Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 82

Балабки. Згадувані Балабки, скоріше за все, були звичайним поселенням усіх прийшлих із Кам’янця людей. «…Привел с собою 12 тысяч человек». На мою думку, ті 12 тисяч людей український князь Василь Красний привів із собою на постійне поселення.

У першу чергу на Причорноморські землі прибули чоловіки, завданням яких було до зими звести фортеці та житло для людей і худоби.

Думаю — лісоматеріали для будівництва йшли Дністром суцільним потоком і зупинялися в Маяку та Чорногроді, а звідтіля їх везли до Качебієва, Караула та Балабок. Бо селище Балабки, на мою думку, розташовувалося на місці сучасного села Барабой (Балабой) і називалося за іменем місцевої річки — Барабой. Певно, українці (русичі) йменували річку — Балабка, а вже пізніше — турки–окупанти закріпили за нею ім’я — Барабой. Звичайно, нові московські окупанти не стали повертати річці давнє українське ім’я, а залишили турецьке. Воно їм було більше до вподоби. Рідніше!

Поселення Балабки розташовувалося на річці, яка несла з півночі чудову питну воду, а навколишні поля були придатні для посіву пшениці, ячменю і проса та садіння городини.

Князь Василь Острозький у 1421 році прийшов зі своїми людьми не в дикі, необжиті місця. Він повертався на давні українські землі.

Послухаємо:

«Ще до утворення Київської Русі в Північно–Західному Причорномор’ї жили східнослов’янські племена: між Південним Бугом і Дністром — уличі, а між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю — Тиварці» [98, с. 11].

Не забуваймо — в найтяжчі часи панування Золотої Орди на південно–українських землях ті землі повністю ніколи не втрачали корінне населення. Залишалися люди, які жили у річкових плавнях, скельних печерах, лісах. Були й такі русичі (українці), які виконували державну службу на переправах, на митницях Золотої Орди тощо. Послухаємо: «Проте і в ті дуже тяжкі часи все ж у деяких місцевостях Північно–Західного Причорномор’я зберігалося постійне руське (українське. — В. Б.) населення. Про це свідчать письмові джерела. Так, 1347 роком датується згадка про руську єпархію в Білгороді; коли наприкінці XIV століття великий князь литовський Вітовт відняв у татар Південне Поділля і просунувся далі до Чорного моря, він користувався підтримкою руського (українського. — В. Б.) населення…» [98, с. 11].

* * *

Як би дехто не бажав згадувати про віковічну присутність українців на своїх причорноморських землях, та історія засвідчила їхнє тамтешнє перебування з далеких Трипільських часів. А в добу Скіфо–Сарматської держави південні племена майбутньої української нації уже мали від Давньо–Грецької, Римської та Візантійської імперій свої імена: кіммерійці, гети, скіфи, сармати, гелени, алазони, будини, калліпіди, неври тощо. Ці споріднені племена, як писав великий Геродот, ніколи не покидали свою давню предківську землю і були на ній непереможні. Уже в ті далекі, античні часи населення Скіфо–Сарматської держави сягало 40 мільйонів осіб. Пізніші наші південні сусіди, Римська та Візантійська імперії, називали наших українських предків скіфами, сарматами та навіть дикими гунами.

Як засвідчив найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією…»: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами» [82, с. 339].

А були й часи, коли українців ділили на уличів, тиверців, дулібів, полян, сіверян, бужан, древлян тощо. Український народ не залишав рідних теренів своєї землі. Тому імперські науковці (російські, німецькі, польські) постійно закидали до історичної науки звичайні вигадки, аби нав’язати українцям думку, що ми прийшлі люди на своїй землі. Німецькі байкарі та історики нав’язали європейській історичній науці «казочку» про «германських готів» на українській землі у II–IV століттях.

