наївом Синякової стоїть той тип світосприйняття, що покликаний пробуджувати в глядача найвищі чесноти. Хоч іноді це важко через форму висловлення. «Наївний живопис заповнює в моїй душі простір, відведений Богом для сприйняття прекрасного», — кокетувала слобідська муза російського аванґарду.

Михаїл Ларіонов

Більш цікавою видається діяльність М. Синякової в галузі книжкового оформлення. «Другая окутана сказкой», — недармо писав про неї Хлєбніков в «Трьох сестрах». І серед оздоблених нею видань було чимало дитячих: К. Чуковского «Нові загадки» (1930), Р. Енґель «Про дірочку і хвостик» (1930), Л. Остроумової «Пташиний переполох» (1928), Н. Павловіч «Весела бджілка» (1930). Хоч, безперечно, більш поважною була співпраця з Г. Пєтніковим («Поросль сонця», 1918), А. Кручоних («Розбійник Ванька-Каїн і Сонька-манікюрница», 1925; «Чотири фонетичні романи», 1927) і Н. Асєєвим («Про заячу службу й лисячу дружбу», 1927; «Цирк», 1929; «Пісенник», 1935; «Маяковський починається», 1950).

Безтурботна евфорія мистецького проживання в Красній Поляні завершилася фактично після 1919-го року. Рятуючись від мобілізацій, терору й голоду, більшість із героїв оповіданої тут історії розлетілася з-під Харкова малопривітними світами. Розпався «Союз семи», закрилися театрики й кабаре на паризьких бруківках слобідського едему. Мистецький люд «перекваліфікувався в управдоми» й масово пішов у радянський офіціоз. Аристократизм вертинського бедламу надійно заступав розмірений гуркіт молодої пролетарської столиці. Мінялися фонетика й фоніка підступного часу: замість Євреїнова в «Березолі» порядкував Курбас, Хлєбнікова змінив Хвильовий, а Блюменталя-Тамаріна — неоковирний Хвостенко-Хвостов.

Спорожніла й гостинна Красная Поляна. «Где шумели тихо ели, / Где поюны крик пропели, / Пролетели, улетели / Стаи легких времирей», — передбачав цей час В. Хлєбніков. Відлетіла у небуття вже у вісімдесятих роках минулого буремного століття і Марія Синякова, велимирна і велемудра хранителька краснополянського «притулку комедіянтів». Вона прожила довге життя: 1890-го року народившись у Красній Поляні, 1984-го померши в Москві, де мешкала із середини 1920-их.

Харків. Вигляд на річку Лопань. 1900-ті роки

Частина 3

ТЕХНОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ 1905—1917-ИХ РОКІВ

Початки більшовізму в Україні

З одного боку, в силу традиційно-власницького неприйняття політики колективістського зайди й завдяки наївному бажанню українських соціялістів самим панувати на споконвіку «власній, не своїй землі», Центральна Рада — вищий представницький орган українського народу — не визнала в жовтні 1917-го року владу Раднаркому Росії. Але, з іншого боку, це не була остаточна відповідь чужинцю, адже одночасно й цілком «патріотично» соціялістичною верхівкою Центральної Ради на чолі з масоном М. Грушевським була проіґнорована питомо українська версія М. Міхновського і братів-хліборобів: ніякої демократії, лише жорстке підпорядкування військовій силі, пану-господарю, гетьману.

Слід згадати, що саме завдяки максималізмові нових сил української політики, які під загрозою багнетів Полуботківського полісу вирвали у соціялістичного проводу Центральної Ради останній з черги, «самостійницький» Універсал, можна говорити про сяку-таку «революційність». Адже українські вожді соціялізму разом із представниками інтернаціональної масонерії фактично знищили першу Українську Центральну Раду (яку почали було створювати 15-го березня 1917-го року самостійники-державники з табору М. Міхновського), спочатку об’єднавши її 16-го березня з другою з черги Центральною Радою, а згодом остаточно розчинивши у власному антиукраїнському уряді, очолюваному автономістами-масонами. Про політичні ігрища Центральної Ради влучно значив поет-символіст О. Олесь у маловідомій сатирі «Гармонія»:

Олександр Олесь

Згодом В. Винниченко завершив сезон політичних ігор, повністю обеззброївши Україну та позбавивши її права на формування свого війська, на чому наполягав М. Міхновський. «Прапор самостійної України стоїть згорнений», — бідкався невдовзі М. Грушевський, і нинішня офіційна історія з ним цілком згодна, мовляв, практично всі партії та осередки націоналістичного ґатунку проголосили свою схильність соціялізму Насправді ж здорові націоналістичні сили на чолі з видатним діячем того часу, ідеологом державної самостійности М. Міхновським робили усе, щоби протистояти розповсюдженню замулених цінностей соціялізму, які проповідував М. Грушевський. Навіть ввівши до складу соціялістів-самостійників створену ним Українську Народну Партію, чий шлях від 1902-го до 1917-го року був позначений революційними актами спротиву політиці царату, М. Міхновський від співпраці з самостійниками відмовився, творячи надалі власні осередки націоналістичного руху. Як основоположник теорії українського націоналізму, він вважав, що навіть суто формальне залучення модного натоді терміну «соціялізм» до справи визволення рідного краю може цю справу загубити.

Згодом, звичайно ж, вкотре з’ясувалося, що два українці заміняють трьох гетьманів, і завдяки власній нерішучості (хоч і за умов чисельної переваги в Центральній Раді та заклику М. Грушевського приховати «націоналістичні амбіції»), а насправді під тиском Полуботківського полку, українські соціялісти не змогли взяти гору, видавши хоч і з четвертого разу, але таки Універсал, в якому йшлося про самостійність України. Але ж централізований характер політики російських більшовиків не припускав жодного автономного існування осередків навіть рідної соціялістичної ідеї по споконвіку імперських колоніях, і тому на початку грудня 1917-го року більшовики Росії оголосили Українській Народній Республіці війну.