У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 22

Хай там як, але спирт був. Втім, ніхто не знав, як його пити. Намагалися розчиняти водою, але він мав аптечний присмак. Хтось мудро порадив пити його з медом. Сказано — зроблено. Частину спирту виміняли на мед. І ось уже вся компанія — поетки, поети, художники — згуртувалися довкола великого столу. На столі у великих фужерах, кимсь позичених, налито спирт із медом. Всім смакує, легко п’ється, і ніхто не підозрює, наскільки підступний цей напій, що навіть слона може звалити з ніг».

На обкладинці «Мельпомени» 1918-го року регулярно з’являється рекляма кабаре «Ґротеск», що розмістилося на вул. Дерибасівській, 10. У рубриці «Театральне життя в Одесі» повідомляється: «Театром „Ґротеск“ прийняті до постановки три п’єси поета Юрія Олєші „Розповідь про Праксителя“, „Нарцис“ та інтермедія „Сон кокетки“». Незабаром «Фіґаро» повідомляє: «У театрі „Ґротеск“ почалися ґастролі виконавця ориґінального жанру сценок з дитячого життя П. Лопухіна. До 9-го циклу увійшли мініятюри: „Баби“, „За минулого часу“, „Сатир і німфа“, „Суд Соломона“, „Панни“, витончена п’єска поета Юр. Олєші „Нарцис“». До речі, це були перші кроки Олєші в драматургії, про які нічого більш невідомо: ані про сюжети п’єс, ані те, чи були вони в підсумку поставлені.

Натомість щодо журналу «Театруда» можна з певністю ствердити, що він існував, а сама історія цього видання унікальна, як і все, що стосувалося строкатого безчасся 1910-х років. Словом, як це робилося в Одесі? Наразі суто «по-харківськи», адже ініціятива створення неоковирного часопису «Театруда» належала Борису Глаголіну, який, ґастролюючи як артист і режисер Суворінського театру, спершу працював у Харкові 1915-го року в театрі H. Н. Сінєльнікова, після 1917-го перебував тут уже як член Всеукраїнського театрального комітету, а вже в 1917—1918-х роках видавав в Одесі вищезгаданий журнал.

Загалом це було літературне видання з пролетарською підкладкою. Тобто декадентські віршики «про троянди і солов’їв» присмачувалися статтями про нагальні завдання пролеткульту. Обкладинку «Театруда» («Театр труда») намалював юний харків’янин Б. Косарєв, який відстав від утікаючої Добровольчої армії Денікіна. Інші учасники проекту були в тому ж дусі часу. Наприклад, письменник Бабічев, організувавши «Комуну Земного Шара», носив у портфелі гальмо від конки, яке слугувало йому замість радіо для зв’язку з Марсом. «Я, Антихрист, покликаний вирішувати долю всесвіту», — так починав він свої статті в «Театруда». Будучи інженером, прийшов якось Бабічев до виконкому організовувати «Театр Міровой Комуни». Приміщення знайшли, акторів підібрали. «Ну, а скільки ж вам, товаришу Бабічев, стільців знадобиться?» — запитали у виконкомі. «Та я гадаю, що два мільйони на якийсь час вистачить», — бадьоро відгукнувся той. Жарти жартами, але саме з фантасмагоричних видань на кшталт «Театруда» народилася цілком поважна «южнорусская школа» в особі Багрицького й Кірсанова, Бабеля, Олєші й Катаева, Ільфа й Петрова.

Навесні 1919-го року Одесу займають червоноармійські частини. Судячи з документів, молоді поети зустрічають їх з ентузіязмом, про це саме спогадує І. Бунін, розповідаючи про бурхливе засідання Союзу з організації профспілок 29-го березня (11-го квітня) 1919-го року. «Гурт молодих поетів і письменників, Катаєв, Іркутов, з гострим обличчям, схожий на злочинця, Олєша і Багрицький та інші, — нотувала в щоденнику В. Буніна, дружина письменника, — виглядали як повні негідники, кричали, що вони готові вмерти за радянську плятформу, що треба профільтрувати збори, заткнути рота буржуазним старим письменникам. Поводилися вони брутально, цинічно і, зробивши скандал, пішли».

Незабаром пішли й червоні частини. А молоді поети-хулігани, що необачно заявили публіці про свої політичні симпатії, залишилися.

До кінця 1919-го року стан справ у театральному середовищі Одеси змінюється, до того ж, місто вже не в змозі перетравити такої кількости гостей. В Одесі росте безробіття, у тому числі й у театральному середовищі.

Уже на початку лютого 1920-го року місто остаточно займають частини Червоної армії. Навесні в Одесі з’являється поет Владімір Нарбут. Людина з рідкісним організаторським даром, він швидко збирає навколо Юґроста (південне відділення Всеукраїнського бюро Російського телеграфного аґентства) активно пишучих людей. У літературній секції Юґроста працюють І. Бабель, В. Багрицький, І. Ільф, В. Катаєв, Ю. Олєша, З. Шишова, Л. Славін, а також юний харківський художник Б. Косарєв. Одеський «Колектив поетів» замість «поезо-концертів» починає складати «підтекстовки» до аґітаційних плякатів і налагоджувати кореспондентську мережу в найближчих селах. А також виступає з «Усними збірниками», чи пак поетичними виставами в їдальнях, що розташувалися на місці колишніх фешенебельних кафе, а потім і в поетичному кафе «Пеон IV».

Навесні 1920-го року в Одесі Ю. Олєша складає одноактну п’єсу «Гра в плаху», і тоді ж її ставить Театр революційної сатири. Рік по тому, a саме 18-го квітня 1921-го року, автор читає «Гру в плаху» на черговому «Усному збірнику» одеського відділення Південного товариства письменників, а в середині липня репертуарна комісія Всеукраїнського театрального комітету схвалює твір Ю. Олєші, кваліфікуючи його як «спробу п’єси героїчного репертуару для мас перехідного періоду». Ще через три місяці, у жовтні 1921-го року, художній сектор Головполітосвіти України затверджує святковий репертуар харківських театрів. Серед авторів, рекомендованих для постановки, — В. Маяковський, Е. Верхарн і Ю. Олєша. І наприкінці жовтня — початку листопада 1921-го року на вулицях Харкова з’являються афіші нового «Молодого театру», які сповіщають про перші прем’єри, анонсуючи також «Гру в плаху».

«У Харкові відкривається „Молодий Театр“, — повідомляв в рубриці „Україна“ журнал „Екран“ (Вісник театру — мистецтва — кіно — спорту). — До найближчого репертуару Молодого Театру включена „Комедія воскресінь“ Тирсо де Моліни, „Театр чудес“ В. Шекспіра, „Гра в плаху“ Ю. Олєші, „Червоний кабачок“ Ю. Беляева, „Роза і хрест“ А. Блока, „Чудо св. Антонія“ Метерлінка». На чолі театру був поставлений режисер Р. А. Унґерн.

Нарешті, у 1924-му році в Одесі виникає об’єднання «Юґолеф» і починає виходити журнал з однойменною назвою. Редактор «Вістей Одеського Губкому КПБУ, Губвиконкому і Губосвітради» М. Ольшевець значив з цього приводу: «В журналі лише 13 з половиною сторінок тексту (єдина перевага). Навесні 24 року в Одесі було створено ЛЄФ. Найближча мета — служити революції (ну звичайно, звичайно), засіб — вправність. Зіпсувати кілька пудів паперу, звісно, не абияка вправність, особливо якщо маєш три сторінки платних оголошень від Держвидаву».

Мудрість Хубеане

…На початку 1920-их Б. Косарєва було запрошено до першого в Україні Театру для дітей. У столичному Харкові розквітало театральне життя: вистави супроводжувалися бурхливими дискусіями, а про прем’єри в місцевих газетах писали з не меншим захватом, ніж про запуск Харківського тракторного заводу. «Я радий, що звідти вирвався, — описував тодішні свої ґастролі В. Маяковський, — Харків — жахливе місто…» Здається, поет кривив душею, ревнуючи до молодої пролетарської столиці. «Маяковскому грезится гудок над Зимним, / А мне журавлиный перелет и кот на лежанке», — роз’яснював такі настрої Н. Клюєв.

Двоє. Фото А. Родченка. 1932 рік

Розвиткові творчих форм на ту пору активно сприяло звертання мистців до екзотичної або фантастичної тематики. «Здорові були, марсіанції» — гукав Хома Брут у п’єсі О. Вишні «Вій». На що «марсіанці» ввічливо, але цілком у руслі тодішньої політики Партії відповідали: «Говоріть по-російському, а то ми ще не українізувалися». Віддаючи данину часові, Б. Косарєв працює, зокрема, над оформленням вистав «Хубеане» Р. Победімського та «Шторм» В. Біль-Білоцерковського.