Російська імперська історія завжди підтримувала «доважки брехні» своїх імперських колег, додаючи сотні своїх, гидотніших. Сьогодні вони договорилися до абсолютного абсурду: московський уламок Золотої Орди розпочинає виклад своєї історії у дитячих підручниках із Київських часів IX століття. Яке відношення московські фіно–татарські племена у IX столітті мали до київських полян (русів), сказати неможливо.

Польська імперська історична наука, щоби обґрунтувати свої права на Галицьку та Руську (українську) землі взагалі позбавила правнука Данила Галицького — Дмитра Юрійовича права на існування, видавши його за львівського боярина Дмитра Дядька (Дедька). Теж дуже потужно брехали, що давало змогу польському королю Казимиру III (1310–1370) писати Константинопольському Патріархові ось таке: «К первопрестольному всесвященнейшему Патриарху Константинополя, Вселенскаго Собора, поклон и многое чолобитье от сына твоего Краля Казимира земли Ляхии и… Руси, и от Князей Руси, кои в Христианскую Веру веруют, и от Бояр Руси многое челобитье. Ищем у тебя, нашего Архиерея. Вся земля гибнет без закона, ибо закон исчезает. От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков. Первый Митрополит нашего благочестия был Нифон, второй Митрополит Петр, третий Митрополит Гавриил, четвертый Митрополит Феодор. Все они были на престоле Галича. Князья Руси были мои сродники и сии Князья оставили Русь… (померли. — В. Б.) и земля осиротела. И после того я, Крал Ляхии приобрел землю Руси (про загарбання Галичини немає жодного слова. — В. Б.). И ныне, Святый Патриарх вселенских Соборов, ищем от тебя нашего Архиерея, да смилуешься и дашь свое благословение… а не будет милости Божьей и благословения вашему сему человеку, не сетуйте на нас после, если придет жалостная нужда крестить Русов в веру Латинов, так как нет Митрополита в Руси, а земля не может быть без закона» [48, с. 148].

Отак чинила Польща.

Спочатку силою захопила Львів і Галичину, хоча, звернімо увагу, руські (українські) князі на ті часи не перевелися. Потім польський король Казимир домігся у Константинополя призначення на митрополичу кафедру вибраної ним особи. Бо в іншому разі «придет… нужда крестить Русов в веру Латинов». А це означало й Патріарше благословіння польського короля на галицький князівський престол. Шкода тільки, що європейська історія не визнає подібні дії звичайним бандитизмом.

З часів польського короля Казимира III на сторінках української історії з’являється невідома князівська родина Острозьких. Цікаво: перший представник невідомого князівського роду — Данило, з незнаних причин посідав родовий стіл князів Галицьких — Холм. Що взагалі цілковитий абсурд! У XIV столітті ні польські королі, ні Великі Литовсько–Руські князі не володіли правом надавати людині князівський титул. Князем можна було стати за народженням. І тільки!

Ось чому польська імперська історія та російська так пильно і прискіпливо коригували абсолютно всі події, що стосувалися представників роду Острозьких — вони ж — князі Галицькі. Та як не слідкували, а все ж таки дали маху. У 1417 році на Констанцький собор з Великого Литовсько–Руського князівства поїхали Митрополит Григорій Цимблак та князі Свидригайло, Василь Красний і Олександр Туровський.

На Костанцькому соборі троє з них відомі за своїми звичними іменами й титулами. Тільки от: Василь Красний став Гедігольдом. Ця метаморфоза, що відбулася з іменем нашого князя, нікого досі не зацікавила. Один із кращих українських князів роду Данила Галицького, завдяки звичайним махінаціям російських та польських істориків, досі не посів достойного місця в українській історії. Як раніше, завдяки іншим маніпуляціям, князь Дмитро із роду Галицьких став звичайним боярином Дмитром Дядьком. Тому у сучасній академічній праці шанованої мною О. В. Русіної наведено засновані Василем Красним міста–фортеці у загальному «Списку міст Свидригайла», де жодним словом не згаданий їхній засновник руський (український) князь. Послухаємо професора О. В. Русіну: